Зараз мене нема на Євромайдані. По-перше, я не вдома. По-друге – навіть якби і була вдома, то не пішла б, бо вже маю трьох дітей за цей час.
Хочу сказати про різницю між ними.
Тоді не було страшно йти туди. Вже з перших днів було видно дружній настрій, усміхнені обличчя, багато хто приходив сім’ями з дітьми. В наметовому містечку взагалі було братання. І, звичайно, не показували без кінця по телевізору заюшених кров’ю людей.
А зараз – страшно не те, що іти туди, а навіть думати про тих студентів чи дивитись новини. Зараз я думаю про те, як можуть чиїсь долі ламатись прямо там прямо зараз – як можуть молоді люди втрачати здоров’я і навіть життя. А ще більше думаю про їх матерів.
В моїх роздумах є поличка з кровожерними аргументами. Про те, що за своє дорослішання і вихід з-під опіки нація має дати ціну – кров’ю. І всілякі приклади цього з давньої і недавньої історії інших країн. І про те, що суспільна свідомість зміниться тільки після над-горя і над-страждання, бо звичайні горе і страждання люди терпітимуть ще довго, стаючи все більше скотом і вирощуючи в тій свідомості нові покоління.
На іншій полиці – розважливі і пацифістські міркування. Що руйнувати – це вам не будувати. Що цивілізовані люди завжди знайдуть розумний вихід. Що нічим не можна виправдати смерті і каліцтва.
І напрошується мені останнім часом висновок, що нема в нас цивілізованого шляху. Не піти на Майдан, бо там можуть побити? Можна тихо пересидіти вдома – є ж яка-не-яка робота, і більш-менш влаштоване життя. Тільки народ давно вже платить свою криваву жертву – але не свідомо за дорослішання, а оброком за травоїдну свою байдужість. Народ давно дозволяє своїм господарям стріляти себе на полюваннях, давити на дорогах, забивати ногами у в’язниці. Віджимати бізнес, заїдати податками та інстанціями, оскотинювати злиднями, безправ’ям і безнадією. Вчити своїх діточок на податливому людському м’ясі бути справними господарями.
Думаю, кров цідитиметься в будь-якому випадку. Питання чийого вибору?
Community Info