КІНОГЕН`ІЯ

КІНОГЕН`ІЯ
Вулиці старого Лісабону рідко бувають прямими. Вони вузькі й звивисті, мов у східному селищі, різної ширини в різних місцях, перетворені на сходи, що круто забираються в гору.

Тут вивішують білизну на мотузках уздовж вікон, і, якщо треба подивитися, що робиться на білому світі, відсувають простирадло, мов кулісу.
Тут літня сеньйора сидить на крихітній лавочці біля дверей і перемовляється з такою ж древньою подругою, котра визирає з вікна другого поверху будинку, оздобленого синьо-білими двохсотрічними кахлями з вітрильниками. Розмова йде вже не перший день і не перший рік, і обмежень у ній немає, так що про найменші секрети і подробиці родинного життя точно знає вся околиця, ну то й що.
Тут не чути дзвонів від численних церков, але кожний другий провулок бринить від голосів канарок і папужок, котрих у клітках вивішують на вулицю.
Тут твій неквапний підйом серед порослих папороттю стін у цілковитій передвечірній тиші раптом перериває чийсь голосний речитатив і дивний двотональний свист. Пригадуєш, що саме таку свистульку ти чув у фільмі «Лісабонська історія». Поспішаєш за ріг і бачиш напівбожевільного художника зі значком Фейсбуку на спині, в темних окулярах, котрий всю вуличку-сходи перетворив на виставку просто неба. Робить він колажі й фігури з паперу, навіть старі журнали та конверти грамплатівок виставляє як правдиве мистецтво, а головний експонат – паперова скульптура собаки, перед якою стоїть блюдечко з водою, а потім він випускає справжнього рудого песика, що, здається, й послужив моделлю. І він сміється і дме в свою свистульку, і пес сміється разом з ним.
Тут рожеву вуличку замикає жовта труба корабля, що став на якір на річці Тежу. Він просто вплив у кадр.
Місто впливає в кадр.
Воно кадрує тебе в собі.
Тебе зафільмовано, взято в полон.
І тому ані цей, ані будь-який інший текст про Лісабон ти ніколи не закінчиш.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Лісабон-Київ
Tags: