ihorhulyk at Війна в ілюмінаторіУчорашньому зверненню Януковича присвячується
Ілюстрація: interfax.ru
"Молитви і мрії мільйонів
покладаються на Господнє рішення"
Віктор Янукович, 25.11.2013
Даремно „Космосом” злостивці охрестили тільки київського екс-мера. Адже уся владна команда, коли послухати її речників у теле- чи радіоефірі, скидається на завислих у невагомості астронавтів, що споглядають на країну, якою їм випало правити, через скло ілюмінатора. Вони, либонь, і не замислюються над безглуздістю власних слів про поступ економіки, дефляцію та профіцит бюджету. Щоб відтак волати про "економічні проблеми", про "батьківську турботу" про "сім’ю без хліба", про "тиск", який ми відчуваємо, і про те, що перед цим тиском "зупиниться виробництво, і мільйони громадян будуть викинуті на вулиці".
"Я інколи ризикую бути незрозумілим..." - скаржиться ВФЯ. Вас не зрозуміли і цього разу, Вікторе Федоровичу.
Натомість у львівських маршрутках, які не без втрат пробиваються крізь корок на Привокзальній, спраглі і зморені тиснявою пасажири мають вічну тему до обговорення. Набивши оскомину, «пакращання» переросло вже формат анекдотів, набувши рис гіркого сарказму, що, зазвичай, завершується красномовним жестом. Виборці, принаймні, значна частина активних громадян, махнули рукою і на владу, і на її "пасіонарні слова". Громадянська апатія, яку всі споглядали донедавна, приховувала у собі глуху загрозу бунту, причому, бунту, який вже знайомий ситій Європі.
45 літ тому вишуканий та гламурний Париж зворохобився барикадами. 1968-й дав Старому світові нову реальність – спротив студентства і „середнього класу”, який суттєво відрізнявся від бачених доти селянських та пролетарських заворушень.
Здавалося, хіба політика генерала де Голля, з його „ватерклозетами у кожному помешканні” і відмовою від колоніального спадку, хіба вона могла подвигнути французів на відчайдушний крок? Але сталося: з’ясувалося, що молодь не бажає жити лише сьогоднішнім днем, вона прагне бачити перспективу. Шлях до цієї перспективи червневому Парижу вказав не прагматичний президент, а анархічно-червоний Че, його відоме зображення у береті рясніло на мурах Монпарнасу... А ще – відстороненість Сартра, а ще – гуманізм Ганді, а ще, як це не сумно, Троцький і Мао...
Нікколо Макіавеллі констатує, що „війни розпочинають, коли заманеться, а закінчують, -- коли можуть”. Навряд чи на Печерських пагорбах міркували над спадком видатного флорентійця. Війну розпочали ще 2010-го. Чим завершиться вона? Може, рімейком 1968-го? Якщо так трапиться, то для тих, хто споглядає зараз на євромайдан крізь ілюмінатор, як на своєрідне шоу за склом, з його піротехнічними ефектами, теж доведеться вдихнути неприємний запах "черемхи". І Господь, до речі, тут ні при чому...
Ігор Гулик
P.S. "В інтерв’ю телевізійним каналам я більш детально розкажу про наші спільні кроки та дії, які ми будемо робити разом", - заявив Янукович. Якщо ця відвертість трапиться після вільнюського провалу, то сумніваюся, що "ми будемо робити разом", пане президенте.
Война в иллюминаторе
Вчерашнему обращению Януковича посвящается
"Молитвы и мечты миллионов
полагаются на решение Господа"
Виктор Янукович, 25.11.2013
Напрасно "Космосом" злопыхатели окрестили только киевского экс-мэра. Ведь вся властная команда, если послушать ее спикеров в теле- или радиоэфире, похоже взвешенных в невесомости астронавтов, смотрят на страну, которой им выпало править, через стекло иллюминатора. Они, вероятно, и не задумываются над нелепостью собственных слов о прогрессе экономики, дефляцию и профицит бюджета. Чтобы потом вопить об "экономических проблемах", об "отеческой заботе" о "семье без хлеба", о "давлении", которое мы чувствуем, и о том, что под этим давлением "остановится производство, и миллионы граждан окажутся на улице".
"Я иногда рискую быть непонятым..." - печалится ВФЯ. Вас не поняли и на этот раз, Виктор Федорович.
