Карпатський електропанк

Originally posted by hogo_cz at Карпатський електропанк

Жюль Верн писав не тільки класичну фантастику. Є у нього один ліричний твір з елементами детектива і готики. Це "Замок у Карпатах". Електрика, містика і любов - шикарний коктейль. Свого часу чехи зняли "теплу лампову" стімпанкову екранізацію. В Україні вперше переклали і надрукували "Замок у Карпатах" в 1934, потім було перевидання в перші роки незалежності (її я і читав в дитинстві). Український переклад дещо відрізняється від російського (Федь Федорчак/Фрік, Залісся/Трансильванія), але така адаптація тільки додає шарму. До цієї книжки є чудові ілюстрації Леона Бенетта:

До якої національності належав Федь Федорчак? Чи був він нащадком старовинних даків? На це питання важко було б відповісти, побачивши його довге розкуйовджене волосся, замащене обличчя, велику бороду, настовбурчені руді брови, та ні то зелені ні то сині очі під важкими повіками.

Це був один з тих мандрівних торговців, що швендяються скрізь зі своїм крамом. Можна їх зустріти по містечках, по селах і на найбільш відлюдних шляхах. Порозумітися з ними легко, бо вони говорять всякими мовами. Чи цей був з Італії, Німеччини чи Волощини? – ніхто того не міг знати, видно було тільки, що це жид, високий, худий, з закарлюченим носом, рідкою борідкою та живими очима.

Мало село вчителя і війта, але вчитель не грішив надто великим знанням. Його освіта обмежувалася доволі поверховою грамотністю. Історією, географією чи літературою він не цікавився; зате знав він напам’ять усі народні пісні та легенди. Цього “предмету” вчив він дуже пильно, а що мав теж трохи фантазії, то дехто з його учнів багато на цьому користав.

Перший довідався про це війт Кольц. Федь, як тільки його побачив, кликнув здалека:
– Над замком видно дим, ґаздо!
– Що ти верзеш?
– Те, що чуєте.
– Ти здурів?

Під час того підійшла до них Марійка і лісничий. Вони цікаво приглядалися їм з боку вже довший час.
– До чого це служить? – спитав лісничий, беручи до рук люнету.
– Крізь це можна далеко бачити.
– Направду?
– Направду! Крізь цю люнету я бачив з самої полонини, як ви йшли дорогою, а…

Гарне мешкання, може й завелике для одної особи, але війт Кольц не був самітний. Хоч і був від кільканадцяти літ вдівцем, але мав доньку, гарну Марійку, що її всі знали від Версту до Вулькану, а може, й ще далі. Тепер була це вже двадцятилітня гарна дівчина, з русявими косами та темними очима, люба та привітна. А яка чарівна була вона в своїй біленькій вишиваній сорочці, червоній спідниці та синій запасці, з золотим поясом, що перехоплював її гнучкий стан! Носила маленькі чобітки з жовтої шкіри, а на голові легеньку хустину, що з під неї спливали довгі коси, закосичені скиндячками та дукачами.

На майдані залишився тільки Федь, оточений мужчинами, жінками й дітьми, між ними було й кількох циганів; вони не менше від інших були зворушені незвичайною новиною. Всі обступили Федя й засипали його запитами, а він відповідав самовпевнено, як той, що бачив щось таке, чого ніхто не бачив.

Всі говорили про незвичайну новину, не перестаючи при тім їсти та пити. Цього вечора корчмар Йосько мав дуже багато роботи. Одним приносив кукурудзяні малаї до молока, другим наливав у чарки “шнапс”, але найбільше було таких, що пили сливовицю, напій дуже поширений в околицях, де родиться багато сливок.

Саме тоді почувся серед загальної тиші чийсь голос:
– Миколо, не йди завтра до замку!… Не йди туди!
Що це було?… Чий то був голос?…

Все таки перейти той ліс було дуже тяжко. Буки, в’язи, старезні клени, де не де дуби, а далі берези, смереки й ялиці з грубезними пнями, покрученим галуззям, корчі ялівцю й інших дерев сплелися в непрохідну гущавину.

Оба були втомлені й голодні, а в наплечниках у кожного з них була добра перекуска й плящина сливовиці. Зрештою, треба було дещо спокійно обміркувати.

Пройшовши ще кілька стіп дороги за потоком Няди, лісничий виліз на круглий верх високорівні, а вхопивши доктора за комір, витягнув і його на гору. Бідний доктор уже зовсім охляв і впав на землю, мов мішок.

Доктор відходив від себе; не розбирав уже, що було дійсністю, а що тільки сонним привидом.
Перед його очима танцювали скелі, дерева, якісь тіні, якісь світла й вкінці він почув, як у замковій каплиці хтось ударив у дзвін.

Враз почувся від замку різкий свист і в одній башті блиснуло світло, освітлюючи цілу високорівню разом з тою скалою, що під нею лісничий і доктор сиділи.
– Миколо… Миколо… – зверещав доктор, – погляньте на мене!… Чи я не є вже таким мерцем, як ви?…
І справді, вони на таких подобали. Оба мали зеленкуваті бліді обличчя, розбурхане волосся й вирячені очі.
Лісничий вдивлявся у замок, а бідний доктор вмирав зі страху.

Лісничий підійшов до оборонного муру. Він був скрізь цілий, не мав жодної щілини, а довкола нього був глибокий рів. Дістатися до замку можна було хіба брамою, але як її відчинити, як спустити звисний міст?

– Не лізьте… Миколо, далі… не лізьте!…
Лісничий не слухав.
– Прошу вас, верніться… або я йду собі! – лебедів далі доктор і пробував обернутися.
– Ну, то йдіть, – відповів лісничий.

В своїй кімнаті Марійка вибухла голосним плачем. Вона так дуже любила Миколу! Заручилися вони зовсім не так, як це водилося в Заліссю.
Там кожного року по Петрі відбувалися “ярмарки заручин”. Дівчата з цілої околиці приїздили возами на одно місце, одягнені в свої найкращі одяги, власноручно вишивані сорочки, зі скринями приданого, батьками, свояками й сусідами. Тут збиралися також молоді парубки й кожний вибирав собі дівчину, що була йому до вподоби. Він давав їй перстень і хустину на знак заручин, а до року з нею дружився.

Яке ж було здивування верстян, коли в другій годині з полудня вони побачили на дорозі чотирьох людей. Марійка миттю очуняла й вибігла їм назустріч.
Так, це був війт і його товариші, що несли обережно, на ношах, Миколу. За ними йшов доктор.
– Миколо… дорогий Миколо!… Він не живе!… Він не живе! – закричала Марійка.
– Ні… живе, – відповів доктор. – Але він заслужив собі на те, щоб не жити; я також!
Микола лежав на ношах, блідий, обезсилений, без пам’яті, а доктор, хоч тримався ще на ногах, не виглядав краще від нього.

Хоч це був червень, люди кидали працю на полі. Бо чи ж не могло трапитися, що при сапанні або при оранці міг враз вискочити із землі якийсь опир чи інший злий дух? Або чи міг хто знати, засіваючи зерно, що з нього не виросте замість збіжжя якесь чортівське зілля?

На запит корчмаря, як їх записати, молодий чоловік відповів:
– Граф Франц Телєк і його чура Грицько.
– А звідкіля?…
– З Крайової…
Крайова – це одно з більших містечок Румунії.
Молодий граф був у туристичному одязі й мав тільки одну валізку, що її приніс Грицько.

– А все ж, як самі ви сказали, туристи тут рідко заходять, – відповів граф, – це тому, що в околиці нема нічого цікавого…
– Так справді… нема нічого… – відповів війт, пригадавши собі замок.
– Нічого… – повторив за ним учитель. – Хіба замок…
– Ая!… ая!… вихопилося Федеві проти його волі.

Його вчителем був старий чернець, італієць. Коли молодий граф підріс, став пристрасним ловцем, їздцем і славним стрільцем, що поклав уже не одного ведмедя.
Графиня Телєк померла, коли її син мав щойно п’ятнадцять літ, а кілька років пізніше помер і старий граф.
Молодий Телєк лишився сам, без рідні і приятелів. Довго не міг він найти рівновагу з великого жалю по втраті батьків і сидів три роки в замку в Крайовій, мов пустельник; за цілий той час був двічі чи тричі в столиці.

Молодий граф стояв за кулісами і тремтів зі зворушення. Одиноким його бажанням було дочекатися кінця вистави. Тоді прогримлять останні оплески, він вирве Стіллю раз на все звідсіля й відвезе її як графиню Телєк далеко, далеко до свого замку в Семигороді.

Коли жінка цікава, то завсіди дізнається того, чого хоче. Товаришки доповіли Стіллі, що таємничий незнайомий має в себе її портрет в дорогоцінних, золотих рамах, що купив його на вагу золота у славного маляра портретиста.
Щось більше про нього важко було дізнатися, бо він ніколи з ніким не говорив і не бував ніде, а мав тільки одного товариша, не менше таємничого, як сам.
Приятель незнайомого звався Орфанік. Подобав на вченого, точніше хіміка, що живе на ласці багатого приятеля.

