rich_ka (rich_ka) wrote in ua,
rich_ka
rich_ka
ua

Бессарабські хроніки. Для тих, хто ще не читав

Originally posted by rich_ka at Бессарабські хроніки. Для тих, хто ще не читав
Майже всі, від кого я чула цю історію,  вже вмерли.

Вмер дід Михтод,  а ми все збирались поїхати  на станцію Березино, подивитись, де вони тоді жили. Звідти його взяли в армію, в перші дні війни. Потім був полон, втеча, і – дорога додому, в рідну Лисогірку.
Вмерла баба Тетяна,  розповідала, що хати там були великі, гарні, «такі, як наша тепер», і все в тих хатах було, а як повертались назад, то багато людей вздовж дороги лежало. Я, дитина, слухала , і малювала в уяві літній сонячний день, дорогу серед полів, цикорій і кровавник на узбіччях, і людей, які чомусь лежать у травах.
-         А чому вони там лежали, відпочивали? – запитувала, бо дійсно не розуміла.
-         Мертві були. Вбиті, - відказувала баба.
Вмерла баба Надя, скільки  я від неї наслухалась, заплітаючи цибулю у вінки, як «їхали туди одна сім»я на шести возах, а назад – шестеро сімей на одному возі», як , добираючись додому, перейшли вони лінію фронту і  зустріли німців, німецькі солдати щось « гелготіли по своєму» до  молодих українок і пригощали «чоколядою».

Вони вмирали, а я все збиралась знайти час і записати. Поки не зрозуміла, що вже й записувати нема від кого. То ж одного дня я схопила відеокамеру і рушила до маминої тітки Насті Шеремети, зафіксувати для історії все, що вона пам»ятає про ту нещасливу Бессарабію, казковий край з виноградниками і овечими отарами, край, що мав стати для подільських селях винагородою за терпіння і живучість, а натомість позбавив їх останніх статків. Хата, скриня,одяг, рушники і скатерки, худоба – все пропало в результаті бессарабського походу. Вціліло найдорожче – сім»я і діти, і нині я  розумію, що бессарабська історія –   просто маленький візерунок великого історичного полотна, на тлі кривавих битв і  героїчних подвигів другої світової.

Пропозиції, від яких не відмовляються країни і люди

В червні 1940 року радянський уряд зробив Румунії пропозицію, від якої не відмовляються – негайно передати територію  Бессарабії Радянському Союзові. Політична перевага і сила були на боці СРСР, тому вже 28 червня Червона Армія крокувала по бессарабській землі, і, як пише багатотомна історія СРСР: « «встреча советских войск с трудящимися Бессарабии превратилась в большой всенародный праздник». Втім, святкували далеко не всі,  дехто, покинувши рідний дім і нажиті статки, тікав за кордон, поки була  можливість, декого радянська влада оперативно відсилала в протилежному від кордону напрямку, то ж на кінець 1940 в багатих бессарабських селах опустіли цілі вулиці, а на полях  - стояла незібрана кукурудза. Ефективні радянські менеджери і тут не розгубились - землі і худобу передали в новостворені колгоспи, а що  перетворення звичайної людини на радянську - довга і марудна справа, то  для прискорення процесу вирішили доповнити місцеве населення працьовитими українськими селянами.
Подивились на карту – та й вибрали місця, де українські села найбільш густо розташовані. Село Лисогірка, нині Літинського району, потрапило в список на переселення разом з іншими селами Вінницької області. Якась зла іронія – після голодного 1933, і кривавого 1937, все ще вважалось, що українська земля  носить на собі більше людей ніж може прогодувати. «Дуже густо тут села у нас,» - цю тезу я чула не раз від учасників бессарабських подій. Ну, густо – так густо. Дали партійний наказ – переселити. Селянам пояснили, що мешкатимуть вони в садибах німецьких колоністів, які поїхали на історичну батьківщину. Правда, від цієї пропозиції можна було відмовитись, «щиталось, як добровільно воно».  З усього села відмовилось  сімей десять, і то до них постійно заходили агітатори, вмовляли, переконували. Молода вдова, щойно втратила чоловіка на фінській війні, уникнула переселення, захистившись пам'яттю покійного чоловіка: «От ви кажете, що мій чоловік «погіб за Родіну», а хочете, щоб я цю «Родіну» покинула і кудись їхала.»
Розповідає тітка Настя :
«Поїхала  в Бессарабію комісія, голова колгоспу,  рахівник, і ще чоловік з шість, подивитися. А там ці колонії німецькі були. Він, німець, тільки-но забрав  своїх людей, а осталося і шкафи, і ліжка, і геть вино  в підвалах, що  понадушували вони. Крім одежі, а то всьо-всьо, мебель, всьо осталося. І хати  пусті. Комісія наша  подивилась - мєстность хороша, виноградники, худоба, свині, кури, всьо  район цей сохраняв.І  от тоді вже приїхали в Лисогірку і зробили збори, щоб колгосп переселити.
Хати люди наші попродали,  корови попродали, правда, ми свиноматку  погрузили, бо казали, беріть, що хочете туда, то так як ці люди наші, ото скриню, яка там мебель була у нас,що там було, брали.
Базар зробили в Лисогірці  коло магазину. З’їжджалися з інших сіл, корови купляли, що люди продавали;хати купляли, хліви. Баба твоя, що  була за невістку, то вона продала хату, її розібрали повністю.
А мої  сарай продали, і яке було там дерево вирізали, продавали. Корову продали, а свиноматку погрузили у вагон, взяли туда. І хату - не продали, лишили. Тітка з Яновець вікна повиймала,  а хату так покинули. Хай стоїть.
На Різдво нагнали підвід зі всіх сіл, зі всього району. Скільки хоч, бери хоч десять підвід підгонь, ну то люди,  на п’ять, на шість підвід погрузили  ці лахи, це всьо. Сіли на грузовий поїзд, на товарний,  і поїхали в те Березіно»

