Кручик - історичне село.

Але перед першою подорожжю до нього я про це ще не знав. Друг просто запропонував провести травневі вихідні у нього у селі на з радістю відгукнулося декілька людей.
Першого разу я з Ромою поїхав через Богодухів громадським транспортом, інші дісталися села автівкою. Наступного разу ми вже разом їхали громадським транспортом. Але розповідь не про наш відпочинок, а про село та красу тих місць.



Шлях з автовокзалу до залізничного у Богодухові пролягав крізь приватний сектор, тож пам’яток на кшталт церков не зустріли. Лише пережитки минулого.




Та місцева гопота =))))))


Якась незрозуміла будівля


З Богодухова до Кручика діставалися рейковим автобусом. Я про нього чув вже давно, але жодного разу до цих пір не перетинався. Поки його чекали познімав красоти вокзалу :)









Порода... не пам’ятаю. Але така є лише у Пилипа Кіркорова, Ірини Білик та у мене (с)




А ось і наш автобус


Кручик відразу зустрічає неймовірною природою. Навіть біля платформи




Далі більше




Чого ніколи не зустріти у місті - лелека


Водойма у дворі




Звісно село в Україні занепадає, але все одно принад у нього не забрати




Ці безкрайні простори...


Ці маленькі водоймища, які часто звуть калюжами




Це просте спілкування з тваринами








А це місцева річка - Мерла


Побачили лелеку у польоті, але "птічкостріл" вдягнути не встиг


А наступного разу на нас вже чекала веселка




Ну і головна наша прогулянка вздовж Мерли


Тут навіть дамба є




І жодної душі поруч










Кажєтся дождь собіраєтся(с)


Краса лісу






Деякі представники фауни самі йдуть на спілкування












Ну а справжню красу села ми пізнали, коли на сході сонця вирушили у зворотню дорогу.


Це просто неймовірне явище для мешканця міста.
















Сільський кореспондент :))))






















Ну а доки ми чекаємо на автобус розповім головний секрет про історичність села.


А історичність Кручика у тому, що у 1770 році Катерина ІІ подарувала його Назару Олександровичу Каразіну у вічне і спадкове володіння. І тут народився Василь Каразін - засновник Харківського національного університету, а ми жили у будинку, що стоїть на місці його садиби.


Звісно, що усе, що тільки можна, назване на його честь.


Ось така сумбурна розповідь про доволі цікаве місце. І лише потрапляючи у такі місця розумієш скільки краси навкруги, треба лише покинути межі міста.