vivagor в 5.10.2012 Не можна брати каву уздовж траси. Це ще гірше, ніж розмови за більшовизм або читання радянських газет за обідом. І якщо перший раз сьогодні плеснули багатозначне «три в одному» з розмальованого, наче світлофор, пакетика, то другий раз впродовж дня я мав необачність замовити чорну каву… Бурда якою мене обдарували у Слов’янському районі, була кольору серпневого українського пилу з асфальту. І приблизно такою самою на смак. А крім того – геть не солодкою, хоч я бачив на власні очі, як у пластиковий стаканчик мені було вкинуто цілу ложку цукру. До всього той «цукор» підозріло довго розчинявся, ігноруючи усі мої зусилля. Одне з двох: або я погано розумію сенс слова «чорна кава» або славні працівники придорожної торгівлі – усі як один новий вид хомо сапієнс: люди з відсутніми смаковими рецепторами і унікальним типом дальтонізму. Є ще третій варіант – вони аферисти, але хіба можна думати погано щодо земляків з Донеччини?
Слов’янськ мене не розчарував!
Стою з тильного боку будівлі Слов’янської прокуратури, що по вулиці Карла Маркса. Ми приїхали до місцевих землевпорядників у справах. На мені х/б військового зразка – мій спецодяг геодезиста. Підходить тип. Це чоловік років сорока. Худий, як штахетина і п’яний, мов чіп. Якийсь час він дивиться на мене мутними очима і, нарешті, світліє від раптової ідеї. Питання класичне:
- Закурити є?
- Я не курю.
- Ти шо – боксер?
- Ні, я далматинець.
Співрозмовник мовкне. Він явно не знає, хто такі «далматинці». Зібравши думки до купи, кидає питання навмання:
- Теж арештували?
- Так. Оце стою і думаю: як втекти?
Нарешті до нього доходить абсурд ситуації. Чоловік малює на обличчі посмішку – мовляв, «гумор зрозуміло» і зітхає:
- Охороняєш, значить...
Мій візаві живе у полярному світі, де всі діляться на дві категорії: або "сидять" або охороняють.
- А я – боксер. І се одно курю. Може, у твоїх кого є?
- Ні.
Він жалібно дивиться мені в очі, як вагітна безпритульна сука, після чого, наче в омут, кидається в чорну філософію:
- Жізнь – гамно.
Слов’янськ мене не розчарував!
Стою з тильного боку будівлі Слов’янської прокуратури, що по вулиці Карла Маркса. Ми приїхали до місцевих землевпорядників у справах. На мені х/б військового зразка – мій спецодяг геодезиста. Підходить тип. Це чоловік років сорока. Худий, як штахетина і п’яний, мов чіп. Якийсь час він дивиться на мене мутними очима і, нарешті, світліє від раптової ідеї. Питання класичне:
- Закурити є?
- Я не курю.
- Ти шо – боксер?
- Ні, я далматинець.
Співрозмовник мовкне. Він явно не знає, хто такі «далматинці». Зібравши думки до купи, кидає питання навмання:
- Теж арештували?
- Так. Оце стою і думаю: як втекти?
Нарешті до нього доходить абсурд ситуації. Чоловік малює на обличчі посмішку – мовляв, «гумор зрозуміло» і зітхає:
- Охороняєш, значить...
Мій візаві живе у полярному світі, де всі діляться на дві категорії: або "сидять" або охороняють.
- А я – боксер. І се одно курю. Може, у твоїх кого є?
- Ні.
Він жалібно дивиться мені в очі, як вагітна безпритульна сука, після чого, наче в омут, кидається в чорну філософію:
- Жізнь – гамно.
Community Info