Повно зерна вони перемолотили, ці німці, хазяї з них були такі…

В січні 1941 сто двадцять сімей з Лисогірки прибули на бессарабську землю. Їхали вісім днів у товарному вагоні, а прибули -  в інший світ.  Велике село, млин, залізниця, церква. Приїжджі зайняли лишень одну вулицю . Правда, не кожному попала окрема хата, селили по дві-три сім’ї в одну. Хати великі, коридор і по дві кімнати в обидва боки. Опалювались кімнати грубами, з коридору. В кожній садибі була літня кухня, сараї довжиною десь метрів двадцять, кукурудзяник з дощок зроблений, криниця з солоною водою. Прісну воду брали з вуличних кранів, один кран на п’ять хат.
Розповідає тітка Настя:
«  То гарна така була хата.. Жили там разом з нами дві сім'ї камандірів, бо воїнська часть стояла. То ми переселились, бо вони жили в цих двох комнатах, а тут зараз тако як кухня,  вони там обідали чи що. А через стіну - піч, плита, і наша  комната, то нам хватало. Ми  раді були, що  вона була, ця комната, а ті воєнні вибралися, як война почалась. »
Та найбільш здивувало лисогірчан, що все зібране попередніми господарями збіжжя залишилось в садибах: зерно , кукурудза в кукурудзниках. В деяких хатах все горище було засипано зерном. І вино в бочках залишилось, що ці хазяї понадушували.
« Вже напровесні, перед Великоднем  ходили на кукурудзу . І то ще було не зібрано щось 200 га, ще було на полі. Її нічо не ваділо, тако качани пооберталися, зима не дуже така була холодна. «
Та не тільки кукурудза потрапила  в господарство лисогірських колгоспників. Вівці, корови, коні, кури, пасіка, виноградники – все, що  залишилось від невідомих німців-колоністів, було передане в колгосп. От тільки хлівів, щоб розмістити худобу, не вистачало. Знайшли вихід – повернули тварин  в садиби і там доглядали.
Розповідає тітка Настя:
«Ти й цю худобу розмістили по хлівах назад по цій вулиці, а в них, цих німців тоді було не по їдній корові. Бо я знаю,  ходила доїти, то в їдному хліві було дванадцять корів, жолуба і всьо. Десь-то  цей хазяїн мав дванадцять корів . Допіру другий хлів, сарай по сусідству - знов дванадцять, і так їх наші доярки доглядали, вісім доярок . Пасіки дуже багацько вже стало у колгоспі, що раніше було в німців; курей . По цих хлівах - тисячі їх там було, курей, свиней. Всьо це хазайство віддали колгоспові. Допіру ці вівці, цю бринзу стали робити. Я знаю, що цей кожушар був, цю бринзу як зробити, то це треба ягнятко молоденьке, таке, що вродиться, зарізати. І  взяти цей кендюшок, з цим молозивом, і туди кидають по кусочку цю бринзу, ти й вона вистоюється.»
Поступово життя налагоджувалось. Тітка Настя працювала обліковцем, її сестра Тетяна, моя баба,  - дояркою. Вже і на обновки заробили, і на майбутнє планували. Тут я , певно, перебільшую, бо з дитинства пам’ятаю розповідь баби Тетяни, як пророкував її батько, мій прадід Танас, що «будуть дівчата в сорок першому окопи копати». Війна була близько-близько, просто  бессарабські  пасіки і виноградники  розслабляли, створювали ілюзію раю. Аж до ранку 22 червня 1941 року.
Того дня, на світанку   моя прабаба Мотря вийшла доїти корову і побачила в небі двоє літаків, «їден по другому строчить».Один з літаків впав, а сусіди-командири одразу ж вискочили з хати, дивитись, що трапилось. Отак почалась війна. Військові зі  своїми сім»ями одразу ж виїхали, а переселенці – зрозуміли, що  бессарабський рай для них закінчився. Час збиратись додому.


