ihorhulyk at Про свободу півсловаДжерело:www.civicua.org
Вітчизняні медіа смакують епізод із Люксембурга, коли після засідання Ради зі співробітництва Україна – ЄС єврокомісар з питань розширення та Європейської політики сусідства Штефан Фюле відверто повеселився над азаровським розумінням свободи слова. «Я не думаю, що свобода слова - це можливість журналістів ставити питання. На жаль, це дещо більше», -- зауважив Фюле.
Ось про це «дещо більше» варто, гадаю, поговорити. Тим паче, в українській журналістиці відбуваються небуденні катаклізми, а, отже, треба було б бодай окреслити своє ставлення до них.
Після продажу Ложкіним UMH остерігаються тектонічних зламів на вітчизняному медіа полі. Зрештою, особисто я ставлюся до цих процесів дуже помірковано, уважаючи, що не вони визначатимуть майбутнє фаху. На моє глибоке переконання – журналізм – журналізмом, а медіа бізнес – медіа бізнесом. Що б мені не казали, це різні речі. Журналістика – це здатність подавати бажано об’єктивну інформацію, вкрай необхідну спільноті, підважену до того ж кількома думками зацікавлених у процесі осіб, формувати сенси, суспільні тренди. Медіа бізнес – це стратегії комерції, пошук реклами і ринків збуту, і, звісно, до проблеми сенсів він має дуже віддалену дотичність. Хіба до контенту, його подачі.
Отож, зі «смертю» ложкінського UMH заговорили про кончину журналістики («В короткій перспективі треба навчитись обходитись без українських медіа (медіа, де редакційні правила визначаються в Україні), бо вони отруйні», -- Євген Глібовицький). Заволали про крах. На повному серйозі. Маючи на увазі те, що, мовляв, нові власники «закатають в асфальт» будь-який порух вільної думки. Натомість пропонуючи (вкотре!) «готувати громадян» і активних у цьому сенсі журналістів. Без сумніву, журналіст мусить бути громадянином (за визначенням), але його належність до касти (саме касти!) громадських діячів, не обов’язкова. Скажу різкіше, -- не бажана, а то й шкідлива. Саме причетність до організації спотворює не лише тексти, а й суть, вона провадить до так званого «конструювання фактів», укладання їх у прокрустове ложе ситуативних завдань певного середовища, до маніпуляції. Саме оця річ (заангажованість журналіста у процес) породжує у певних із нас почуття «месійності», а відтак – «гламурності», якої гучно, але, думаю, лицемірно, закликають позбутися ревні прихильники громадянського амплуа журналістів.
Абсолютно переконаний, що гламурність – це висмоктана із пальця проблема справжньої журналістики. «Справжньої», а не шоу-бізнесової, притаманної більшості вітчизняних телеканалів. Про це знають сотні моїх колег, що працюють у регіональних ЗМІ, знають, як важко вижити в умовах рахітичного рекламного ринку, як важко чинити спротив місцевій владі чи містечковому князьку. Їм не до гламуру, їм ходить про життя, яким воно є.
А тепер про свободу півслова. Я вже кілька літ поспіль не втомлююся говорити про цю справжню (не надуману) біду нашого фаху. Про те, що замовчування «незручних» фактів на догоду загальній опінії чи на втіху власникам, рівно ж як і організаціям (!), є смертю для журналістики. Про те, що спотворення інформації методом її неповноти, жонглювання заголовками, упередженістю цитувань веде до прірви. Прірви недовіри споживача, який наразі вдовольняється невишуканими смаками наших «гламурних месій». Але це аж ніяк не означає, що він не здатен думати і рости…
Ігор Гулик
Вітчизняні медіа смакують епізод із Люксембурга, коли після засідання Ради зі співробітництва Україна – ЄС єврокомісар з питань розширення та Європейської політики сусідства Штефан Фюле відверто повеселився над азаровським розумінням свободи слова. «Я не думаю, що свобода слова - це можливість журналістів ставити питання. На жаль, це дещо більше», -- зауважив Фюле.
Ось про це «дещо більше» варто, гадаю, поговорити. Тим паче, в українській журналістиці відбуваються небуденні катаклізми, а, отже, треба було б бодай окреслити своє ставлення до них.
Після продажу Ложкіним UMH остерігаються тектонічних зламів на вітчизняному медіа полі. Зрештою, особисто я ставлюся до цих процесів дуже помірковано, уважаючи, що не вони визначатимуть майбутнє фаху. На моє глибоке переконання – журналізм – журналізмом, а медіа бізнес – медіа бізнесом. Що б мені не казали, це різні речі. Журналістика – це здатність подавати бажано об’єктивну інформацію, вкрай необхідну спільноті, підважену до того ж кількома думками зацікавлених у процесі осіб, формувати сенси, суспільні тренди. Медіа бізнес – це стратегії комерції, пошук реклами і ринків збуту, і, звісно, до проблеми сенсів він має дуже віддалену дотичність. Хіба до контенту, його подачі.
Отож, зі «смертю» ложкінського UMH заговорили про кончину журналістики («В короткій перспективі треба навчитись обходитись без українських медіа (медіа, де редакційні правила визначаються в Україні), бо вони отруйні», -- Євген Глібовицький). Заволали про крах. На повному серйозі. Маючи на увазі те, що, мовляв, нові власники «закатають в асфальт» будь-який порух вільної думки. Натомість пропонуючи (вкотре!) «готувати громадян» і активних у цьому сенсі журналістів. Без сумніву, журналіст мусить бути громадянином (за визначенням), але його належність до касти (саме касти!) громадських діячів, не обов’язкова. Скажу різкіше, -- не бажана, а то й шкідлива. Саме причетність до організації спотворює не лише тексти, а й суть, вона провадить до так званого «конструювання фактів», укладання їх у прокрустове ложе ситуативних завдань певного середовища, до маніпуляції. Саме оця річ (заангажованість журналіста у процес) породжує у певних із нас почуття «месійності», а відтак – «гламурності», якої гучно, але, думаю, лицемірно, закликають позбутися ревні прихильники громадянського амплуа журналістів.
Абсолютно переконаний, що гламурність – це висмоктана із пальця проблема справжньої журналістики. «Справжньої», а не шоу-бізнесової, притаманної більшості вітчизняних телеканалів. Про це знають сотні моїх колег, що працюють у регіональних ЗМІ, знають, як важко вижити в умовах рахітичного рекламного ринку, як важко чинити спротив місцевій владі чи містечковому князьку. Їм не до гламуру, їм ходить про життя, яким воно є.
А тепер про свободу півслова. Я вже кілька літ поспіль не втомлююся говорити про цю справжню (не надуману) біду нашого фаху. Про те, що замовчування «незручних» фактів на догоду загальній опінії чи на втіху власникам, рівно ж як і організаціям (!), є смертю для журналістики. Про те, що спотворення інформації методом її неповноти, жонглювання заголовками, упередженістю цитувань веде до прірви. Прірви недовіри споживача, який наразі вдовольняється невишуканими смаками наших «гламурних месій». Але це аж ніяк не означає, що він не здатен думати і рости…
Ігор Гулик
Community Info