ЛІКИ ПРОТИ СТРАХУ
ЛІКИ ПРОТИ СТРАХУ
Флешмоб «Я не боюсь сказати», ініційований у Фейсбуці українською активісткою і волонтеркою Анастасією Мельниченко, набув за останній тиждень міжнародного масштабу. Сотні жінок (й одиниці найсміливіших чоловіків) у нас, а також у Росії й Таїланді пишуть у соціальних мережах про насильство над ними. Про брудні жести, про чіпляння, про примус до сексу, про зґвалтування. І це, звісно, є несподіванкою лише на дуже необізнаний погляд.
Переважна більшість українок і українців – родом з СРСР - країни, де, згідно з давнім спостереженням, одна половина населення сиділа, а друга – стерегла першу. Це був край ґвалтівників і зґвалтованих: будь-яка диктатура воліє розпоряджатися тілами підданих на свій розсуд, і зґвалтування як знаряддя утримання влади є цілком природним для таких режимів. В'язниць, передусім, боялися через імовірність опинитися серед «опущених». Ще була армія, яка і в мирний, і у воєнний час у цьому сенсі від тюрми мало відрізнялась. А найжахливіший спадок, який дістався нам з тої доби – звинувачення жертви: не так була одягнена, не туди пішла, неправильно поводилась чи сама таке «допустила». Тому справи про зґвалтування доходили до суду в мізерній кількості: про злочин просто боялись заявляти.
І щойно флешмоб розпочався - еталонний, розгнузданий совок попер з голів тих, кого вважають інтелектуалами. Так-так: зараз, у незалежній Україні, в ХХІ столітті, люди з освітою і впливом у суспільстві знову звинувачують, упосліджують і висміюють жертву. Щодо реакції масового обивателя, боюся навіть припускати.
Серед жінок, яких я знаю достатньо близько, майже всі пройшли через зґвалтування чи його спроби. Був це нападник на вулиці, або хтось знайомий, або навіть близький родич – результат один. Ані соціальний статус, ані виховання не рятували. Тому сприймаю це особисто, а тих, хто далі тягне стару пісню «сама-дурепа-винувата», вважаю співучасниками насильства.
На щастя, назад вороття вже немає, що вода занесе, назад не принесе. Інакший світ постає на наших очах, оскільки жертви нарешті заговорили.
Вони більше не бояться.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Флешмоб «Я не боюсь сказати», ініційований у Фейсбуці українською активісткою і волонтеркою Анастасією Мельниченко, набув за останній тиждень міжнародного масштабу. Сотні жінок (й одиниці найсміливіших чоловіків) у нас, а також у Росії й Таїланді пишуть у соціальних мережах про насильство над ними. Про брудні жести, про чіпляння, про примус до сексу, про зґвалтування. І це, звісно, є несподіванкою лише на дуже необізнаний погляд.
Переважна більшість українок і українців – родом з СРСР - країни, де, згідно з давнім спостереженням, одна половина населення сиділа, а друга – стерегла першу. Це був край ґвалтівників і зґвалтованих: будь-яка диктатура воліє розпоряджатися тілами підданих на свій розсуд, і зґвалтування як знаряддя утримання влади є цілком природним для таких режимів. В'язниць, передусім, боялися через імовірність опинитися серед «опущених». Ще була армія, яка і в мирний, і у воєнний час у цьому сенсі від тюрми мало відрізнялась. А найжахливіший спадок, який дістався нам з тої доби – звинувачення жертви: не так була одягнена, не туди пішла, неправильно поводилась чи сама таке «допустила». Тому справи про зґвалтування доходили до суду в мізерній кількості: про злочин просто боялись заявляти.
І щойно флешмоб розпочався - еталонний, розгнузданий совок попер з голів тих, кого вважають інтелектуалами. Так-так: зараз, у незалежній Україні, в ХХІ столітті, люди з освітою і впливом у суспільстві знову звинувачують, упосліджують і висміюють жертву. Щодо реакції масового обивателя, боюся навіть припускати.
Серед жінок, яких я знаю достатньо близько, майже всі пройшли через зґвалтування чи його спроби. Був це нападник на вулиці, або хтось знайомий, або навіть близький родич – результат один. Ані соціальний статус, ані виховання не рятували. Тому сприймаю це особисто, а тих, хто далі тягне стару пісню «сама-дурепа-винувата», вважаю співучасниками насильства.
На щастя, назад вороття вже немає, що вода занесе, назад не принесе. Інакший світ постає на наших очах, оскільки жертви нарешті заговорили.
Вони більше не бояться.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