Як повернуться німці, а ти в їхній хаті – що буде?

Мусили тікати і то швидко. Мешкали у будинках німецьких колоністів, ясно, що господарів можуть повернутись і не будуть раді. Правда, серед лисогірчан ходили чутки, що не всі колоністи щасливо добрались на історичні батьківщину.

Розповідає тітка Настя:«От допіру, говорили їдні,  я не знаю, чи це так воно було, що цих німців, що це забрали,  на два параходи посадили, то їден параход казали затопило, як їх туди переселяли. Та  все їдно. Совецька ще власть була, значить,  треба колгосп звідси евакуїровати. Бо як повернуться німці, а ти - в їхній хаті, то що буде ?»

Дехто з переселенців в паніці стрибав у перший-ліпший потяг, в будь-якому напрямку, аби далі від фронту. Кілька молодих дівчат таким способом доїхали до Луганська, а вже звідти –добирались до рідного села. Та сім’ї з дітьми, клунками і худобою мусили шукати інші шляхи. З коровою у вагон не стрибнеш, і залишити шкода, годувальниця ж.
Десь через тиждень після початку війни   рушили  додому і мої родичі. А куди ще вони могли їхати?
-         В евакуацію? В Росію? То там, казали, продаси корову і буханку хліба купиш, - пояснювала мені покійна баба Надя, вплітаючи чергову цибулину у вінок.

Виїжджали рано вранці, ще до світанку. Влада мобілізувала місцевих мешканців - молдаван з підводами, але вже не було тої розкоші, що по приїзді,  тепер на дві сім’ї виділяли одну підводу. Що тут візьмеш з собою?
Розповідає тітка Настя:» Добре тоді лахів хоть цих мало було. Но все їдно. Взяли  хліб, щось їсти взяли... Ну що можна було взяти ? Нічо. Скрині, що привезли туди, покинули. І що там мали  - всьо покинули. Я ж кажу - дві сімї на підводу . Котрі сідали на молдаванські підводи , бо чоловіків молодих вже мобілізували,, а жінки остались, то їх по дві сім'ї садили на підводу. А тато  наш були на конюшні конюхом, то запрягли свої коні, три коні запрягли, то це вже  сестра Таня, її свекор і свекруха, це щиталася сім'я, і ми, на одну підводу…І отако рано вночі виїхали, бо самольоти гудуть, така, Боже, стрільба, за вісім день вже чути, що гуркотнять. Вночі погрузилися, і виїхали. Мали їхати сюди на Кишинів.  Передали, що там  німець, що вже не можна. Мусили вернутися. На другу ніч знов  збираються, вже сюда, на Одесу, тут понтонний міст, щоб вночі переправитися. Колона йде підвід з цими людьми, з діточками, і ще й женуть худобу. В кожних була корова. Ми ще й льоху вигнали, то вона пропала десь в дорозі.  Корову  то Таня гнала, то я,  разом з колгоспними коровами.  Приїхали до цього понтонного моста, він вже такий побитий, вже бомбили його.. Так люди ці Богу моляться, що як це по підвід п»ять-шість  переправлять, а тоді за другими ..»
Як мало ми знаємо про останню війну. Хто з військових стояв біля того понтонного мосту ? Хто  з командирів керував переправою жінок і дітей, вночі, під бомбами, може й життя поклав, а їх врятував? Невідомо. А хотілося б мені дізнатись прізвища цих людей, бо  завдяки їх жертовності і вірності своєму обов'язку  вижили мої родичі. Просто подякувати хотілося б.

