nik_adams (nik_adams) wrote in ua,
nik_adams
nik_adams
ua

  • Mood:

Українці

Originally posted by vjn at Українці
Двоє українців, які мігрували в цю країну зі сподіваннями зробити її кращою. Кожен по своєму її навіть робить кращою. Але коли читаєш - то так сумно стає, хоч вий. Бо виходячи з цього жодних шансів нема - притомних людей в Україні можна зібрати і заледве вистачить заселити ними маленький хутір...
І жодного променя надії...

"Чим відрізняється Західна Україна від Східної? Нічим. Ще б одне покоління - і було б те саме, що в Донецьку"

Народився я в місті Горлівка на Донеччині. Три роки жив з дідом-бабою, потім батьки забрали у Донецьк. Там тоді вже не говорили українською. Українська на Донбасі зникла після війни. Мої баби ще не розмовляли російською. Я по мамі в п'ятому поколінні донецький. Справжній донецький. І говорю так, як говорили баба, прабаба і прадід. Українською.

В мені замолоду була дивна суміш комуністичного ідеалізму з українським націоналізмом. Тата викликали в школу, казали: Що ж ви - комуніст, а дитина ваша сповідує якісь націоналістичні погляди? . А мені, дитині, було дивно, чому моя баба вживала незрозумілі українські слова. У років 6 мене взагалі заклинило, коли вона сказала: На Різдво тітка приїде . Яке Різдво? Що за Різдво? Хрін його знає. Я знав 7 Листопада, Новий рік, 8 Березня.

Я сформувався як російськокультурна людина. Донецьк у 1970-х - цілком російськомовне місто, жодної української школи.

В 16 років поїхав у Москву, бо хотів бути космічним біологом, наукою займатися. А київський університет випускав тільки вчителів біології і хімії.

Заснував фірму Helicon - геноміка, генетика, біохімія, діагностика. Починаючи, частину комплектухи для лабораторій робив в Україні. Але тут це здохло набагато раніше. В Росії теж майже ніхто вже нічого не виробляє. Сировинна економіка і відсутність стратегії розвитку вбиває все, не кажучи вже про повний брак мізків і моралі.

В інституті була майстерня, а там - чоловік із 20 алкоголіків, з якими мусив пити гідролізний спирт. Приходжу: Мені потрібні такі-то деталі . Вони: Спочатку випий з нами . Розпадався Совок, нічого не було, а спирт - був.

У Росії зараз бізнесу не маю - тусуюсь там, приїжджаю ковтнути інтелектуального повітря. Акції переписав. Заробив і роздав у борг стільки, що можу спокійно не працювати дуже довго. Коли в Росії мав вид на жительство й офіційну роботу, щоб продовжити цей вид на жительство , раз на рік мав здавати всілякі довідки про доходи. Тоді цілий відділ паспортного столу збігався на маю анкету: У вас що, зарплата вища, ніж у Путіна?

1985-го було в Москві нормальне українське життя. Зараз його нема. Якщо люди і їдуть зараз до Росії вчитися - то з прицілом лишитися. Ми були останньою хвилею міграції туди, з якої хоч хтось повернувся додому.

1997 року думав у Росії школу українську створити нормальну. Ніяк не міг порозумітися ні з посольством, ні з українським культурним центром у Москві. Плюнув, зрозумів: аби займатися українською організаційною діяльністю - треба їхати додому. Займатися українськими проектами в Москві - те саме, що Шухевич 1946-го зібрав би рештки своїх загонів - і на Красну площу. Який сенс?

Кононенка Юру три роки тому депортували з Росії - за розбудову української бібліотеки. Звинуватили, що тягає бандерівську літературу, фашистську . У нього дружина й діти - росіяни, 40 років у Москві, а його тупо з потяга зняли, депортували - і все.

Я вважаю, що ніякої української діаспори в Росії бути не може. Росія - цивілізаційний проект на 1/6 території земної кулі. Вимагати від них, щоб були інакшими, неможливо. Тигр - хороша тварина, але харчується кроликами. Така його природа. Росія - тигр. Хворий, старий, розкладається, гієни його з'їдять, але він - тигр. У них свій шлях. Там треба докладати суперзусиль, щоб дитина говорила українською. В Америці простіше. І то вдома діти говорять українською, а тільки батьки відступили на два кроки - переходять на англійську. При тім, що діаспора в Канаді-Америці бандерівська, а в Росію ж комсомольці поїхали.

