Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Про ката і жертву

Originally posted by ihorhulyk at Про ката і жертву
1
Ілюстрація: post.kards.qip.ru

Шляхи Господні й справді несповідимі. Якось у Всесвітній павутині з’явилася шокуюча історія про те, як у будинку перестарілих Арізони Leisure World чотири роки поспіль жили по-сусідству колишній в’язень Заксенхаузена Натан Гаш і його наглядач – Мартін Хартман. Причому мученик мовчав доти, доки на слід колишнього есесівця самотужки не натрапили співробітники спеціального відділу з боротьби з військовими злочинами при міністерстві юстиції США. І лише тоді, коли Хартмана депортували до Німеччини і він постав там перед судом, Гаш вирішив заговорити.
Історія повчальна і дещо сумна. Які мотиваційні чинники рухали поведінкою жертви, змушуючи її мовчати упродовж часу, який для людини похилого віку цілком можна уважати вічністю? Страх перед минулим, що залишилося разом з нею до смерті, викарбуване на зап’ясті? Страх перед майбутнім, яке з кожним днем маліло, скапуючи, мов віск з поминальної свічі? Може, просто бажання спокою і забуття після вибоїстих життєвих шляхів? А. може, розуміння того, що і сусід, знавіснілий у минулому кат, також потребує затишку перед перспективою кінця?
Я спробував знайти відповіді на ці запитання на сторінках роману Нобелівського лауреата Елі Візеля „Ніч. Світанок. День”, бо доля цього чоловіка також сприкрила, кинувши його за колючку нацистських таборів. І мушу сказати, що не знайшов там нічого, окрім бажання помсти молодого єврея, учасника терористичної організації, яка змагала за постання держави Ізраїль. Однак є у Візеля одна фраза, можливо, підсвідома, а від того й доволі небезпечна: „Вічність – це ті часи, де запитання і відповіді стають тотожними".
Я хапаю себе на думці про тисячі таких же гошів і хартманів, тільки з українськими прізвищами, які мешкають у селах, воюють за межі і п’ють пиво у засмальцьованих ганделиках. Тут запитання й відповіді справді стають тотожними, бо ці люди тягнуть свій вік поруч, не зважаючи на кривди, вчинені одне одному колись, змирившись з ними чи, може, раз і назавжди заборонивши собі повертатися у ті страшні часи. Це табу, однак, є майже безпомічним, коли політики вирішують за цих людей, як їм поводитися, що робити, кого любити, а кого ненавидіти. Там, у столиці чи в обласному центрі вони переймаються, далебі, питаннями глобального масштабу, і лихоманка виборів чи кар’єрного зростання не передбачає філософських розумувань. Іноді, правда, вони згадують іспанського диктатора Франко, який влаштував національне замирення, поховавши фалангістів і комуністів на одному цвинтарі (Мігель де Унамуно якось кинув з цього приводу поетичну репліку: „Хай я умру з розплющеними очима...). Однак, наші політики забувають про одну дрібненьку деталь: той же Франко за два роки (де наші шістнадцять?) підняв свою батьківщину до рівня провідних у Старому світі.
Коли гість-колега з американської газети запитує мене, чому галичани не люблять „москалів”, я підводжу на нього здивований погляд: галичани люблять усіх, але дивною любов’ю. Вони мовчатимуть і по-християнськи вибачатимуть своїм численним мучителям усі гріхи. І не чотири роки, як отой американський єврей, а чотири століття. Але коли політики (чи політикани?) зі столиці колишньої імперії починають використовувати історію за розмінний мідяк для втілення власних амбіційних планів, – то, звиняйте, чи до любові тут, чи до толерантності?
І чи взагалі можна тут говорити про любов чи ненависть? Як на мене, доцільніше ставити питання про справедливість. Хоча, таку річ все частіше можна подибувати лише на передвиборчих біг-бордах.
Ігор Гулик

О палаче и жертве
Пути Господни действительно неисповедимы. Как-то во Всемирной паутине появилась шокирующая история о том, как в доме престарелых Аризоны Leisure World четыре года жили по соседству бывший узник Заксенхаузена Натан Гаш и его надзиратель - Мартин Хартман. Причем мученик молчал до тех пор, пока на след бывшего эсэсовца самостоятельно не вышли сотрудники специального отдела по борьбе с военными преступлениями при министерстве юстиции США. И только тогда, когда Хартмана депортировали в Германию и он предстал там перед судом, Гаш решил заговорить.
История поучительная и несколько печальна. Какие мотивационные факторы двигали поведением жертвы, заставляя ее молчать в течение времени, вполне сопоставимого для пожилого человека с вечностью? Страх перед прошлым, что осталось вместе с ним до смерти, высеченное на запястье? Страх перед будущим, которое с каждым днем уменьшалось, скапывая, как воск поминальной свечи? Может, просто желание покоя и забвения после ухабистых жизненных путей? А. может, понимание того, что и сосед, безумный в прошлом палач, также требует покоя перед перспективой конца?
Я попытался найти ответы на эти вопросы на страницах романа нобелевского лауреата Эли Визеля "Ночь. Рассвет. День", потому что судьба этого человека также обидела, бросив его колючку нацистских лагерей. И должен сказать, что не нашел там ничего, кроме желания мести молодого еврея, участника террористической организации, которая боролась за возникновение государства Израиль. Однако есть у Визеля одна фраза, возможно, подсознательная, а от того и достаточно опасная: "Вечность - это те времена, где вопросы и ответы становятся тождественными".
Я ловлю себя на мысли о тысячах таких же Гошев и Хартманов, только с украинскими фамилиями, проживающих в селах. Они воюют за межу и пьют пиво в грязных ганделиках. Здесь вопросы и ответы действительно становятся тождественными, потому что эти люди тянут свой ​​век рядом, несмотря на обиды, совершенные друг другу прежде, смирившись с ними или, может быть, раз и навсегда запретив себе возвращаться в те страшные времена. Это табу, однако, беспомощно, когда политики решают за этих людей, как им себя вести, что делать, кого любить, а кого ненавидеть. Там, в столице или в областном центре они занимаются, право, вопросами глобального масштаба, и лихорадка выборов или карьерного роста не предусматривает философских размышлений. Иногда, правда, они вспоминают испанского диктатора Франко, устроившего национальное примирение, похоронив фалангистов и коммунистов на одном кладбище (Мигель де Унамуно как-то бросил по этому поводу поэтическую реплику: "Пусть я умру с открытыми глазами...). Однако, наши политики забывают об одной мелкой деталь: тот же Франко за два года (где наши 22?) поднял свою родину до уровня ведущих в Старом свете.
Когда гость-коллега из американской газеты спрашивает меня, почему галичане не любят "москалей", я поднимаю на него удивленный взгляд: галичане любят всех, но странною любовью. Они молчат и по-христиански прощают своих многочисленных мучителей все грехи. И не четыре года, как тот американский еврей, а четыре столетия. Но когда политики (или политиканы?) из столицы бывшей империи начинают использовать историю как разменный медяк для воплощения собственных амбициозных планов, - то, извините, разве до любви здесь, до толерантности?
И вообще можно ли в таких ситуациях говорить о любви или ненависти? Как по мне, целесообразнее ставить вопрос о справедливости. Хотя, такую ​​вещь все чаще можно найти только на предвыборных биг-бордах.
Игорь Гулык
Tags: колонка
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 3 comments