Хай корова ця вже  і пропаде, но ми будьмо

Реальна війна мало схожа на художні фільми про «героїчний радянський народ». В реальній війні шляхетність йде поряд з прагматичною боротьбою за виживання.
Колона з підводами, на яких сиділи переважно жінки і діти, мала якось добратись додому. Підводами правили їздові-молдовани. Їх підрядили, щоб довезти переселенців до залізниці. Звідти колгоспники мали їхати потягом, а їздові з кіньми – повернутись додому. Та потяги вже не ходили. Зате ходили чутки, що близько «німець».
Розповідає тітка Настя: Вже гримлять, що йде німець. Наш голова колгоспу збирає тих молдован всіх і каже,  прощайтеся з своїми кіньми. Віддайте цим жінкам, а самі вертайтеся додому. Боже, як вони плакали!  Це ж його, знаєш!
Вже як цей голова колгоспу молдован  відігнав, то вони йшли кілометрів ще з десять за нами. Ці, з батіжками. Йдуть за нашими підводами і плачуть.  А він, голова колгоспу, і ще якийсь представник був, з пістолєтом. Він стріляв, щоб вони повернулися, ці молдовани. І вони  поверталися.
А ми, ми були на своїй підводі. Правда, мама кажуть:"Хай корова ця вже і пропаде, но ми будьмо. Хай мої  діти будуть всі на підводі." Вже ні Тані, ні мене не лишали гнати худобу. Я гнала була їдну ніч. Боженьку мій ! Так, що пригнали на якесь кладбіще, ти й тако попадали на цих гробах, щоб заснути. Так ці ноги боліли. І ця худоба полягала.»
Далі  колона переселенців вирішила розділитись. Частина, об'єднавшись по п»ять-шість підвід, рушила в напрямку Лисогірки, додому, а інші, серед них і голова колгоспу, продовжили гнати худобу до Дніпра, планувалось передати її як колгоспне майно.
Ті, що повертались додому, минали дороги, їхали манівцями і лісосмугами. В якійсь вузенькій вуличці біля Котовська вони перейшли фронт. Поставали підводами і перечекали. А вранці, від тутешніх людей дізнались, що на «саші» вже німці. І знову в дорогу, знову лісосмуги . Ховатись від німців, випитувати дорогу, перечікувати, аби тільки добитись до доми.
Розповідає тітка Настя: «Тата більше посилали, діда Танаса. Вони були маленькі,а хитрі були. Вони підуть, саме луче розпитають дорогу.Їдемо лісосмугами, такими леніями, полями. Тільки напротів німці йдуть, то ще коні повипрягають, коні повідбивалися в них, в салдат їхніх, то вони випряжуть коні, заберуть, а дадуть якісь такі вже, що воно кляча , а то й зовсім не дадуть. То так ховалися.І в нас не випрягли коней. Бо ми такі були.
А колгосп, і голова колгоспу  поїхали за Дніпро.  Контору ми, бо я в конторі була,  погрузили були на їдну підводу, то її десь покинули в дорозі. Жінка голови колгоспу була, він був з Гути, а жінка  їхала на  підводі, і два хлопці їхали. Басенчиха. То вона в Гуту поверталась, бо вона хату тоже не продала. А нашу худобу мама покинули. Вже кажуть, хай діти будуть, а корова... Осталися ті, що доярками були, то це вони ще колгоспну худобу гнали...Що їм сказали, що до Дніпра, щоб за Дніпро її відправити. То  мама кажуть Тодосці, що дояркою була :"Як будеш відлучати свою корову, то відлучиш і мою,я тобі тоді заплачу."То вони як підігнали під Дніпро худобу, вівці ці колгоспні ,то сказали їм, одлучайте, хто хоче свою. І так кому там по дві корови вони ці доярки, овець відлучили собі, що це їхнє вродє ... А те всьо за Дніпро погнали.»

Вікна й двері почіпляли. Хата стоїть

Після довгих днів поневірянь колона переселенців доїхала до рідного села. Позаду – поля, встелені трупами полеглих у жорстоких битвах, важка дорога, постійний страх зустріти німців і позбутись коней, а то і життя. Все це позаду. А що ж чекало лисогірчан вдома? Втрачене майно, продані і розібрані хати, нова окупаційна влада. Багато хто повернувся буквально на голу землю, довелося проситись  в хати до родичів,  будувати землянки.
Розповідає тітка Настя: «Вікна й двері почіпляли. Хата стоїть. Комина поправили. Та й в нас вже всьо. Та  й пройшло щось днів пять, чи шість, кажуть, що пригнали худобу. Переказують, що казала Тодоска, що ваша корова є. Боже, яка втіха була! Мама пішли, цю корову пригнали. Вона трохи ноги позривала, бо стільки йшла
Ось так закінчилась чергова спроба радянської влади «зробити людям добре». Закінчилась, як і більшість подібних ініціатив, нічим, пшиком. Лисогірчани повернулись додому, назавжди заслуживши  сільське прізвисько «ледачих бессарабців», а от справжні бессарабці, ті, кого вислали в Сибір чи в Казахстан,–  ще багато  років не мали змоги побачити рідну землю. Нині ж  і перші, і другі – майже всі вже на тому світі. Нехай їхні душі знайдуть спокій, нехай рай виявиться хоч трохи схожим на Бессарабію,  казковий край з виноградниками, кукурудзяними полями і овечими отарами.
Tags: История, Украина
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments