Краєвид за межами домівки містить пастки спогадів, розраховані лише на тебе - замасковані часові пробоїни. Це може бути будинок чи деталь одягу перехожого, запах у холодному повітрі, уривок мелодії з вікна автомобіля, фраза, що вислизнула з не призначеної для тебе розмови.
Мій випадок – ледь помітний напис на стіні, повз яку я ходжу, щонайменше, раз на тиждень, прямуючи в магазин за продуктами. Дуже дивно, як я не помічав його раніше. Але, мабуть, ця пастка була запрограмована, аби спрацювати саме зараз, раннього вечора 30 березня 2016 року.
«Русским - города, хохлам - села». Власне, другу частину зафарбували повністю, і я це гасло не розпізнав би, якби не бачив раніше й неодноразово.
Вони з’явились у моєму районі десь на початку 2004-о. Небагато, але крупними літерами, виведені балончиками з чорною фарбою, на помітних місцях: зокрема, на вентиляційних шахтах метрополітену – дебелих бетонних тумбах, що стирчать на газоні посеред Оболонського проспекту.
Комунальники не могли цього не помітити, але не зробили нічого. А коли через тиждень хтось біля однієї з тих образливих максим приписав «а ху-ху не хо-хо?» і ця відповідь була моментально зафарбована, причому в тон (!) основному зеленому кольору поверхні, стало зрозуміло, що це хамство схвалене й оплачене згори.
Такого самого штибу були й сумнозвісні мапи з поділом України на три сорти. Причина очевидна: насувалися президентські вибори, які влада поставила на меті виграти за будь-яку ціну. Результат усі пам’ятаємо: рвонула Помаранчева недореволюція, котра пройшла більш-менш мирно, за винятком двох міст, де на майданівців нападали, причому не силовики, а перезбуджені рядові громадяни – Луганська й Донецька.
Оті, хто санкціонував ту «політтехнологію»; хто координував розміщення мап про три сорти й написів про «города-села», хто стежив за тим, аби все це якомога довше муляло очі – невже не розуміли, що діють не просто як мавпи з гранатами, а як мавпи з гранатами в пороховому погребі? Невже сидіння в високих кабінетах того вартувало, аби нацьковувати людей одне на одного? І на що сподівалися? Що нехай українці одне одного трохи повбивають, а потім ми всіх помиримо і будемо правити вічно?
І що всі вони, начальники, політтехнологи, виконавці кажуть собі зараз – не пресі, навіть не друзям, а самим собі?
Дмитро Десятерик, «День»
Community Info