Зато во львовских маршрутках, не без потерь пробивающихся сквозь пробку на Привокзальной, уставшие от тесноты пассажиры мусолят вечную тему. Набившее оскомину «пакращання», переросло уже формат анекдотов, приобретя черты горького сарказма, что, как правило, завершается красноречивым жестом. Избиратели, по крайней мере, значительная часть активных граждан, махнули рукой махнули рукой и на власть, и на ее "пасионарные слова". Гражданская апатия, которую все могли лицезреть до недавнего времени, таила в себе глухую угрозу бунта, причем, бунта, знакомого уже сытой Европе.
45 лет назад изысканный и гламурный Париж оделся в баррикады. 1968-й дал Старому свету новую реальность - сопротивление студенчества и "среднего класса", который существенно отличался от виденных до тех пор крестьянских и пролетарских беспорядков.
Казалось бы, разве политика генерала де Голля, с его "ватерклозетом в каждом доме" и отказом от колониального наследия, разве она могла подвигнуть французов на отчаянный шаг? Но случилось: выяснилось, что молодежь не желает жить только сегодняшним днем, она хочет видеть перспективу. Путь к этой перспективе в июньском Париже указал не прагматичный президент, а анархически-красный Че, его известное изображение в берете изобиловало на стенах Монпарнаса... А еще - отстраненность Сартра, а еще - гуманизм Ганди, а еще, как это ни печально, Троцкий и Мао...
Никколо Макиавелли отмечает, что "войны начинают, когда вздумается, а заканчивают - когда могут". Вряд ли на Печерских холмах размышляли над наследием выдающегося флорентийца. Войну начали еще в 2010-м. Чем завершится она? Может, римейком 1968-го?
Если так стучится, то для тех, кто смотрит сейчас на евромайдан сквозь иллюминатор, как на своеобразное шоу за стеклом, с его пиротехническими эффектами, тоже придется подышать неприятным запахом "черемухи". И Господь, кстате, тут ни при чем...
Игорь Гулык
P.S. "В інтервью телевизионным каналам я подробнее расскажу о наших совместных шагах и действиях, которые мы будем делать вместе", - заявил Янукович. Если такая откровенность случится после вильнюского провала, то я сомневаюсь, что "мы будем делать вместе", господин президент.
Ілюстрація: interfax.ru
"Молитви і мрії мільйонів
покладаються на Господнє рішення"
Віктор Янукович, 25.11.2013
Даремно „Космосом” злостивці охрестили тільки київського екс-мера. Адже уся владна команда, коли послухати її речників у теле- чи радіоефірі, скидається на завислих у невагомості астронавтів, що споглядають на країну, якою їм випало правити, через скло ілюмінатора. Вони, либонь, і не замислюються над безглуздістю власних слів про поступ економіки, дефляцію та профіцит бюджету. Щоб відтак волати про "економічні проблеми", про "батьківську турботу" про "сім’ю без хліба", про "тиск", який ми відчуваємо, і про те, що перед цим тиском "зупиниться виробництво, і мільйони громадян будуть викинуті на вулиці".
"Я інколи ризикую бути незрозумілим..." - скаржиться ВФЯ. Вас не зрозуміли і цього разу, Вікторе Федоровичу.
Натомість у львівських маршрутках, які не без втрат пробиваються крізь корок на Привокзальній, спраглі і зморені тиснявою пасажири мають вічну тему до обговорення. Набивши оскомину, «пакращання» переросло вже формат анекдотів, набувши рис гіркого сарказму, що, зазвичай, завершується красномовним жестом. Виборці, принаймні, значна частина активних громадян, махнули рукою і на владу, і на її "пасіонарні слова". Громадянська апатія, яку всі споглядали донедавна, приховувала у собі глуху загрозу бунту, причому, бунту, який вже знайомий ситій Європі.
45 літ тому вишуканий та гламурний Париж зворохобився барикадами. 1968-й дав Старому світові нову реальність – спротив студентства і „середнього класу”, який суттєво відрізнявся від бачених доти селянських та пролетарських заворушень.
Здавалося, хіба політика генерала де Голля, з його „ватерклозетами у кожному помешканні” і відмовою від колоніального спадку, хіба вона могла подвигнути французів на відчайдушний крок? Але сталося: з’ясувалося, що молодь не бажає жити лише сьогоднішнім днем, вона прагне бачити перспективу. Шлях до цієї перспективи червневому Парижу вказав не прагматичний президент, а анархічно-червоний Че, його відоме зображення у береті рясніло на мурах Монпарнасу... А ще – відстороненість Сартра, а ще – гуманізм Ганді, а ще, як це не сумно, Троцький і Мао...
Нікколо Макіавеллі констатує, що „війни розпочинають, коли заманеться, а закінчують, -- коли можуть”. Навряд чи на Печерських пагорбах міркували над спадком видатного флорентійця. Війну розпочали ще 2010-го. Чим завершиться вона? Може, рімейком 1968-го? Якщо так трапиться, то для тих, хто споглядає зараз на євромайдан крізь ілюмінатор, як на своєрідне шоу за склом, з його піротехнічними ефектами, теж доведеться вдихнути неприємний запах "черемхи". І Господь, до речі, тут ні при чому...
Ігор Гулик
P.S. "В інтерв’ю телевізійним каналам я більш детально розкажу про наші спільні кроки та дії, які ми будемо робити разом", - заявив Янукович. Якщо ця відвертість трапиться після вільнюського провалу, то сумніваюся, що "ми будемо робити разом", пане президенте.
Война в иллюминаторе
Вчерашнему обращению Януковича посвящается
"Молитвы и мечты миллионов
полагаются на решение Господа"
Виктор Янукович, 25.11.2013
Напрасно "Космосом" злопыхатели окрестили только киевского экс-мэра. Ведь вся властная команда, если послушать ее спикеров в теле- или радиоэфире, похоже взвешенных в невесомости астронавтов, смотрят на страну, которой им выпало править, через стекло иллюминатора. Они, вероятно, и не задумываются над нелепостью собственных слов о прогрессе экономики, дефляцию и профицит бюджета. Чтобы потом вопить об "экономических проблемах", об "отеческой заботе" о "семье без хлеба", о "давлении", которое мы чувствуем, и о том, что под этим давлением "остановится производство, и миллионы граждан окажутся на улице".
"Я иногда рискую быть непонятым..." - печалится ВФЯ. Вас не поняли и на этот раз, Виктор Федорович.
Зато во львовских маршрутках, не без потерь пробивающихся сквозь пробку на Привокзальной, уставшие от тесноты пассажиры мусолят вечную тему. Набившее оскомину «пакращання», переросло уже формат анекдотов, приобретя черты горького сарказма, что, как правило, завершается красноречивым жестом. Избиратели, по крайней мере, значительная часть активных граждан, махнули рукой махнули рукой и на власть, и на ее "пасионарные слова". Гражданская апатия, которую все могли лицезреть до недавнего времени, таила в себе глухую угрозу бунта, причем, бунта, знакомого уже сытой Европе.
45 лет назад изысканный и гламурный Париж оделся в баррикады. 1968-й дал Старому свету новую реальность - сопротивление студенчества и "среднего класса", который существенно отличался от виденных до тех пор крестьянских и пролетарских беспорядков.
Казалось бы, разве политика генерала де Голля, с его "ватерклозетом в каждом доме" и отказом от колониального наследия, разве она могла подвигнуть французов на отчаянный шаг? Но случилось: выяснилось, что молодежь не желает жить только сегодняшним днем, она хочет видеть перспективу. Путь к этой перспективе в июньском Париже указал не прагматичный президент, а анархически-красный Че, его известное изображение в берете изобиловало на стенах Монпарнаса... А еще - отстраненность Сартра, а еще - гуманизм Ганди, а еще, как это ни печально, Троцкий и Мао...
Никколо Макиавелли отмечает, что "войны начинают, когда вздумается, а заканчивают - когда могут". Вряд ли на Печерских холмах размышляли над наследием выдающегося флорентийца. Войну начали еще в 2010-м. Чем завершится она? Может, римейком 1968-го?
Если так стучится, то для тех, кто смотрит сейчас на евромайдан сквозь иллюминатор, как на своеобразное шоу за стеклом, с его пиротехническими эффектами, тоже придется подышать неприятным запахом "черемухи". И Господь, кстате, тут ни при чем...
Игорь Гулык
P.S. "В інтервью телевизионным каналам я подробнее расскажу о наших совместных шагах и действиях, которые мы будем делать вместе", - заявил Янукович. Если такая откровенность случится после вильнюского провала, то я сомневаюсь, что "мы будем делать вместе", господин президент.
Community Info