Росіяни люблять українців тільки як молодших братів, із салом, горілкою. Справжні українські герої - Шухевич, Бандера, Петлюра - це фашизм . Найтолковіші мої друзі московські досі мучаться фантомними болями з приводу України. Риболовля чи полювання - після другої чарки завжди виринає українське питання. Мы вашего Шухевича, конечно, понять можем. Простить - нет .

Коли чую креольський варіант російської мови - що в Києві, що в Донецьку - дратуюся. Бо сам можу говорити російською нормального розливу - московсько-пітерським діалектом. Колеги приїжджають з Москви і чують, як кияни, особливо молодь, балакають м'явкаючим діалектом. Один москаль каже іншому: Слышь, чувак, они типа по-русски говорят? . - Думают, что по-русски .

Чим відрізняється Західна Україна від Східної? Нічим. Ще б одне покоління - і було б те саме, що в нас у Донецьку. Я бачу зараз на Галичині те, що було 40 років тому на Донбасі в етно-мовно-культурній ситуації. Майже всі пруться від шансону й не читають книжок. Для того, щоб позбути їх мови батьків, не вистачило рівно одного покоління.

Не вірю в демократію у здеградованих суспільствах. Демократичним шляхом в Україні нічого доброго не відбудеться. Ніколи. Рагулі за горілку та гречку завжди обиратимуть парламент, в якому більшість становитимуть свинорили. Янукович - те, чого хотіла більшість цього народу.

Перевіз родину в Україну з Москви 2008 року - після того, як старша донька розповіла, що Ющенко поїхав у гості до Саакашвілі, разом придумали Голодомор, а потім напали на Росію.

Якось зайшов у кімнату доньки. Дивлюся: 200 штук аудіокниг - усі російською. Дружина жартує: "Да вы ж индейцы, у вас даже аудиокниг нет". Тоді я викупив у Києві студію, що спеціалізувалася на запису аудіокниг. І почав робити український продукт.

Три альбоми Сашка Лірника випустили. Побачили: не продається, бо нема мережі дистрибуції українського контенту. Вирішили робити структуру, мережу розповсюдження - свої магазини, чужі магазини, пхатися на радіо. Це - проект, в якому я найбільше обламався в Україні. Недооцінив масштаби проблеми. Рівня деградації. Коли нема ринку, то ймовірність того, що "Наш формат" не буде збитковий - примарна.

За п'ять років видав під 200 аудіокниг. 300 тисяч доларів на цьому втратив.

Навіть якби не було торентів - все одно не пішов би бізнес. Якщо в нас такого хіта як Ліна Костенко продають 70-80 тисяч екземплярів, це - діагноз. У країні, з 50-мільйонним населенням, 1 відсоток - це півмільйона. Можете собі уявити якість популяції?

Мені дзвонять: "Така класна книжка "Холодний Яр", я от скачав, послухав. Чому ще не випускаєте?". Кажу: "Тому що ви скачали на шару, тому й не випускаю". Якби ви заплатити за український продукт 15 - 20 гривень, ми випускали б удвічі більше. Там 19 годин звуку. Дорогуща книжка, в кілька тисяч доларів обійшлася. Як вона може окупитися, коли купили 600 штук?

Неправда, що українці не купують, бо бідні. У мене є знайомі олігархи, які ніколи нічого не купують. Качають тому, що це - принцип. Просто патологічно жадібні.

В постіндустріальному суспільстві почалася економіка знань, але кожен народ обирає своє. Ізраїльтяни 2000 років очікували, коли з'явиться шанс реалізувати свої компетенції. Вони кажуть: "Усе, що в нас цінне - між вухами". Я колись був шокований. Був час, коли Україна становила третину населення імперії. Але, проаналізувавши етнічний склад професорів Московського університету, цілу ніч малював таблиці, графіки - і плакав, що в цього народу було настільки непопулярне навчання. Ми билися з усіма - Польщею, турками, Росією, - а тепер нас 50-мільйонна біомаса без політичної, моральної та інтелектуальної еліти. "Та що там дітям вчитися? Чоловік має мати коні, корову, город. То хай жиди вчаться".

Робимо переклад Генрі Форда. Мені кажуть: "Ти - божевільний, Форда 200 мовами вже переклали!" А я вважаю, що це - світоглядна книжка, яку має кожна людина читати своєю мовою. Те саме з книгою про сингапурського правителя Лі Куан Ю.

У Німеччині видають чотири книжки в рік на людину, в Україні - менше однієї. Коли ви у Франкфуртському аеропорту сидите - бачите, що троє з чотирьох щось читають - книжку чи з айпада. У Польщі - кожен другий.

Ніхто з родини не хотів повертатися в Україну. Старша дитина в школу ходила в Москві. Дружина взагалі росіянка. Людина, яка 20 років прожила в Москві, важко собі уявляє, що можна жити десь в іншому місці. Москва - третій Рим, і всьо.

Старша донька Дарина - чемпіон України зі сноубордингу. Грає на гітарі, математика, фізика - вихідних нема. Не дивиться телевізор. По приїзді віддав її в понтову школу 171-шу. А там син Бродського і решта, які на уроках гроші рахують. У того п'ять папірців по 200, а в того - 10. Вчителів матюкають. У Москві є притомні школи для дітей середнього класу, які читають книжки, в Києві - нема. Тільки для олігархів.

Я можу на амбразуру лягати, але дітей своїх робити такими аж патріотами - не впевнений, що варто.

Приїжджаю на заправку в Галичині. За три кілометри від музею, бляха муха, Романа Шухевича, серіал "Мєнти" крутять. "Передайте, - кажу, - власникові, що наступного разу приїду, лишу 200 доларів і розіб'ю вам телевізор".

Якщо Галичина слухає шансон, то їхні діти забудуть співати українських пісень на весіллі. Співатимуть Ґалкіна. Ситуація набагато гірша, ніж у Росії, бо в них є частина нормального інформаційного потоку. В Україні все просто лайно. Якщо дітей з дитинства годують лайном, то вони ніколи не зможуть споживати нормальну їжу.

Нема жахливого українського націоналізму, який цькує все російське. Навпаки, толерантність у Львові та Франківську до росіян набагато вища, ніж у Донецьку, Одесі та Харкові - до українського. Комплекс старшого брата ми і створили. Бо вважали, що вони мають рацію, коли кажуть, що українці - рагулістичні, сільські, жлобуваті, тупі. Як із цим боротися? Вчитися. Бути розумними, дієвими, компетентними, професійними, конкурентними.

Не бачу великого прошарку людей, яким треба змін. Викладачі продають заліки, ректори - торгують "бюджетом". Податківці, міліціонери, олігархи, пенсіонери - в нас усі на всіх наживаються. Є синергійні суспільства - Японія, США. Україна - типовий приклад суспільства паразитарного.

У нас суцільна імітація - нема армії, нема медицини. Грець уже з наукою, але ж освіти немає! Зате півтора мільйона людей якогось біса отримують із моїх податків, кредитів МВФ стипендію й ліжко на п'ять років, а потім - довідку. А після цього їх не беруть на роботу, бо нічого не вміють.

Нігерія, Афганістан, Папуа Нова Гвінея вже ніколи не будуть в обоймі "золотого мільярда", так і залишаться сировинним придатком. Для мене найболючіше питання - чи ми цю точку неповернення також пройшли? Люди, які виїхали в Америку, вважають, що пройшли, що Україна - випалена земля.

Україна не здійснилася, бо ми не створили національної еліти. Пристосуванство і життя на хуторі виплекали містечкову свідомість, жлобський індивідуалізм. Американці - індивідуалісти конструктивні, а наш індивідуалізм - це агресивна форма рагулізму.

Європа за 25 років має дуже великий шанс загнутися через політику мультикультуралізму. Америку теж це накриє. А Китай і Японія лишаться супердержавами, бо не мають таких проблем. Поляків не накриє, вони в цьому плані озвірілі - українців депортували, євреїв депортували. Польща була у 1980-х на 98 відсотків польською. В них проблема мультикультуралізму не постане. І в нас її поки що нема. У Росії - є.

Якісними харчами Європу ми навряд чи забезпечимо. Я знаю ціну цьому населенню. Ти прокладаєш їм дорогу в селі, привозиш під город машину гравію - воно не вийде з лопатою розрівняти. А потім ще буде кричать, що сусіду вдвічі більше насипали.

В Україні від'ємна селекція дала такі плоди, що деколи стає страшно. Був такий Євген Чикаленко - український меценат. Деколи мені здається, що я - його реінкарнація, на жаль. Він видавав нещасну газету першу українську в Києві. Тягнув її кілька років, скільки грошей ставало, землю свою продавав. А винниченки-грінченки вважали його жлобом, який їм недоплачує за статті.

Людина має бути досконалою. Не в плані користування золотим унітазом. За дві тисячі років людство сформувало набір соціальних вимог та ідеалів. Треба бути розумним, досвідченим, соціально-відповідальним, любити батьківщину, ставити інтерес суспільства вище за особисте. Це в Україні дуже на часі. Коли треба - взяти в руки зброю, коли треба - вийти на демонстрацію, на толоку. Наш "Уніж" - це мекка соціал-перфекціонізму. Ми будуємо мікромодель України, в якій не бридко жити. Одна з місій "Кузні" - мрія мого життя: створити адекватне середовище небайдужих людей.

Коротка довідка:
Владислав КИРИЧЕНКО, 43 роки Народився в місті Горлівка Донецької області. 1992-го закінчив біологічний факультет Московського університету імені Михайла Ломоносова, 2005 року - Master of Business Administration Вищої школи економіки в Москві. Заснував 1997-го біотехтологічне товариство Helicon, що є лідером на російському ринку комплексного оснащення лабораторій для молекулярної біології.

Фінансував українську недільну школу в Москві, українські рок-фестивалі "Уніж", "Арт-Поле", "Мазепа-Фест", свято 65-річчя Української повстанської армії в Києві.

2006-го викупив аудіовидавництво "Книга вголос" і, перейменувавши в "Наш Формат", випустив близько 200 українських аудіокниг. Крамниці з такою назвою у Києві, Львові, Калуші продають українські книжки, музику, фільми, одяг, сувеніри. Також "Наш Формат" є найбільшим інтернет-магазином українського контенту.

Створив 2007 року Український науковий клуб, що гуртує вітчизняних вчених світового рівня. Тоді ж долучився до створення гуманітарно-інвестиційного проекту "Хмелева". В селі над Дністром із такою назвою діє зелений резорт і розсадник декоративних рослин. Там гостювали і творили Сашко Положинський, Олег Скрипка, Роман Коваль, Юрій Андрухович, Тарас Житинський, Оксана Забужко, Фома, музиканти Karbido, "ДахаБраха", PortMone.

2008-го у прикарпатському селі Уніж заснував союзівку "Кузня". Там відбуваються волонтерки, вишкільні табори й семінари. Мають постати конференц-зал, спортивний центр, бібліотека, музична студія, кампус.

Фінансує видання українською мовою світоглядної літератури.

З дитинства захоплюється тракторами, "у вільний час" керує агрофірмою. Через свою діяльність у різних країнах Європи, постійно перебуває в роз'їздах.

Дружина Юлія 1995-го закінчила Московський державний університет, кандидат біологічних наук. Подробиць особистого життя не розголошує

Записав: Северин НАЛИВАЙКО, ГПУ
(с)
=============================================
Громадянин США Джордж Білканич живе в закарпатській глибинці, невеликому селі Великоберезнянського району, вже більше десяти років, однак широкому загалу став відомий лише нещодавно - після того, як з його будинку викрали близько 100 тисяч доларів (!). Місцеві селяни вважають Джорджа дивакуватим, а особисто мені 82-річний американець чимось нагадує Дон Кіхота. Цей наївний, довірливий чоловік, який приїхав в Україну з чистими помислами і бажанням щось змінити на своїй історичній батьківщині, несподівано зіткнувся з жорстокою прагматичністю наших людей ... Джордж (його рідне ім'я Юрій), хоч і має американський паспорт, виріс у закарпатському селі. А дивацтва були у нього ще в юнацькому віці. Рятуючись від переслідувань радянської влади, він не попередив навіть батьків, що збирається тікати за кордон. Просто взяв кошик і пішов у ліс за грибами. А повернувся через 44 роки.

- Влітку 1947-го, коли мені було 17 років, друзі сказали, що в наше село з Ужгорода приїжджали енкаведисти і розпитували, чи дійсно я можу перевести через кордон людей, - розповідає Джордж Білканич чистою українською мовою з легким «емігрантським» акцентом. - Їх підозри були небезпідставними. Мій брат дійсно в 1945-1946 роках допомагав багатьом людям перебратися до Чехословаччини (звідти вони бігли до Німеччини). Це були старшокласники гімназій, інтелігенція, котрі рятувалися від арештів. Я розумів, чим може закінчитися інтерес з боку НКВД, тому вирішив бігти наступного дня. Тутешні ліси знав як свої п'ять пальців. Укріплений кордон з колючим дротом на багатьох ділянках ще не обладнали, графік патрулювання прикордонників з собаками мені був відомий, як і місця, де вони встановлювали дротяні розтяжки, що вистрілювали світлові ракети і давали знати про порушників.

Батькам вирішив нічого не говорити. У сім'ї я був трохи «не таким» - не курив, багато читав і розмірковував. Бабуся з дідом мене дуже любили, а батьки не жалували. Пам'ятаю, коли вранці йшов за грибами, батько ще крикнув: «Ти куди в нових штанях?» Тоді я переодягнув їх і разом з туфлями заховав у кошик. В обід благополучно перейшов кордон і спустився на чехословацьку сторону. Біля кордону було багато русинських сіл, в яких жили і мої родичі. У них я і зупинився на короткий час. На наступний же день в село прийшли двоє поліцейських (їх про перебіжчика інформували радянські прикордонники). Тітка сказала, що я вже виїхав до Чехії, і один з правоохоронців тут же хотів відправитися навздогін. Але інший утримав його: «Нехай Бог йому допомагає». Хороший чоловік був ...

Через кілька днів Джордж виїхав до Праги, а потім в Карлові Вари, де влаштувався працювати на деревообробному підприємстві, чекаючи випадку нелегально потрапити до Німеччини. Випадок нагодився лише через півроку, при цьому кордон довелося перетинати двічі, оскільки перша спроба була невдалою. Джордж потрапив в Резенбург, де функціонували табори для втікачів з країн соцтабору, і затримався тут на цілих два роки - навчався на слюсаря та електрика, а паралельно вивчав англійську. Батьки дізналися, що з сином усе гаразд, від своїх чехословацьких родичів. У 1950-му хлопець нарешті отримав документи і зміг виїхати до США.

- Перші п'ять років я провів у Нью-Хейвені в штаті Коннектикут, де розташований знаменитий Єльський університет, - продовжує Джордж. - Працював в ресторані, ходив у вечірню школу. Потім на кілька років переїхав до Нью-Джерсі, звідти перебрався до Каліфорнії, а потім - в Вашингтон. Деякий час трудився на заводі з виробництва ракет, пройшов дуже строгу перевірку на благонадійність. З Вашингтона переїхав в Солт-Лейк-Сіті (штат Юта), де жив найдовше. Купив собі будинок, потім ще один. Там дуже гарна природа - гори, ліс, річки. У Солт-Лейк-Сіті розташований мормонський Університет Брігама Янга, в якому я працював багато років. Був перекладачем з російської мови, а паралельно відвідував лекції, сидів у бібліотеках і вивчився на теолога. Я не одружився, бо знав, що повинен повернутися в свої рідні місця. Тільки в 2001-му, коли деякий час жив у Чехії, одружився з місцевою жінкою. Разом ми прожили всього сім місяців ...

- У 1950-ті роки був період, коли я втратив зв'язок з рідними, - говорить Джордж. - Тоді в США переслідували комуністів, а я - виходець з соцкраїни. Але потім відновив листування. Рідні писали, що живуть добре і дружно, але пізніше виявилося, що це була брехня. У листах вони наговорювали один на одного, а коли я захотів запросити когось до Америки, почалася неприкрита боротьба за право отримати виклик. Зрештою я запросив брата, який прилетів в Солт-Лейк-Сіті в 1980-му, незадовго до московських Олімпійських ігор. Він гостював у мене близько тижня, і скоро з'ясувалося, що головна мета його візиту в Америку - привезти додому якомога більше речей. Мені довелося позичити грошей і упакувати дві величезні валізи, після чого брат ще попросив штори і що-небудь для дітей. На прощання я віддав йому навіть свою куртку.

Через 11 років, у 1991-му, коли впав «залізна завіса», Джордж і сам вирішив відвідати родичів. Причому зробив це у своєму стилі - без попередження.

- Рідні знали, що планую приїхати, але точний час я не говорив, - розповідає співрозмовник. - Просто дістався до Березного, знайшов батьківський будинок (на місці старої дерев'яної хати стояла інша - цегляна), відкрив хвіртку. В глибині двору сидів батько і колов дрова (батьки Джорджа померли 12 років тому, доживши майже до ста років -. Авт.). Він замахав на мене руками: «Куди ти?» Але я мовчки пройшов повз і став підніматися в гору, розташовану за двором. Хвилин 15 розглядав селище, з якого виїхав 44 роки тому. І лише тоді спустився назад. Батько, придивившись, вигукнув: «Юрцю! Ти? »Так ми і зустрілися ... Мама теж була вдома, вона лежала в літній кухні. Довго не могла зрозуміти, який це «наш Юрко» приїхав. Потім прийшов брат - у тій самій куртці, яку я подарував йому 11 років тому.

Рідні жили більш-менш нормально, брат займався торгівлею, тримав невеличкий магазин. На честь мене накрили стіл, на якому були і ковбаса, і м'ясо. Я м'ясне давно не їм, тому привіз із собою куплені по дорозі в Чехії сир, рибу, а також вино, каву, солодощі.

- Все це невістка швидко заховала в шафу, і поки я був там, на стіл нічого не ставила, - сміється Джордж. - Через п'ять днів я виїхав до США ... З того часу ми стали спілкуватися частіше. Брат постійно повторював: «далася тобі та Америка! Повертайся до нас, ми тобі хату допоможемо побудувати, дружину знайдемо - станеш нарешті сімейним ». Я був не проти і регулярно посилав рідним посилки і гроші на будівництво будинку.

У 2002-му Джордж вирішив остаточно перебратися в Україну. Продав в Америці свою нерухомість і приїхав до Березного. Тут його чекало розчарування. Грошей, які він відправляв на будівництво будинку, не було - рідні сказали, що їх «з'їла» інфляція. (Тим не менш брат Джорджа зумів побудувати два будинки для своїх дітей). Жити в батьківській хаті було тісно. Перетерпівши сім місяців, «блудний американський син» перебрався в санаторій, а потім купив невеликий дерев'яний будиночок на березі річки Уж в селі Ставне, що в 30 кілометрах від райцентру. При його покупці Джорджа знову здорово «нагріли».

- Господарі обіцяли, що разом з хатою дадуть півгектара землі, але коли я заплатив, з'ясувалося, що земля взагалі їм не належить, - пояснює співрозмовник.

Всередині будинку хоч і не ідеальна чистота, але і не безладдя. Біля цегляної печі - американський та український прапори, вздовж стіни на етажерках акуратно виставлені баночки з крупами та іншими сипучими продуктами.

- Я сам собі готую, і повір, краще мене це ніхто не вміє, - посміхається Джордж, простеживши за моїм поглядом.

Втім, 82-річний чоловік не втрачає надії знайти супутницю життя.

- Нехай це буде жінка з дитиною або двома, - говорить він. - Придивлялася б за господарством, допомагала мені ...

А поки що американець один, вірніше, з котом і собакою. Дворняга на прізвисько Мишко - не проста, а «двомовна». «Стояти!» - Командує Джордж по-англійськи, проводячи мене у двір, і Мишко слухняно завмирає. Для своїх односельців Джордж - дивина, яку вони не в змозі зрозуміти. «Чудний він якийсь», - сказала мені жінка в сільраді, куди я пішов відзначити відрядження. Але конкретизувати, що таке «чудний», відмовилася, лише осудливо похитала головою. Джордж дійсно різко виділяється на тлі селян. По-перше, не п'є, лише зрідка дозволяє собі трохи вина. По-друге, веде спортивний спосіб життя і виглядає набагато молодше свого віку. Де це бачено, щоб 82-річний дід підтягувався на турніку або займався на свіжому повітрі ушу? А як вам таке - купити дорогий вінок з написом «Воїнам, Що загинули за свободу України» і покласти до монумента в райцентрі? По-третє, американець дуже довірливий, наївний і при цьому має гроші. Ну як цим не скористатися?

- Ось, подивися, - показує Джордж купу розписок односельців, які з будь-якого приводу брали у нього в борг різні суми. Хтось одну або дві тисячі доларів, а є й по дев'ять або одинадцять тисяч! Повертати борги, природно, ніхто не поспішає. Наївний іноземець багаторазово звертався з цього приводу до суду, але толку ніякого.

- Я давав гроші на бізнес, на відкриття магазину, адже яка користь від капіталу, який без діла лежить у банку? - Міркує він. - Але тут люди якісь дивні, вони й не думають заробляти і віддавати борги. Головна «чеснота» - обдурити або вкрасти. Інші заповзятливі селяни використовували Джорджа для автомобільного «бізнесу» - зареєстрували на його ім'я куплені в сусідніх країнах автомобілі, завезли без митних зборів в Україну, після чого, як кажуть, їх і слід прохолов. Однак найбільший удар очікував Джорджа в кінці минулого року.

- Я хотів купити будинок в сусідній Угорщині, в декількох кілометрах від кордону з Україною, - говорить американець. - Вже домовився про ціну. З Америки мені вислали електронний переказ на 94 тисячі доларів, який я в декілька заходів зняв у банку в Перечині і привіз сюди. Допомагав мені в цьому племінник, молодий хлопець. Гроші лежали в сейфі. А через день ... зникли разом зі ще п'ятьма тисячами доларів, які знаходилися там раніше. Я впевнений, що це зробив племінник зі своїми дружками, він знав, де я ховав ключ від сейфа. Написав заяву в міліцію, все докладно розповів, але там нічого не роблять.

У міліції факт крадіжки грошей підтверджують.

- За заявою громадянина США Джорджа Білканича відкрито кримінальне провадження, яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань, - говорить перший заступник начальника Перечинського райвідділу міліції Василь Ланцфер. - Злочин кваліфіковано за статтею «Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою». Є підтвердження з банку, що Білканіч отримав готівкою 94000 доларів за кілька днів до їх зникнення. Ми відпрацювали все село, допитали хлопців, яких Джордж підозрює, але ніяких доказів їх причетності до крадіжки не знайшли. Розслідування триває ...

- Скажіть, після всього цього у вас немає бажання виїхати до Сполучених Штатів і більше ніколи сюди не повертатися? - Обережно цікавлюся у американця.

- Та я постійно туди їжджу, - відповідає Джордж. - Останній раз був на початку листопада минулого року під час президентських виборів. Ось кепку собі купив - з Обамою (надягає бейсболку з логотипом «Обама-2012», на якій все ще теліпається цінник -. Авт.). Просили за неї п'ять доларів, а я дав сім. Тримай, кажу, це щасливе число ... В Америці теж нелегко, але там хоча б закони працюють, і людина більш захищена. А тут теж комусь потрібно жити. Подивися, скільки справ навколо!

Джордж показує прибудову, ремонт якої завершує власноруч, - кухню, майстерню, сауну. Після чого виводить мене у двір до річки, яка весело дзюрчить прямо за хатою.

- Ось тут планую поставити водяний млин, - пояснює він, - потім зроблю невеликий ставок, щоб розводити рибу. А ще заведу коня, куплю кіз, щоб давали молоко. Тут така природа, таке повітря, вода! Але люди чомусь не хочуть працювати, хочуть тільки красти ... У мене з майстерні величезний двометровий верстат нещодавно винесли. Я навіть знаю, у кого він тепер стоїть. А інструментів скільки стягнули через задній двір! Викликаю міліцію - нічого ... Україна - дуже гарна країна, але тут багато що потрібно міняти. Я б запросив сюди тямущих людей із Заходу, щоб взялися за наведення порядку. Міліцію потрібно розпустити, адже вона нічого не робить! ..

- Ви приїхали з нормальної країни, де мали все необхідне, і навіть більше. Тут вас обібрали до нитки, постійно обманюють, ви не можете добитися справедливості в міліції і суді. І все одно не жалкуєте, що повернулися? - Не приховую здивування.

- Чому я повинен шкодувати, що повернувся в рідні місця? - Емоційно перепитує Джордж. І пояснює, немов шкільний вчитель недолугому учневі: - Хіба риба шкодує, що до кінця життя повертається до своїх витоків? Як ти не розумієш - адже потрібно зробити щось і тут! Поки є сили, здоров'я і бажання ...

Дійсно - дивний американець ...
(с)

А як на мене - це нормальні українці.
Однак їх в країні - одиниці.
Tags: Україна
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment