Я запалив свічку...

         Я запалив свічку. Минулого року не запалював, бо тоді День Пам'яті використовували для своїх цілей націоналісти. А цього року я її запалив. Не тільки у пам'ять про померлих українців і не тільки про тих, хто помер у 1932-33 роках.
         Одразу зауважу. Я атеїст і ніякого релігійного змісту я запалювання свічки не вкладав. А ще мені не подобається слово "геноцид". Від нього просто тхне націоналізмом і зневагою до людської особистості. Бо геноцид передбачає, що людина, конкретна людина, яку можна вбити, є, перш за все частинкою "народу", "нації". І злочином є не вбивство особистості, а вбивство частки народу. І одразу постає питання: а чи не стають смерті людей інших національностей від цього меншою трагедією, ніж трагедія цілого народу? Дуже важке питання, бо дуже легко сказати, що смерть одного - ніщо у порівнянні зі смертю мільйона. Але така відповідь автоматично ставить людину в один ряд із організаторами Голодомору та Холокосту.
         Так ось, цю свічку я запалив на знак того, що я пам'ятаю тих, хто став жертвою радянської колективізації. Бо Голодомор, що охопив у 1932-33 роках усі хліборобські райони СРСР був лише найвищою точкою радянської політики "перебудови" села. І винищення людей, хоч і не таке масове тривало і до того. Сталіну хотілося перетворити гордих людей, що працювали на своїй землі і вміли від цього багатіти на слухняних рабів, що безкоштовно віддають результат своєї праці. Скільки "одиничок" при цьому перетворяться на "нулі" радянську владу не цікавило. Як і національне питання, яке, звичайно, було, але ішло другим планом. І знаєте, що найстрашніше у всьому цьому. Ні, не десять мільйонів загиблих і не матері, що варили власних дітей. Ні. Найстрашніше - це те, що "колективізація пройшла успішно". Тих, хто вмів працювати на землі і пишався цим винищили. Гірше того, у суспільстві вбили саму повагу до праці на землі, та й до праці в цілому. Головний не той, хто щось може створити, а той, хто "направляє і організовує".  Так було і так є сьогодні.
        Якщо вбити тільки людей, то ті, хто виживуть відновлять і збільшать знищене, але якщо знищити саму можливість до відновлення, ті, що вижили не зможуть нічого породити. Це не має ніякого відношення до міфічного "духу нації" бо це набагато старше за будь-які сучасні нації...
        Але у цей день все ж згадують людей, а не щось ефемерне. Тому я не міняю чотири мільйони убивств (чи десять, якщо вже говорити про весь СРСР) на один геноцид. І я не хочу згадувати про те, що цих людей вбили. Я згадаю, що вони жили. Що вони були. Що вони не перетворилися остаточно на попіл, не загубилися навічно у забутті. До речі, чому забувають тих, хто вижив? Вони що варті меншої уваги?
       Бо життя важливіше за смерть. Життя відтворює само себе, а смерть нічого не може створити. Вона тільки забирає все нові і нові життя. Але життя відроджується швидше і краще, ніж смерть усе руйнує. Ось це - важливіше за все. Одна свіча має більше значення за океан темряви навколо неї. Бо до неї можуть приєднатися нові і нові свічки, а темряві лишається тільки відступати. Доти, доки ніч не перетвориться на день.
       Я запалив свічку...