Орест (forko) wrote in ua,
Орест
forko
ua

“Залиш мертвим ховати своїх мерців” (Мф. 8, 22)

Originally posted by joanerges at “Залиш мертвим ховати своїх мерців” (Мф. 8, 22)

Вояки 27-ї Волинської дивізії АК перед включенням до складу Війська Польського, сформованого в СРСР. 1944. Фото з польського Національного цифрового архіву.


Наша історія нас не відпускає. Наші й чужі мертві ходять поміж нас та часто вирішують замість нас. Це таке східноєвропейське прокляття. Історія ХХ століття, а особливо – Друга світова війна з навколишніми до неї в часі погромами, війнами, переворотами та зрадами, усе ще відіграє особливу роль у дні сьогоднішньому. Для «своїх» зводяться ментальні та реальні пам’ятники, для «чужих» накопичується багаж ненависті та презирства. І не важливо в яких саме ти «окопах». Мало хто наважується бодай трохи піднятися над шалом суперечок і спробувати почути протилежну сторону чи сторонню думку. Не прийняти, не перейти від «своїх» до «чужих». Просто зупинитися, задуматися і подумати. Ніхто не вимагає зради своєї позиції, але хотілося б бодай трохи спокійнішого темпу спілкування. Бо неможливо буде прийти до однієї точки зору. Бо завжди будуть «свої» й «чужі». Але чому б не спробувати перестати міряти ті події сьогоднішніми мірками. Під лекала людини 2013 року неможливо пошити костюм для людини 1939-го, 1941-го чи 1944-го.

Ті, що говорять про «стріляли в спину», не хочуть приймати факт, що переважна більшість з тих, хто стріляв, не сприймав ті «спини» й їхню державу як свої, а отже й воював. Ті, хто каже про «азійську окупацію», не думають про те, для скількох з їхніх сусідів та навіть родичів ця «окупація» була визволенням та порятунком. Ті, хто каже про «гайдамацьку різню», не бачать чималого поліна у власному оці та сором’язливо мовчать про те, що це була війна передусім за землю. Тому, хто пам’ятає лише тих, хто видавав на вірну смерть сусідів з іншою вірою та виглядом, не подобаються нагадування про тисячі інших, що занапастили власне життя, рятуючи цих саме «інших» й чужих для себе людей. Люди завжди люди у повному значенні цього слова. Серед них є зрадники й герої, рятівники і кати, байдужі та відчайдушні. Але щоразу існують інші обставини, зумовлені конкретним часом. Й без бодай мінімального занурення в ту епоху не можна зрозуміти, просто не можна зрозуміти чому було саме так, а не інакше. Ми зараз не можемо осягнути справжнього змісту віршів Котляревського чи Пушкіна без докладного коментаря. Так само ми не зможемо й зрозуміти подій Другої світової без знання контексту. Без нього залишається лише всоте публікувати переліки жертв, катів та вбраних у білосніжні шати героїв.

Читайте, думайте, аналізуйте. Читайте документи та спогади. Перестаньмо міряти минуле виключно власними історичними кредо та лінійками з поділками у тисячі жертв. Можна написати тисячі патетичних текстів про Галичину-1939, Львів-1941, Волинь-1943 і т.д., але не наблизитися ані на крок до розуміння. Утім, ймовірно, багатьом воно й не потрібно. Адже так зручно мати незворушний пантеон зі «своїх» та заселяти уявне пекло «чужими». У реаліях же досить часто, а інколи – й 100-відсотково, бал правлять не високі ідеї (хоча кількість людей, які вмирали свідомо і без жалю за них годі переоцінити), а заздрість, жадоба, ревнощі. Часом навіть непорозуміння. Згадую прочитаний нещодавно епізод з діяльності польського антикомуністичного підпілля: у село на забаву прийшли і «хлопці з лісу», й кілька міліціонерів. Лісовики роззброїли останніх, командир партизан наказав одному з підлеглих їх вбити. Той відмовився, бо не бачив за що має вбити саме цих беззбройних однолітків. Тоді командир партизан застрелив відмовця. А його самого застрелив його ж заступник, який був рідним братом вбитого. Зараз же, у наші дні, виникла суперечка – ті, хто глорифікує будь-які дії антикомуністичного підпілля, хочуть поставити пам’ятник тому командиру. А родичі вбитого ним хлопця проти. І таких історій, я більш ніж упевнений, в перше півріччя ХХ століття було безліч, зокрема – й у нас. Традиції безапеляційного вихваляння «своїх», забронзовілі у радянський час, нікуди не поділися. Просто частина глорифікаторів зараз ходять під іншими прапорами.

Свого часу я перекладав уривок з книги про екзекутора з польського підпілля, збирав різноманітні погляди на питання переслідування євреїв, волинських подій та стрибків, викладав чи популяризував силу-силенну інших текстів саме з метою дати різносторонній інструментарій для висновків. Не знаю, наскільки мені вдалося й чи допомогло це комусь. Сьогодні пропоную вашій увазі ще одну спробу перекладу. Це інтерв’ю колишнього партизана АК, якого зараз звинувачують в образі його бойового товариша. Я навмисно обрав саме цей текст – у ньому нема згадок про українців чи росіян, а отже є нагода подивитися стороннім оком на те, що творилося сім десятків років тому. Конкретно ця оповідь – про події в Польщі, але, дивлячись на неї, я не бачу принципових відмінностей від поведінки інших на проміжку від Одеру до Дону й від Балтики по Косово. І здається, що в описаних подіях – той самий суперечливий клубок людських характерів і вчинків, який можна побачити, порівнюючи мемуари бандерівців і мельниківців, або ж зіставляючи документи червоних партизан та організованої німцями поліції…

Нікому не кажу зректися переконань чи починати каятися. Просто раджу не поспішати зводити ідолів та приносити жертви. Більше того – незворотнє слідування власним міфологемам спричиняє те, що опоненти ще більш відчайдушно плодитимуть свої та зачищатимуть будь-які сліди провин своїх кумирів. Правда у кожного своя, але це не привід до зубного скреготу ненавидіти усіх й уся. Амінь.




“Постріл у спину”. Інтерв’ю Павла Вронського з Генриком Павелцем


Генрик Павелец – “Анджей” (нар. 1920). Кавалер Віртуті Мілітарі. Учасник вересневої кампанії 1939 р. У підпіллі з 1939 р. Вояк відділу АК “Вибранєцкі” під командуванням “Барабаша”, потім у 4-у полку піхоти АК. Згодом командував відділом NIE [польська підпільна організація кадрового характеру, створена після розформування АК, діяла у січні-травні 1945 року – Joanerges]. З 1946 року – у ІІ корпусі на Заході. Діяч польської діаспори у Великій Британії. У 1992 р. повернувся до Польщі. Зараз відповідає перед товариським судом Світового союзу вояків АК за те, що назвав свого командира «злочинцем».

Мар’ян Солтисяк – «Барабаш» (1918-95). Кавалер Віртуті Мілітарі. Гарцеж, публіцист. З лютого 1943 р. – в управлінні диверсій СЗБ-АК. На початку 1943 р. створив партизанський загін «Вибранєцкі», якій відомий з відважних акцій (захоплення Хенціна, Хмєльніка, участь в битвах під Антоновим та Радковим). У 1949 заарештований, у 1951 засуджений на сім років, звільнений у 1954 р. Автор книжки «Хлопці Барабаша», діяч Союзу тих, хто воював за свободу та демократію. Його ім’я носить школа в Далешицах.



- Як Ви сприймаєте, що Вас хочуть виключити з кєлецького осередку Світового союзу вояків АК?

- Мені 91 рік. Я не повинен перейматися, але збрехав би, якби сказав, що це мене не зачепило. До цієї організації належать люди, разом з якими я воював. Для мене перебування у партизанах та АК – час найбільшої слави. Там я зустрів надзвичайних людей. Сьогодні ж є якийсь дивний організаційний суд , яким керує не вояк, а колишній працівник Інституту національної пам’яті Анджей Янковський, і це він мені має розповідати, як то було в партизанах. Пан Янковський обвинувачує мене, що я мітив у добре ім’я АК, хоча він сам ніколи не був у жодних партизанах, а я присягу Польщі склав 8 жовтня 1939 р.

- Влітку минулого року в розмові з журналісткою “Тигодніка Повшехнєго” Ви сказали про Мар’яна Солтисяка – “Барабаша”, свого колишнього командира та одну з легенд свєнтокжиських партизан, що він “злочинець”.

