Думки про Українську державу на фоні Youtube

Сьогодні, байдикуючи, я дивився на Ютьюбі усілякі відео, пов'язані з українським патріотизмом. І серед інших побачив коротеньке відео Валерія Бобровича, перед яким, чомусь, мене попередили, що відео може мене образити.


Якщо не знаєте, хто такий Бобрович

, то погугльте. Особливо про бій під Шромою. "Если правда оно, ну хотя бы на треть..." то це, на сьогоднішній день, єдиний живий українець, що фактично завдав поразки російській армії. Та я не про це. Я про те, що Бобрович говорить. Чому це відео вважається образою? Кого воно ображає? На мою думку, те, що розказується у цьому двохвилинному відео мають розказувати у школі. Бо це та правда, якої найбільше не вистачає Україні. У нас немає живого усвідомлення того, чому наше життя саме таке, причому такого пояснення, у якому б не було ні макання себе у лайно, ні вічного пошуку ворогів, які "у всьому винні".
   Але, нажаль, віддати наказ наразі нікому. Бо наші політики такі, як про них співає Сашко Положинський.

   В Україні не вистачає не національної ідеї, а ідеї державної. Ну немає у нас образу української держави у голові. Одні лише наші політики, з яких не знаєш, чи сміятися, чи плакати. Але ви дослухайте Бобровича до кінця. Це звучить безглуздо, але Україна потроху вибирається з дупи ("Рассіє паднімаєтся с калєн" тьху). Ви знаєте, чому я більш за все холодно відношуся до Заходу? Бо в 91 році ніхто у майбутнє України не вірив. Не вірив, що ми можемо бути незалежними. Ви цього не знали? Ви думали вони там молилися на вільну Україну? Та їм демократичний Радянський Союз, де усі національні рухи надійно придушені був значно вигідніший!  Та й зараз далеко не всі у нас вірять. І я заходу цього ніколи не забуду. Бо це - образа не меньша ніж остання спроба знищити Україну, що майже вдалася. Я не про Голодомор. Я про Щербицького. Насправді, поставити на межу зникнення українську культуру вдалося тільки йому. Ви і про це не знали? То до чого я веду. Український народ давно вже минув критичну точку, у якій він міг вимерти. Вже давно не потрібно рятувати культуру та шукати національну ідентичність. Треба будувати державу. І при цьому робити щось крім крику "Україна для українців". Треба подивитися, як держава взагалі працює і як можна перебудувати нашу державу. Бо якщо просто взяти те що є і почати просто вводити закони, що будуть захищати... і так далі, то ми отримаємо той самий тупий постсовковий механізм і ту саму банду покидьків, що його осідлала, що й зараз, тільки у національних кольорах.
    Бо коли я дивлюся на наших політиків, мені здається, що "Чорна Рада" Пантелеймона Куліша написана після виборів 2010 року. 350 років принципи боротьби за владу в Україні одні і ті самі. І мені знову згадується той самий Положинський.

    І взагалі, кожен політик має зрозуміти: якщо він хоче якоїсь влади в Україні, то точкою відліку будь-яких координат для нього має завжди залишатися не Москва, не Брюссель і не Вашингтон. Київ - це пуп землі. Усе найважливіше відбувається в Україні, яка б маленька вона не була. Начхати, що Росія страшніша, Китай - багатший, а США - заможніші. Все одно: в першу чергу мають ураховуватися інтереси України. В житті є тільки дві можливості: або зайняти жорстку позицію, або стати у незручну позу. Це банальність, але це так. Бо якщо ми визнаємо, що хтось має право вказувати нам, як нам жити на своїй землі, тому, що він багатший, сильніший або страшніший, ми, як держава дійсно ніщо. І нам краще зникнути з мапи світу.
   І далі я просто хочу вставити пісню, що була б, на мою думку кращим Гімном України, ніж чинний. Бо досить вже жалітися. "На обіжєних воду возят".

       Доречі, ще один маловідомий історичний факт. 24 серпня 1991 року одразу після прийняття Декларації Незалежності Чорновіл-старший з копанією на рівні з "Ще не вмерла" співали саме "Червону калину". Взагалі цікаво було б представити, що було б з Україною, якби на виборах 91 року переміг В'ячеслав Чорновол, а не Леонід Кравчук. Хоч це сюжет скоріш для якоїсь альтернативної історії у стилі "попаданства": Зі спустошеним україно-російською війною південним узбережжям Криму, третім в світі ядерним арсеналом та СКР-112 на постаменті у зруйнованому атомним бомбардуванням Севастополі головній базі українського флоту Севастополі над яким у День Незалежності з ревом пролітає ланка Ту-160.
     А так: маймо те, що маймо. Пишаймося цим.