Орест (forko) wrote in ua,
Орест
forko
ua

СКУЛЬПТОР (АЛКО-STОRY).

Originally posted by if_ro at СКУЛЬПТОР (АЛКО-STОRY).
2011-й тоді вже перевалив за середину, той день - за три чверті. Ми повертались втрьох, з Олегом Івановичем і Сашою, з літ. презентації, націлені розійтись по хатах.
На хвилі почутого хотілось позасуджувати суч.укр.літ.
Просто такий був настрій, один на всіх, він говорив за нас про штучні серцеві клапани літературних сюжетів, створених письменниками-трансформаторами, які переробляють сукупний потік читаного в цівку писаного, бо життя багатьох з них - це тиражований один і той же день, що вилежується на книжках, йому не вистачає потрясінь.
І що не пощастило українському сюжету зі своїми Хемами, Екзюпері і Оруелами, бо той, кому є про шо писати - або так викладений, що не має такої потреби, або не може писати, бо не має досвіду читання, для нього фіксувати пережите - все одно що контролювати неконтрольовані ситуації. І що навіть не маєм своїх Буковскі, чия література - це просто щоденник людини з великою головою, вартий її об'єму. І що недаремно українською наратив римується з нарив і суперлатив.
Ітд.
Зі словами "дамося нині на стримання" першим відколовся Олег Іванович, а він слів під ноги не кидає - говорить, коли знає...

На Вічевому майдані коло нас з Сашою зупинився впевнений міцний молодий чоловік на сумнівному кволому ровері з обдертою чорною рамою в ручній обробці, тобто помальованою господарським пензлем. Він був у "розкутому стані":
- Я тебе знаю, ти художник, - він майже запевнив мене.
- Ні.
- Ну тоді фотохудожник.
Розуміючи, що наступна версія буде "фотограф", я компромісно погодився.
- А я скульптор. Я хочу вам виставити!
Ми були не проти покращити кроп-фактор закороткого наразі вечора, якому бракувало сюжету, тому за мить «Закарпатським» вже надавали перспектив новому знайомству на "літнику".
Говорили:
Саша - про море, бо моряк,
я - про сушу, бо сухар, і про те, чим займаюсь насправді, коли не вдаю фотохудожника,
скульптор - про небо - бо його кинула дружина,
всі разом - про впливи високого на низьке і навпаки, про те, що сучасне мистецтво потребує пояснень, отже танцює навколо тексту: трактуй одне й те ж багато разів по-різному - і отримуй скільки завгодно візій з одної інсталяції...

Скульптор нагнітав:
- Найбільше не люблю в людях їхні способи звуження дійсності. Після нього всі психотропіки, котрі вони називають "розширювачами свідомості", насправді є лише її відновниками, ці колеса, які вони час від часу закопують собі в мозок в надії з їх допомогою шось там розкопати, нарити…
А я тільки п'ю, і то по інерції, просто в силу переконання, що понижувати градус не можна не лише впродвж однго дня, а й впродовж одного життя.

Ми підставляли плечі всьому, що він говорив, стверджуючи шось на кшталт:
- Правильне сп'яніння - це коли не лише з'являється "внутрішній світ", а коли він починає брататись із зовнішнім, настільки переконливо, що заінтригований зовнішній хоче помінятись з ним місцями і вони перевдягаються один в одного.
- Зате я більше не відвідую жодних презентух, фуршетів і фестів, всі ці співкі художників, бо перестав черпати з власної присутності, яка вичерпала себе. Сучасний бомонд – це куди потикатись можна або з головою, або з лицем, але не варто з руками, - очевидно, давно не вигулюваний язик Скульптора щедрословив, не міг нагулятися без намордника, тому легко перестрибував через бар'єри сусідніх тем:
- Бути надьожним – це ж така безнадьога! Жінки надьожно вміють тільки оплакувати, це їхнє всьо, це вони роблять найвпевненіше, бо знають, що тут ми їх ніколи не наздоженемо. Я зав'язав з любов'ю, я буду тепер дружити. Я дуже хочу цього, але у мене навіть друзів нема...
- Але коли ти вже все розлюбив - рахуй, що незавершених справ на цьому світі у тебе не залишилось, а нові не мають сенсу, – розкручував тему я.
- Поїхали до мене в майстерню ліпити! Там побачите стільки незавершеного! Це за цвинтарем, на Ребета. Випробуєте себе на глині. Я пошукаю таксі, що візьме з ровером.

Ідея майстерні захопила Сашу, тому ламати компанію, критично малу, я не міг. Тільки от поряд чекало моє Рено. Додому йому залишалось метрів 800 по прямій. Але завезти його під хату і рухатись далі - це дуже довго. Бо без пояснень дружині нічого не вийде. А якшо прийдеш додому з великим запізненням, то пояснювати треба значно менше, ніж якшо з невеликим, поки у "приймаючої сторони" ще бадьорий азарт прослуховування.
Мені зважилось-розважилось, що своєю машиною буде безпечніше, швидше, независонніше. Таке рішення було оптимальним, оптимістичним і оптом вирішувало низку питань: своя машина під боком - це, все-таки, спосіб володіти ситуацією, разом з кермом в руках тримаєш значно більше…
Остаточно, у всіх, сумніви зняв ровер, легко помістившись ззаду.
- Коли у тебе повний бак - шо ще потрібно в житті? – зітхнув на задньому дивані Скул, втупившись у плавну змінність за притемненим шклом…

Мобіла випала з сашиних рук, коли ми вже проїздили повз цвинтар.
Я включив горішнє світло і на секунду глянув вниз, шоб посприяти в пошуку. Коли знову втикнув у дорогу - за кілька метрів перед нами вже динамічно світилась якась проблискова маячня. Якої щойно не було. Посередині зустрічної смуги, навпроти заїзду до Будинку панахиди, в чверть оберта до нас наставилась "пересувна засада" ДПС. Те, що в салоні нашого авто виявилось світла більше, ніж в його фарах, зробило нас підозрюваними в дорожньо-патрульних очах, включилась сирена.

Ми продовжували рух мимо неї, не змінюючи швидкість, лише спускаючи шкла протилежних дверок, щоб встигнути провітрити.
- Я знаю, де на цвинтарі можна сховатись, - неспішно оцінив ситуацію Скул.
- Нам відступати вже і так нікуди – нижче нас тільки земля, - переоцінив ситуацію я.
- Я ходжу на цвинтра, коли хочу гарненько промолитись.

До заїзду в майстерню залишалось метрів 150, які ми незворушно й здолали. Навіть встигли взяти правий поворот до воріт. Одразу за яким екіпаж машини ДПС оточив нас. Їх було двоє: лейтенант і безкомпромісний, сержант.
Приймаючи документи, лейтенант пірнув головою в салон:
- Оооо, як у нас тут «загазооовано»… І чому ви там не зупинились?
- Біля цвинтаря - погана прикмета. Ми ж не знаєм, ви туди чи звідти, ви так нізвідки з'явились - нам залишалось думати, що це Служба Безпеки Поховань...
- ...України, СБПОХУ, - скоротив Скул.
- Ви би ше думали, що це служба захисту прав покійників, - зацікавився темою лейтенант.
- Кльова ідея. Покійники потребують захисту останні років 20, відколи втратили змогу розкладатись, а лише самобальзамуються: трупні бактерії відмовляються їсти тіла з емульгаторами, якими ми живимо наші клітини, - спільна мова нас потрохи знаходила сама.
- Тому треба максимально розкластись, поки живий: потім буде пізно, - Скул ніби знайшов місце в розмові, яким можна виправдати наш стан.
Я підхопив:
- Ми вже приїхали, нам треба було сюди терміново глиняні чушки перевезти, таксі не бере, є термінове замовлення на партію керамічних свистків, мусимо виготовити на завтра, - я вжив перше-ліпше авторитетне слово «чушка», сенсу якого не пам'ятав.
Нам наказали вийти.
- Хлопці, у мене тут за воротами майстерня, я можу вам глиняних свистків наробити, - вписався Скул.
- Це глинохудожник! - підтвердив я, помщаючись скульптору за "фотохудожника".
- Цеглинохудожник - це той, хто знак "цегла" малює? - відволікся від документів лейтенант.
- Та я можу вам з глини навіть зебру виліпити, пішохідно-парнокопитну, пане Літьоха!
- Літьоха українською - "наливоха", - вдавав незгоду я.
- Зараз буде вам весело до усрачки, на штрафплощадці, - вписався сержант.
- Не всирається той, хто постійно всикається! А скільки коштує без штрафмайданчика?
- ... Штука ...

Ми пробили всі свої кишені, шоб зорієнтуватись, на чому «сидимо». Запропонували 400 – все, шо мали на трьох.

- Це вам не синій базар і не синій бордель, торгівлі не буде, їдем на експертизу, - обурився Безкомпромісний.
Тоді я вирішив, що якшо не вдається розщедритись великих грішми, залишається не жаліти для міліції великих слів та їхніх сполучених комбінацій:
- Але ж торгівля - це мистецтво пошуку місця для ефективної зустрічі можливого і прийнятного, контрапункт збавлення і надбання. Якшо це і бордель, то в якому зводиться бажання з реальністю, компроміс їхнього вступу у корелятивний зв'язок! – я спробував когнітивно дистанціюватись, розраховуючи, що незнання того, що за цими словами стоїть, породить опаски: хто за ними стоїть?
На Сержа це подіяло, як на ананкаста безлад руїни, лице зарухалось, ніби я взяв у свої руки точку його зборки і почав грати в собачки, махаючи нею над його головою мов м’ячиком.
Літьоха натомість веселішав, настрої його і Сержа почали радикально розходитись. Зірочки чи смужки - кожному своє - вимальовувались відповідно не лише на їхніх плечах, а й у головах двома нескінченими фракталами – складнішим і простим.

Терли ще хвилин 20. Саша грав військового строгого дипломата, в будь-який момент готового розрулити ситуацію радикально. Серж не здувався, продовжував шось рефренити на базі «штрафплощадки» і «експертизи». Скул пропонував послуги з глини, інспірував:
- Заходьте до хати, я вам глиняні жезли спечу. А все, що ручної роботи, добре лягає на руку.

Але розрулив врешті Літьоха, знайшовши геніальну просту формулу, як зберегти лице і час, не втративши кеш:
- А ви легкий на руку? Бо у нас початок зміни.
- Чи я легкий? - вмикнув я Беніні, - мої руки легші за вакуум! Після того, як я купив плавки на одеському «Сьомому кілометрі», одразу продався весь «Сьомий кілометр», Юрі Єнакієвському, ставши його сьомим небом.
- Його рука – найкраще Баблословіння, - підтвердив Саша.
- Ну то покладіть туди…
- Але нам ще треба буде повертатись зворотньо.
- Постарайтесь до години, інших патрулів у цьому районі не буде.

В майстерню, на 2-му поверсі якоїсь складської прибудови, піднімались металевим зовнішнім трапом, потреба у якому з'явилась значно пізнше, ніж потреба у цілій будівлі, бо був він вдвічі молодшим і подвижнішим за неї, тобто хиткішим. Оскільки за парканом - база вторчермету, підступи до майстерні виявились «багато» обрамленими зварними металевими порталами, фалічними колонадами (о-ло-ло-надами), пілястровидною пілонистою чорнометалевою розкішшю, ніколи не фарбованою, та іншою несучою фрейдо-фреймовістю з доданими естетичними смислами і архітектонічно-історичними посилами.

- От ви - бізнесмени – це ті, хто грошам спокою не дає, - коментував, відчиняючи все, Скул, – а мєнти – це люди з профільною психікою, вони, коли спілкуються з тобою – озираються по сторонах, тому бачиш їх тільки в профіль.

В майстерні на полицях нас чекав цілий глиняний хлів, ферма тепличних декоративних свиней з квітами в руках або навколо шиї, з завеликими ротами - в стилі споживацького неореалізму, в одязі, що надавав їм людської подоби, з промовистими мордами, які ту подобу посилювали, та у фуражках, що її, зворотньо, нівелювали.

- У мене тут насвинячено, це потокові свині. Коли ми старшаємо, нас якось непомітно перестають оточувати красиві тіла, ми ліпимо свиней. З усього.
- Для чого свиней, яких мають за харч, антропоморфізують? Це дозволяє відчути себе канібалом "хоч би на мить": коли їси відбивну, а перед очима парадно одіта льоха з дірками в голові для солі?
- Бо людина намагається все сотворювати по власному образу й подобію, бо корче з себе Бога. Тому виходить і не по-божески і не по-людськи.

Найвище обсихали керамічні святі.
- Це іконний заводик? - «стібанув» Саша
- Від поп-культури до хлоп-культури простягається весь заробіток, - виправдовувався Скул, - я перетворився на реплікатора, китайця з великими очима.
На столі – вінілопрогравач "ВЕГА", в такому ж стані, як його велосипед, і попільничка-етюд з червоної глини на традиційну мавпячу тему «не бачу, не чую, не скажу», тільки замість трьох мавп на борту - три однобортних члена: правофланговий - з головою в капюшоні крайньої плоті, нахиленою вперед, лівий - з такою ж, закинутою назад і між ними - голомозий і простоволосий (безумовні мовні чудеса!), виструнчений, як середній палець, посильний палець у всіх сенсах. Перед ними, на торці чаші для попелу - вазопис з великих літер, вплетених у меандр: «не вір – не плюйся – не проси».

- Це – замовлення моєї. Їй цього завжди мало. Любовне ложе для неї - це обмінник, і співвідношення хто-кого-наскільки є його курсом. У неї таке застрягання колишнього комсорга, чий перший сексуальний досвід акурат припав на час, коли курс партії замінився курсом в обмінниках.
Її гонимий дієтами розум любов приймає як ліки, після їди, щедро запиваючи. Вона - оптовичка любові, але я її зради не вважав поразкою, бо неможливо програти тому, кому ти народився програвшим, хоча б тим, що народився з нею в один час. ЇЇ краса заламує очі, вона в 38 точно така, як Катамадзе в 20, відрізняється лише голосом.
- Але ж є і некрасиві щасливі люди. Вони найкраще доводять домінування сприйняття над природою...
- Для неї зрада – це спосіб підпорядковувати, розділяючи: вона каже, що не гуляє, а різним людям відводить різні частини себе, різні складові. Але фінал відносин настає не від того. А коли навіть право на дрібні, безобідні глупості один з двох залишає тільки собі.
Я й почав повертатися додому ніяким, щоб не було ніяково. Після того вона думала, що розлюбила мене, а насправді мене в цьому тілі вже не було, я провідував його часами, і воно мене на когось збуджувало, інколи. Все рідше: я почуваюсь, як позбавлений лібідо за вироком суду.
Ми з нею навіть не завели дітей тільки ось чому: скажіть, як їх виховувати і що їм розповідати, якшо в нашому з нею житті все, що було найцікавіше і найпам’ятніше - це такі ситуації, події і стани, у яких ви б не хотіли бачити своїх дітей?
А тепер ця жінка-чутка думає, що заспокоює мене, мовляв, кожна ширінка знайде свого глядача.

Він включив програвач, заряджений пластинкою Окуджави. На її прохромлений центр поклав порожнисту скульптурку якоїсь ангельської подоби в нічнушці "до підлоги" і з розкинутими в боки руками. Напевно, своїми обертами на 33-й швидкості вона мусила посилювати ефект втикання.
За кілька секунд вже все навколо закрутилось:
ангел - наярював тури фуете; під ним долала орбіту окуджавина чорна вінілова земля, що "пока еще вертится, пока ещё ярок свет";
безформний шматок глинозему циркулював на гончарному колесі;
перед ним крутився Саша на фортепіанному стільці за кермом керамічного станка, намагаючись кудись "вирулити".
Торкаючись глини він, здавалось, надавав їй форми, а насправді поглиблював безформність, форми їй надавало кружляння. Бо коли невеликий глиняний відщепенець вирвався з-під рук і перенісся у його око, і машину довелось спинити, то виявилось, що «новоспечений» витвір - межово нефігуративний, навіть тектонічний, без жодних шансів на утилітарність. Але вражаюча частина твору зосереджувалась не на гончарному диску, а - глиняною «накропкою» - на одязі та лиці автора, які щойно ніби зійшли "з-під пера", тобто щітки, Джексона Поллока.
Окуджава доспівував «как верим и мы сами, не ведая, что творим», сашине око заплило, зрачок застрибав чорним павуком на сітці червоної павутини.

Скул підбадьорював містифікацією:
- Справжня скульптура - це спинена, завмерла кров. Скульптор повинен вчитись у крові, навіть походить "скульптор" від "school", школа.
- А скульПТУра - школа ПТУ? - уточнив Саша, але Скул не скувався:
- Творимо ми ендокринною системою, це вона постійно ворожить шось своє на гормональних гущах, закрившись всередині нас, а мозок лише організує, фасує і тюнингує це в текстах, музиках, візії. Ендокринна система відповідає за вітальнсть, без неї рука не підніметься діяти, яким би якісним не був мозок, в умовах її зависання він здатен лише оцінювати, константувати і коментувати те, що коїться іншими.
І навпаки: за слабої роботи мозку, але активної ендокринної системи робиться все, що стає найрезонанснішим, найгучнішим і найпам’ятнішим, тобто все епатажне.
- Рідко коли мозок, який здатен глибоко копати і заглиблюватись, має можливості високого злету. Мозку не притаманний голос на 4 октави.
- От я, напевно, розумний, але гіпофіз не справляється з великим організмом, він такий у мене гіпофіг. Тому займаюсь цим свинством.

Окуджава завершив закликати "Господи, дай же ты каждому", і дивуватись разом з Франсуа Війоном і землею, чому вона "еще вертится и это ей странно самой".
Скул зняв з шафи диск Камбурової. Спас від неї Саша:
- Давайте вже не будем слухати Каламбурову, нам же ще їхати.

Скул давно не зустрічав когось, хто б знав пісні Окуджави так, як він. Тому вирішив рухатись з нами далі, вперед, хоча для нас це вже було назад.

Переможні 0,5 «Закарпатського» непомітно поглинули, не проливаючи, коло хати, коли машина, як і ми, вже була «на приколі».
Ночувати Скула спільним рішенням відрядили до мене. Щоб нікого не розбудити, ми одразу зійшли з ним у підвальну, андеграундно-гостьову частину квартири. Сходи завжди недолюблені, але дворівневе житло добре тим, що складається з місць, де твій сусід зверху чи знизу - це ти ж.
Скул ще шукав способу догнатись, допив під Muse і Calехіcо знайдений "на дні" самогон, і пішов купатись.
Коли приніс йому згори рушник - Скул приймав душ лежачи, у ванні з ненабраною водою - він сховався за її бортом, як за барикадою, і почав пострілювати з дула душової ручки. На мене полилась вода, лента за лентою. Грав Manu Chao.
Поки я стелив йому ліжко, він повернувся до кімнати зовсім голим.
Той, хто вчився на скульптора, голизни не відчуває - поспівчував подумки я.
- О, тут шафа-купняк, - він підійшов до дзеркала "на всю висоту", якого перед тим не помічав.- Яка я жжжаба! У мене тонкі ноги і грубо в талії! Мені вже можна носити спортивний костюм, в традиції мого народу: чим неспортивніші люди - тим спортивніша на них форма, спортивна форма - це форма спротиву неспортивних людей.
- Мозок - егоїст, він якшо надто захопиться собою, то йому стає не до тілесності, тому митці та інтелектуали легко занедбують тіло, просто тому що забувають, - заспокоював я.

Тут же заграв Gotan Project, розпочавши парадне танго всіх демонів Скула: він затанцював, ніби міняючи місцями спочатку ноги, потім руки, потім руки з ногами. Як тунгуський шаман перед перегорілим уламком метеориту, він скидав всі кінцівки вгору, або підгинав їх. Втягував і попускав - поперемінно - то живіт, то яйця. І врешті максимально округливши щоки і лисе пузо, долонями з широко розставленими пальцями взявся розкручувати його, як глобус. Ніби демони хотіли показати задню сторону цього повного місяця, недоступну всьому живому у баченні.
Тим часом я, знявши мокру сорочку і шукаючи щось сухе в іншій частині того ж "купе", прокоментував це "животіння" місяця:
- "Місячки" - це сльози тильної, ув'язненої, сторони місяця. Не тисни на живіт, бо місячні почнуться.
Магію цих слів демони оцінили, бо включилось "велике" світло. І стало видно, що в кімнаті стоїть Ната, тобто слова про місячки оцінили не демони, а вона, з очима, більшими, ніж завжди: вони теж увібрали по місяцю.
- Що це? Хто цей голий Вася з закидами ніг на місці закидів совісті?
Фактор глядацької аудиторії справді окрилив ноги Скула: вони почали злітати значно вище.
Дзеркало, як документальний доказ, паралізувало будь-яку мою відповідь, тицяючи під ніс ржачне палєво: середина ночі, перед розкладеним і застеленим чомусь ліжком стоять двоє щасливих на вид чоловіків, один "вперше бачений" і голий, другий - ще не зовсім голий, але вже в самих штанах, краще б не бачений.

Аби щось пояснити, я повів Нату до ванної, подалі від дзеркала, цього суверена ситуації "на всю її висоту", що нагинало будь-яку систему захисту одним своїм видом, тобто видом у собі.
Але ноги Скула рвонули за нами. У ванну він забіг, не прикриваючись, з простягнутою до Нати рукою: - ти мусиш зі мою зтанцювати танго.
Коли я його відпихнув – він отямився і завопив:
- Ми не гоміки, від мене жінка пішла! Мені краще з жінками, у мене зрада, ти сама подумай: найвідоміша зрада була зрада Юди, чоловіка до чоловіка, я маю цього забагато! Ходи зі мною, я нічого не хочу, лише цицьки і заснути, просто ляж коло мене!
Я розблокував вихід з ванної, На пішла сходами вгору, але він дременув за нею, все ще з "цицькою" на язиці. Я встиг схопипи його знизу за ногу: - що ти робиш, там може вийти дитина!

Я викликав таксі:
- Куди тебе везти?
- Я тепер там в майстерні й живу. А ти все правильно робиш, у тебе машина є. Я раніше думав, що жінці треба давати свободи стільки, скільки зможе винести. То вона винесла за три рази всю, свою і мою.

На вулиці Скула огорнув сором, ніби домішаний до повітря:
- Ти своїй перекажи, що то я просто люблю легко вдягатись: недовдітись - це краще, ніж перевдітись, бо тоді ти можеш регулювати силу зігріву швидкістю ходи та інтенсивністю життя. А моє життя гаряче, бо воно - навіть не збіг обставин, а їхнє зіткнення.
Коло арки чекало таксі. Скул розкис ще більше:
- Скоро прокинеться місто, проступлять тріщини на фасадах і повсюдна порепаність, зранку його добре фотографувати, лише для того, щоб перевести в ч/б. Поки не вивалив народ, шоб псувати кадри своїми шуганими либами.
- Люди на фотографіях посміхаються не тому, що веселі, а тому, що фотографуватись – лоскотно.

Я простягнув йому прихоплені з дому 20 грн на дорогу - все, що знайшлось готівкою. Грошовий папір (з чого його роблять?) вступив у вибухову хімічну реакцію з організмом, Скул здивовано подивився сірими очима на хиткий човник долоні з єдиним пасажиром всередині – Франком, голова якого виглядала із зеленого «рятівного круга» двадцятки, і раптом побіг. Швидко. Я навіть не встиг глянути, чи Франко посміхається.
Дикий гастрономічний поклик глухої ранкової крові тягнув Скула до здобичі – алкомаркету, глушачи мої гукання. Якшо скульптори і вміють спиняти кров, то - як виявилось - не свою.

Добігши до повороту, він різко зупинився, бо помітив світанок. І озирнувшись на сварку позаду - побачив, що розлючений шофер готовий зробити пасажиром і відвезти кудись мене.Тому повернувся, приховуючи лице. Для того, щоб безслівно здатись на милість ще одного "завжди готового" - лічильника.
Так провалилась перша спроба нашої дружби, залишивши по собі тільки світлу смугу не зужитої ним білої постелі на розкладеному дивані, чистої "как память о тебе".

***
Tags: Есе, Література, Українські митці
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments