або
Коротка світоглядна рефлексія щодо Євробачення
Подивився номер Сергія Лазарева. Пісня в нього звичайна, більше на його успіх, звісно, працювала сценографія, конкретно – плаский екран, який раптом перетворювався на об’ємні декорації, по яких міг пересуватися виконавець. Хороша ідея, однак, дещо зіпсована втіленням – бо екранна графіка не дуже відрізнялася винахідливістю (таке враження, що малювали її років 10 тому), співак не завжди органічно вписувався у візуальний ряд.
Проблема, одначе, глибше. Під час перегляду мене не полишало відчуття недоброї інфернальності, котрою просякло це нетривале шоу. Лазарев виходить у сірому костюмі, схожому на військовий френч а ля Сталін чи Мао, лунають тяжкі удари дзвону в пролозі, за спиною Сергія на екрані виростають велетенські чорні крила, потім співак починає клонуватися, мов той агент Сміт у «Матриці», дублюється в однакових, позбавлених індивідуальності силуетах - перепрошую, це точно пісня про кохання? Нарешті, апофеоз: Лазарев закінчує виступ, вивищуючись над залом за огорожею, мов такий собі фюрер на трибуні під час масового мітингу.
Згадаймо, в Джамали акцент зроблений якраз на особистості артистки, а центральний елемент номеру – прекрасне дерево, що виростає з-під її ніг і заполонює своїм цвітом все довкола. Світло, любов і людська унікальність не суперечать одне одному. Невідомо, чи думали про це режисери, але шоу Росії і України – геть протилежні по своїй філософії, себто по ставленню до людини як на сцені, так і в залі. З огляду на це перемога Джамали виглядає цілковито логічною: кому ж хочеться опинитися під владою чорних крил замість затінку дерева життя?
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Community Info