– Пане лісничий, – заговорив граф, простягаючи руку, – прошу вас, скажіть мені, чи й ви вірите, що в замку є духи?
– Я примушений в це повірити, пане графе!
– І справді вас трутила якась рука, як ви хотіли вилізти на мур?
– Щодо цього нема сумніву.
– Чому ви так думаєте?
– Духи не бажають того, щоб хтось дістався до замку.

На майдан прийшов Грицько, а молодий граф оповів йому, про все й запитав, що він про це думає.
– Пане графе, – відповів Грицько. – Це дуже можливе, що князь Рудольф грає там у замку ролю чорта, але пощо ми маємо мішатися до того? Хай верстяни самі дають собі раду; це не наша справа.

Молодий граф ще раз попрощав Йоська, що низько йому кланявся, війта й усю громаду, та відійшов з Грицьком.

Граф і Грицько мусіли перейти на другий беріг ріки, щоб дістатися до замку. Ця дорога була вдвоє довша, але вони все ж надіялися, що дійдуть до замку за дня й молодий граф зможе його оглянути. Потім зійдуть на ніч до Лівадзель, а рано підуть до Кольошвару.
По півгодинному відпочинку подорожні вирушили в дальшу дорогу. Грицько насилу стримався від завваги:
– Це зовсім безпотрібне йти далі! Повернімо плечима до того проклятого замку й вертаймо.

Вправді, цей бік гір Плази не був такий залісений як той, що ним ішов Микола з доктором, зате були тут інші перепони. Стрімкі скелі, глибокі провалля, гостре каміння перегороджувало дорогу.

Граф пустився вже йти до нього, коли враз на замковій терасі там, де ріс ославлений бук, появилася якась мрячна з’ява…
Граф спинився і вдивився в з’яву.
Це була молода жінка, її довге волосся було розпущене, а руки простягнені. Вона мала на собі білий одяг.
Ах, цей одяг! Чи не був це одяг Стіллі, що вона його мала на собі під час кінцевої сцени в театрі, коли траф бачив її останній раз?

Граф підійшов ближче; звисний міст був спущений… Брама створена…
Не надумуючися, ввійшов крізь браму…

І граф зачав спішно вирізувати ножем неоковану залізом частину дверей. Старався робити це тихо й переривав часто свою працю, пильно наслухуючи.

Тоді граф зірвався з постелі й почав знову неспокійно бігати по келії. Голова йому горіла, він душився, бо в льоху вичерпалося вже майже все повітря, що найшло туди передше крізь відчинені двері.
Нараз почув легкий подув вітру з гори…
Так, у стелі над одним стовпом мусів бути якийсь отвір.

За кілька хвилин з’явився в каплиці ще один мужчина. Це був князь Рудольф Горц. Він майже не змінився за стільки літ. Це була ця сама постать, що в Неаполі. Висока, худа, з блідим обличчям, довгим, розбурханим волоссям та несамовитими очима.
Князь підійшов до Орфаніка, приглядаючися його роботі.

Тому граф тихо перейшов площу й вийшов крізь відчинені двері до галереї, що лучила площу з лівим бастіоном. З галереї вели сходи вгору до бастіону й граф пішов ними, врадуваний і щасливий, що вкінці дістанеться до вежі, хоч зразу запримітив, що це не були головні, але якісь бічні сходи.
Небавом був уже на терасі, а коли кинув оком на високорівню Оргаль, то побачив під лісом цілу сотню жандармів, але вони не мали, мабуть, наміру тепер наступати на замок.

Враз спів урвався, у тім самім місці на тій самій ноті, як тоді в театрі… граф почув крик Стіллі… але побачив, що вона не паде… але стоїть далі непорушне на сцені… та дивиться на нього…
Кинувся на сцену й став віч на віч з князем.
Князь крикнув:
– Франц Телєк… як то, ви втекли з льоху?

Стовпи вогню підіймалися аж до хмар, скелі летіли аж на дорогу, що вела до Вулькану.
Бастіони, вежа, оборонний мур і каплиця, усе вилетіло в повітря і зі старого замку в Карпатах залишилась лише купа каміння і звалища на високорівні Оргаль.
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
може стімпанк чи дізель панк?)
електропанк то троха інше)