- Сказав це під впливом прочитаної статті Аліції Скібінської та Йоанни Токарської-Бакір в альманасі “Винищення євреїв”. Автори документально довели випадки вбивств, виконаних підрозділом “Барабаша”. Це була приватна розмова. Дещо говориться приватно, а щось інше, коли усвідомлюєш, що це буде опубліковано. Сьогодні я б не повторив би такого формулювання. Можливо, вжив би твердження, що то були “вчинки злочинного характеру”. Але правда в тому, що вбили невинуватих людей. Зараз керівництво кєлецького округу Світового союзу вояків АК вимагає від мене, щоб я відкликав свої слова. Я вже застарий, щоб брехати.

- Ви з самого початку були у відділі АК “Вибранєцкіх”. Чому лише зараз кажете про темні справи?

- Не про все знав. Про деякі випадки “говорилося”, але то були знання неповні. Приміром, коли командир каже, що ліквідовано шпигуна, не завжди можна перевірити, чи той хтось працює на ворога. Прошу пам’ятати, що я і мої колеги виконували вироки смерті щодо німецьких агентів і ніхто не мав права питати, чи той вирок справедливий. З зими 1944 року, коли виявилося, що у відділі “Понурого”, найславнішому на Кєлеччині, фактично з початку був агент гестапо “Мотор”, то всі боялися шпигунів.

Аж коли я перечитав роботу Скібінської та Токарської-Бакір, усе склалося в єдине ціле. Це не так, як пишуть деякі журналісти, що стаття базується на документах процесу “Барабаша” зі сталінських часів. Він опертий на документи з Яд-Вашем, показання свідків. Усе досконало вивчено та задокументовано. Я роками працював в Інституті Сікорського і визнаю: ніколи в життю не бачив так досконало з наукової точки зору підготованої історичної праці.

- Ви могли викликати указаних авторів на засідання аковського суду.

- Пробував. Мені сказали, що ті жіночки “не служать польським інтересам” та “не представляють польські інтереси”. Це не пряма цитата, засідання було закрите.

- Але це не пояснює, чому після війни Ви не казали про вбивства, виконані вояками відділу “Барабаша”. Ви знали про атаку на маєток графині Зофії Мицєльської та про те, що відділ закатував єврея Ісака Гринспана, який там укривався.

- Я знав про те, що сталося з Романом Олізаровським – “Помстою”. “Помста” був в обслузі радіостанції кєлецько-радомського округу. Він потрапив до нас на зиму, бо наш відділ був єдиний, який не розійшовся по домівках. У певний момент пішла чутка, що “Помста” – єврей. Ну і сказали йому зняти штани. “Барабаш” видав вирок. Вбили тому, що був євреєм. Вистрілили йому в спину. Добре знаю, хто стріляв, але той чоловік невинуватий, бо виконував наказ.

- А напад на маєток Мицєльських?

- Про це знаю з розмов. Це зробив підпоручик Едвард Скробот – “Вєрний”. Про напад знали у відділі, але що насправді трапилося мені розповіла графиня у Лондоні. Сказала, що її маєток пограбували, її саму побили. У відділі також казали, що люди “Вєрного” застрелили євреїв, які переховувалися в бункері під Кєльцями, та що “Вєрний” пограбував і замордував євреїв під Далешицями.

- Але ж Ви не були свідком, що “Барабаш” у цій справі дав наказ.

- Але “Барабаш” про ці випадки добре знав і сприймав їх спокійно. Про ці речі у Кєльцях відомо. Зрештою, маю враження, що на всьому тому суді не йшла мова про факти, лише про мої слова.

- Відомо про багато речей, але ніхто з колишніх партизанів не казав про це відкрито й під власним прізвищем.

- Ну... Якщо до моїх свідчень судді мають певні застереження, то існує рапорт партизана Національних збройних сил [ультраправе партизанське формування у Польщі під час ДСВ, виступало на різко антиукраїнських, антибілоруських та антиєврейських позиціях – Joanerges] Владислава Колаціньського “Жбіка” у спогадах “Поміж молотом та свастикою”. Описує, як “Барабаш” визнав німецьким шпигуном та наказав розстріляти партизана з відділу, бо підозрював, що той подобається його дружині Рені. Той хлопець мав фотоательє по вул. Малій у Кєльцях. Доказом зради було те, що там часом фотографувалися німці. Розстрілювали його колеги з відділу. Родина благала бодай змінити вирок, бо то сором. Як то назвемо? Ну як?

- А звідки ж про це міг знати офіцер НЗС “Жбік”?

- Він хотів урятувати того хлопця та взяти до свого відділу. Звертався терміново навіть до командира “Барабаша” – свого знайомого поручника Максиміліана Лоренца “Катажини”, щоб той зупинив цей жах. “Барабаш” у Віделках також наказав розстріляти п’ятьох грузинів, яких командування надіслало нам як спеціалістів. Вони втекли з німецького допоміжного формування та перейшли на нашу сторону. Їх справді було шкода.

- Чи командування округу “Йодла” не розуміло що діється у відділі “Барабаша”?

- Влітку 1944 року “Катажина” за дорученням командування округу на короткий час очолив відділ “Вибранєцьких”. Це було вже після нападу на маєток Мицєльських та найвідоміших експропріацій. Потім “Катажина” очолив 1-й батальйон 4-го полку піхоти АК. У тому батальйоні “Барабашу” довірили тільки командувати ротою. На мою думку це була реакція на згадані події. Я став командиром кінної розвідки полку.

- Коли Ви познайомилися з Мар’яном Солтисяком?

- Дуже давно. Обидва були гарцежами [польськими скаутами – Joanerges]. Зустрілися ми на гарцежському зльоті в Спале у 1935 році.

- Він був антисемітом?

- Так, це очевидно. Належав до “п’ятірок” ОНР [Національно-радикальний табір – ультраправа радикальна структура в міжвоєнній Польщі, після заборони офіційною владою діяла підпільно, особливу увагу приділяла анти єврейським акціям та пропаганді – Joanerges]. Це нелегальні структури у гімназіях та ліцеях, що мали з низу формувати майбутні покоління націоналістів та творити великий національний рух.

- Звідки Ви це знаєте?

- Він сам мені це багато разів казав. Зараз, через стільки років, точно не повторю його слів, але він вважав, що євреї мали забагато влади, що Польща була опанована євреями. Слід пам’ятати, що тоді це не були якісь виняткові погляди. На початку окупації, про що він не хотів згадувати, вступив до Союзу ящірки – організації, що брала свій початок у націоналістичному русі. тоді носив псевдонім “Зюк”, як Пілсудський. Його родич був одним з командирів у Свєнтокжиській бригаді НЗС “Богуна”. Коли вступив до СЗБ-АК, взяв псевдонім “Барабаш”. Я з 1942 р. мав контакти з групою Гвардії Людової [польська комуністична партизанська організація, переформована згодом в Армію Людову, АЛ – Joanerges] Ігнація Робба “Нарбутта”. Коли відділ розпався, я запропонував, щоб частина його вояків вступила до АК. Це були насправді чудові люди, які не мали й уявлення про комунізм. Частина з них пішли до “Понурого”, частина до мого відділу й чудово себе проявили. Але за цю ініціативу мені згори призначили командира і ним власне став “Барабаш”.

- У 1930-ті майбутній “Барабаш” приятелював з Густавом Герлінгом-Грудзінським, який в кєлецькому ліцеї ім. Стефана Жеромського редагував “Молоді йдуть”. Разом з Юзефом Міхальським “Озгою”, який у ПНР був членом Державної Ради, належав до поетичної групи “Голобоже”. Герлінг-Грудзінський був євреєм, Міхальський був пов’язаний з прокомуністичними людовцями [людовці – члени польської лівоцентристської Народної партії – Joanerges].

- Не знаю, чи Солтисяк аж так сильно приятелював з Герлінгом-Грудзінським. А з Юзьком Міхальським їхні дороги розійшлися ще під час війни. Частина родини Міхальського була розстріляна у серпні 1944 р. після невдалої атаки на відділення жандармерії у Бєлінах, яку запланував “Барабаш”. Знаю, що Юзек частко казав, що з задоволенням би повісив Мар’яна.

- Ваші противники говорять, що Ви нищите легенду “Барабаша” через заздрощі, що це він, а не Ви, командував відділом. Більше того – Ви не допомагали йому на еміграції.

- До останніх днів його життя я ставився до нього лояльно та сприймав як приятеля. Допомагав йому, коли він опинився у шпиталі. Коли помер, то я сприяв тому, щоб його поховали на партизанському цвинтарі у Кєльцях. Зрештою, чого б я мав йому заздрити?

Моя допомога “Барабашу” на Заході не мала значення. Просто коли він зголосився до ІІ Корпусу [з’єднання Польських збройних сил на Заході, сформоване на базі т.зв. Армії Андерса, у 1943-45 рр. воювало в Італії, у 1946 переведений до Великої Британії, наступного року розформований – Joanerges], де я служив, то його не прийняли. Припускаю, що на це вплинула графиня Мицєльська, чия родина мала вплив у лондонському [польському еміграційному] уряді. “Барабаш” повернувся на батьківщину. У 1949 р. з’явився з повинною до влади. Його арештували, а через два роки служба держбезпеки провела процес щодо нього.

- У його автобіографії говориться про переслідування, йому забороняли публікуватися.

- Очевидно, що його засудили за вбивства євреїв, він сидів в ув’язненні. Але його вирок, як на ті часи, не був суворим. Тут у Кєльцях завжди був “партизанський інтернаціонал”. Високі державні посади у 1940-1950-ті обіймав комуністичний діяч Юзеф Масьланка. Він у відділі мав заступника єврея, а після війни допомагав націоналістам. З “Барабашем” під час війни взаємодіяв Юзеф Собєсяк “Макс” з бригади Армії Людової “Грюнвальд”, який після війни обіймав високі посади у війську. Мар’ян вийшов на свободу, здається, через три роки. У часи, коли у Союзі тих, хто воював за свободу та демократію [це найбільша легальна ветеранська організація в соціалістичній Польщі – Joanerges], керував Мєчислав Мочар, працював в головному управлінні організації. Йому видали книгу, він писав до центральної преси. Виїжджав за кордон.

От ви кажете “легендарний партизан”... Не знаю, чи так личить називати “Барабаша”. Легендами свєнтокжиських партизан напевно були “Губал”, “Понурий”, також Антоній Геда “Шарий”, відомий тим, що після війни захопив тюрму в Кєльцях, нарешті Євгеніуш Кашиньський “Нурт”, мій улюблений командир.

- Ваші противники докоряють, що у 1945 р. замість боротьби ви зібрали відділ та втекли на Захід.

- Я виконав наказ “Нурта”. Ось маю справу держбезпеки про терористично-грабіжницьку банду під командуванням Генріка Павельця. З такими формулюваннями мені б дали смертний вирок. Наприкінці 1945-го я задавав собі питання чи подальша боротьба має сенс? Восени привели до мене людину, кажучи що він з держбезпеки і його треба на місці вбити. Я дивлюся, а то “Юранд”, що був у “Барабаша”. А його щойно взяли на роботу до промислової варти. Я тоді подумав, що в тій війні повбиваємо один одного. Або знаю інший приклад. Планувався замах на свято 22 липня [Національне свято відродження Польщі – головне державне свято соціалістичної Польщі – Joanerges]. Колона перевдягнутих вояків [антикомуністичного підпілля] повинна була долучитися до параду в Варшаві та перестріляти усіх на почесній трибуні. Це було шаленство.

Нам вдалося проїхати радянським ешелоном з сіном до демаркаційної лінії з Німеччиною та перейти на другий бік. Не маю чим собі дорікати. Парі людей врятував життя.

- Чи можете після всього цього сказати, що траплялися випадки вбивств євреїв, що переховувалися партизанськими загонами?

- Траплялися.

- Причиною був антисемітизм?

- З цим хотів би бути обережним. Можливо частково був то антисемітизм, але вважаю, що головною причиною була жадоба зиску. Війна визволила найгірші інстинкти. Людина в лісі, маючи зброю, була паном життя та смерті. Існувало переконання, що євреї, які переховувалися, мають неймовірні багатства, як і ті, які їх переховували. Ці люди були вилучені з дії законів. За їх вбивство нічого не загрожували. Можливо в окремих випадках антисемітизм був постфактум спробою обґрунтування своїх вчинків.

Тому злочини у часі війни не мали політичного забарвлення. Відомі випадки вбивств євреїв комуністичними відділами. Були вбивства євреїв вояками бригади АЛ “Сьвіт”.

- Чи у відділі “Вибранєцкіх” чи інших відділах АК були євреї?

- Звісно, але ніхто з них в цьому не зізнавався. У нас був єврей, доктор Лепший, який втік відділу НЗС “Завіши”, де його хотіли вбити. Партизани єврейського походження були у “Понурого”, “Нурта”, а в роті “Дзіка” служив Юзеф Галперін, який потім став професором. Він навіть видав свої спогади “Зв’язана молодість”. Армія Крайова не мала антисемітського обличчя. Окремі командири старалися оберігати вояків, яких підозрювали, що вони євреї, від проявів антисемітизму.

- Тобто та партизанська війна не була така гарна, як її хотіла би бачити історична політика? “Нурт” заплатив за це розумовою хворобою.

- Багато разів розмовляв з доктором Вандою Пілсудською [донька Юзефа Пілсудського, після Другої світової – лікар-психіатр лондонського шпиталю – Joanerges], яка опікувалася “Нуртом”. Знаю, що була легенда, що військові переживання його зламали. Я у цьому сумніваюся. Це була людина зі сталі. Ніхто не знає, що може бути причиною хвороби.

- Ми з Вами розмовляли у середині 1990-х, коли воєводський суд у Кєльцях дуже дивним чином скасував вирок 1950-х років щодо вояків АК з відділу “Тарзана”. Вирок був за замордування кількох десятків євреїв у Сєкєжинських лісах. Одна з експертиз казала, що партизани не могли бути впевнені, що то були євреї. Тоді Ви сказали, що ще не час говорити про ті справи. Що змінилося?

- Я тоді лиш повернувся до Польщі. По-друге, казав, що тою справою передусім повинні зайнятися історики та докладно все з’ясувати. Але Ви маєте рацію. Якась помилка була зроблена у 1990-х. Визнано, що все пов’язане з АК є святим та недоторкуваним. Замість того, щоб займатися об’єктивними дослідженнями, ми зайнялися будуванням пам’ятників і встановленням пам’ятних таблиць. Якщо закриємо очі на факти та почнемо захищати легенди, то через кілька років наші діти будуть вирішувати з тими пам’ятниками і чи ті пам’ятники слід руйнувати.

Пам’ятаю, як в Лондоні почали дискутувати головні очільники АК: генерал Тадеуш Бур-Коморовський, генерал Казімєж Іранек-Осмєцкий, генерал Тадеуш Пелчинський і як мова йшла про Варшавське повстання. Не знаю, чи хоч хтось схоче опублікувати зараз у Польщі ті дискусії, зважаючи на гостроту оцінок.

- Коли Ви виходили з залу, де засідав суд Світового союзу вояків АК, то сказали, що ніколи не очікували, що опинитеся в такій ситуації. Коли у 1992 році повернулися до Польщі, то були Ви сповнені ентузіазму. Їздили “Полонезом”, бо то польський автомобіль. Зараз шкодуєте?

- Я й зараз маю той “Полонез”. Інше авто не потрібне, бо мало їжджу. А щодо повернення ніколи не шкодував. Десятки років мріяв про те, щоб повернутися до Польщі. Я не прийняв британського підданства, мав нансеновський паспорт, з яким міг їздити в будь-яку державу світа, окрім держави походження. Те, що зі мною тепер відбувається, ніщо в порівнянні з тим, що Польща є вільною державою. У всьому світі є виняткові люди і ті, які опаскудилися.




Читайте також:
* Українські колабораціоністи. Штрихи до портрету
* Як Львів ставав українським
* Польсько-українські стосунки. ХХ століття. Виписки з трьох статей
* Буденність насилля: долі вчительок-східнячок у Західній Україні в післявоєнний період
* Антиєврейська атмосфера (з поступовим переходом в істерію) другої Речі Посполитої
* «Звичайні люди»
* Корупція в Райхскомісаріаті «Україна»: маловивчена сторінка окупаційної дійсності
* Боротьба СБ ОУН (б) з “дикими групами” на території Волині та Полісся (1944–1951 рр.)
* Підсумки патріарха. Вогнем і мечем по стереотипах
* Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна

Tags: Історія
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments