desyateryk (d_desyateryk) wrote in ua,
desyateryk
d_desyateryk
ua

«ХОЧЕМО ЛИШИТИСЯ В УКРАЇНІ»
Розмова з родиною вимушених переселенців

dombrovski01

Родина Домбровських – одна з багатьох, що їм довелося тікати з Донбасу, враженому лихоманкою «русского мира». Юлія – за фахом бухгалтер, працювала в банку, мати-одиначка двох маленьких близнят Станіслава і Богдана; її брат Володимир – інвалід, добрий автомеханік; матір Юлії та Володимира, Ніна Леонідівна – пенсіонерка. У Стаханові їм довелося кинути квартиру, дачу та все, що нажили.

Наразі Домбровські мешкають у селі під Черкасами, в невеликому будинку з літньою кухнею та городом. У передпокої повно і їхніх, і хазяйських речей. Наразі доводиться жити на валізах, бо й цей прихисток тимчасовий.

Однак – і це вражає – і Володя, і Юля ані на мить не втрачають присутності духу, посміхаються й повні енергії у майже катастрофічних обставинах.

«ЦЕ ДАВНО ВИСІЛО В ПОВІТРІ»

- Юлю, Володю, ви обидва – корінні донбасці?

Юлія Домбровська: Ми народилися в Стаханові. Наша мама з села Калинового, 15 кілометрів від Стаханова, батько – з Дніпропетровська.

- Не могли б ви трохи розказати про місто?

Ю. Д.: Десь із 100 тисяч населення. Працювало 2 великих заводи: вагонобудівний і феросплавний. А хтось їздив на заробітки в Росію.

Володимир Домбровський: Багато будівництва було. Місто невелике, красиве, комунікабельне. Тихе, спокійне.

- І що сталося?

В. Д.: Реакція на події на Майдані та «ленінопад». У нас Леніна кинулися охороняти, з цього й почалося.

Ю. Д.: Під час Майдану 2004 року люди були налякані, але то минуло. Другий Майдан теж викликав страх.

- Чому, як думаєте?

В. Д.: Через деякі гасла Майдану. Їх подавали перекручено. Повної інформації бракувало.

Ю. Д.: Спекулювали на мовній темі.

В. Д.: Хоча проблем з цим у нас ніколи не було.

- Такі настрої з’явилися через пропаганду? Чи насправді в Донбасі були готові почути те, що почули?

Ю. Д.: Донбас завжди дотримувався проросійських поглядів. Дуже ідеалізували Росію.

В. Д.: А ось інформації з великої України надходило мало.

Ю. Д.: Закрутилося в березні, після Майдану. Сепаратистські мітинги пройшли по всіх містах Донбасу в один і той самий день. Місцеве населення проти України так не зорганізувалося б.

В. Д.: До того ж місцевих лякали «бандерами», яких ніхто не бачив.

Ю. Д.: Ніхто не бачив, і коли запитувала: «хто вони такі?» - пояснити не могли.

В. Д.: Жодної конкретики.

Ю. Д.: Просто ось прийдуть страшні бандерівці.

В. Д.: У повітрі воно висіло давно. Ще до Майдану.

Ю. Д.: Я все зрозуміла після Криму. А Володя відчув ще раніше.

«МИ КИНУЛИ ВСЕ, СВІДОМО»

- Ось щодо конкретики. Що саме вас спонукало тікати?

В. Д.: Діти.

Ю. Д.: Безпека дітей і бажання жити в Україні.

- Ваша проукраїнська позиція не була в Стаханові таємницею?

Ю. Д.: Не була. Я у студентські роки очолювала українську громадську організацію. З такими поглядами жити в нас виявилося психологічно важко. А останні місяці й фізично небезпечно. Я не могла спокійно гуляти з дітьми. Мусила контролювати, що говорю, приховувати прихильність до України. Скрізь «бандери», скрізь «убивати».

В. Д.: Людей закликали до цього.

Ю. Д.: Виїхали ми наприкінці червня.

В. Д.: Перед початком активної фази АТО.

- Багато що довелося кинути?

Ю. Д.: Помешкання, роботу. Кинули все, свідомо.

В. Д.: Тікали, вважайте, в чому мати народила.

Ю. Д.: Взяли пароварку, щоби дітям готувати їсти, блендер і йогуртницю. Трохи памперсів, трохи літніх речей на зміну. Тягли все на собі. Я зі взуття мала тільки босоніжки. На щастя, коли похолодало – друзі з Києва передали зимове взуття. Тоді ми відчули, що не покинуті, що від нас не відмовляються.

- Зв’язки в Стаханові обірвалися?

Ю. Д.: Не всі, але, на жаль, багато з ким.

В. Д.: Інформаційна війна своє зробила. Та народ, загалом, на Донбасі хороший. Там, як і всюди, потрібна робота. Там хочуть спокійно лягати спати, ростити дітей. Є і патріоти.

Ю. Д.: Немало.

В. Д.: Скажімо так, соціальною політикою уряду незадоволені, але за єдину Україну – безперечно.

- А загалом, яка ситуація в місті сьогодні?

В. Д.: Люди просто виживають. Сало, м'ясо – 130 гривень, крупи – 40, олія – 40.

Ю. Д.: Виживають завдяки заробленому ще за часів України. Пенсіонери голодують; багато хто із старих не може виїхати, переоформити пенсію. Банківську інфраструктуру повністю паралізовано. Мої колеги й далі ходять на роботу, але що там за робота? Зарплатні не отримують. Просто звикли ходити на роботу, бо так треба.

«ПРОБЛЕМА ЖИТЛА – ДУЖЕ ГОСТРА»

- Тож, коли ви приїхали сюди, що було найскладнішим?

Ю. Д.: Змінити спосіб життя. Пристосуватися до нових умов.

В. Д:. Дбати про дітей. Вони хворіли, лежали в лікарні.

- Що сталося?

Ю. Д.: Складна форма ангіни. Довелося викликати «швидку». Пролежали в дитячому відділенні в Червоній Слободі цілий місяць. Почали видужувати, але Богданко мав ускладнення. Знову лікували – три курси антибіотиків. Після виписки через погані показники крові нас перевели до дитячого онкодиспансеру. На щастя, нічого не виявили. Але і досі ми щомісяця аналізи здаємо. Видужуємо повільно.

- Що у вас із житлом, роботою?

Ю. Д.: Цей будинок – третій за 9 місяців. Проблема житла – дуже гостра. Про роботу говорити рано, бо я ще в декреті, але, за моїми спостереженнями, рівень зарплатні, загалом рівень життя тут набагато нижчий, ніж у Донбасі.

В. Д.: Тут без житла говорити про роботу не має сенсу.

Ю. Д.: Важко весь час переїжджати, бо обростаємо речами.

В. Д.: Не можемо навіть курей завести, бо раптом доведеться переїжджати знову.

Ю. Д.: У нас домовленість, що в цій хаті живемо рік. Але господар в будь-яку мить може передумати. Захоче продати будинок, наприклад.

В. Д.: Як на пороховій діжці.

- Хто і як вам допомагає?

Ю. Д.: Черкаська адміністрація, контактний центр при адміністрації не забувають нас.

В. Д.: Для дітей було багато допомоги. Одяг, пелюшки і від місцевих, і від киян.

Ю. Д.: Так, і речі, і свіжа городина. Ми тікали влітку, думали, восени повернемося. На холоди нічого не мали. Надіслані від наших нових друзів речі нас просто врятували. Ми довго не мали холодильника - нам його подарували місцеві. Їм велике спасибі, бо вони й самі не розкошують.

В. Д.: Купити теплі речі нереально. І ритм життя шалений. Коли ще в попередній хаті жили, то кіно можна було знімати – ніч, холодний дощ, біля колонки висить ліхтарик і Юля качає воду, миє посуд. Милися водою з пляшок – сонце за день нагріє, сідали за кухнею, обливалися. Діти нервують. Якщо о першій ночі пообідаємо – це нормально.

Ю. Д.: Соціальних виплат вистачає лише на їжу.

В. Д.: Щодо їжі – діти, наприклад, гарбузову кашу їдять, дяка місцевим – а я її тут досі не куштував, хоча теж дуже люблю. Грошей на лікування теж бракувало. Добре, знижки на аналізи зробили, а в лікарні ще капеланська служба допомагала.

Ю. Д.: Ми цього ніколи не забудемо.

- А що думаєте робити?

Ю. Д.: Посадимо город, 20 соток тут маємо. Не знаю ще, чи вправимося.

В. Д.: Бажання є, але нічого не плануємо. Спершу тут, наприклад, у дворі бите скло треба позбирати, щоб дітей випустити погуляти на свіже повітря. Вони весь час потребують уваги, а на інше ледь вистачає сил.

Ю. Д.: За літо треба адаптуватися тут.

В. Д.: Тобто знову маємо виживати.

«ЦЬОГО МОЖНА БУЛО УНИКНУТИ»

- Думали про повернення?

Ю. Д.: Думали, звісно. Але важко це уявити.

- Чому?

В. Д.: По-перше, там це надовго. Не на рік і не на два. По-друге - вдома хочемо жити, в Україні.

Ю. Д.: Ми щасливі, що ми в Україні.

В. Д.: Це наш дім. Це батьківщина наша.

- Добре, а Україна туди може повернутися?

Ю. Д.: Донбас до 1930-х говорив українською.

В. Д.: Аж до 1960-х.

Ю. Д.: Села там і досі україномовні. Насправді Донбас був українським завжди. Але як це повернути?

В. Д.: Ідеологія. Хоча б два покоління має змінитися, щоб її подолати.

Ю. Д.: А було ж…

В. Д.: Перші роки після Помаранчевої революції.

Ю. Д.: Носили вишиванки, віддавали дітей в українські школи, говорили українською. Мені навіть клієнтка в банку, пам’ятаю, казала: «Це ж зараз стильно, модно!»

В. Д.: Ото якби підтримували таку лінію – цього нічого не трапилося.

Ю. Д.: А так на проросійських настроях зіграли.

В. Д.: Телебачення, газети плюс соціальна нерівність.

- Чи можна було уникнути такого розвитку подій?

В. Д., Ю. Д. (разом): Можна.

Ю. Д.: Безперечно.

В. Д.: Для цього була потрібна політична воля.

Ю. Д.: Тимчасовий уряд не зреагував вчасно.

В. Д.: Воно виросло як на дріжджах, різко і водночас як у сповільненій зйомці. Не знаю, як краще сказати. Тобто стався вибух, але його можна було роздивитися в процесі.

«Я ЗВИКЛА ВСЬОГО ДОСЯГАТИ САМА»

- Чим ви займаєтеся, коли випадає вільна хвилина?

В. Д.: Читаю книжки, філософію. Ніцше, Шопенгауер, стародавні китайці, дзен-будизм. Раніше захоплювався бодібілдінгом, ремонтував авто.

Ю. Д.: Вела активний спосіб життя. Ходила на байдарках по річках Харківшини й Донеччини, бачила дуже красиві місця. Спортзал, байдарки – тужу за цим. Багато подорожувала по Україні як активістка. Друзів майже в кожній області маю.

- Маю зазначити, що, незважаючи на те, що вам випало, ви дуже добре тримаєтесь. Навіть оптимістично.

В. Д.: Моя сестра - бойова, міцна, хоча тендітна. Бува, сльозу пустить. А мені, мабуть, реалізм допомагає: сніг білий, ворона чорна… Що тут складного. Труднощі не лякають. Найважче мамі.

Ю. Д.: Вона за землею тужить. Навесні хотіла дачу поїхати провідати. У нас там великий сад, 30 кущів винограду – їм 15-20 років. Мама для душі займалась. Ми влітку все мали своє.

В. Д.: Помідори рожеві, величезні, солодкі як мед. Огірками можна було цвяхи забивати. А виноград – «біла троянда», «дамські пальчики», «тамбовський», «кардинал зимостійкий», «восторг», «тімур», «вікінг», «молдавський», «шампанський», «кримський»... Вино - власне. Сам не вживав…

Ю. Д.: Але добре робив.

В. Д.: Ми його дарували. Коли в мене питали, яке вино люблю, я відповідав, що на купованих не розуміюся. Все лишилося там.

Ю. Д.: Я загалом позитивно налаштована. Така є. Звикла сама всього досягати. Дуже складно було в 1990-і, коли батько помер. Не уявляла собі, де здобуватиму вищу освіту. Але оскільки з відзнакою закінчила школу - змогла вступити до Інженерно-педагогічної академії на держбюджет. Після навчання знову: де роботу шукати? Зв’язків нема, мама пенсіонерка. Пощастило: банк шукав фахівця з вищою освітою. Пройшла співбесіду, взяли, стільки щастя було! І одразу для себе вирішила, що здобуду другу вищу - економічну. Закінчила Луганський інститут праці і соціальних технологій, із спеціальності «фінанси». Все сама, сама, ні на кого не покладаюсь.

В. Д.: А було й таке – на олівці для креслення гроші збирали.

Ю. Д.: Тобто ми вже такий період пережили в 1990-і. А тут підтримку маємо, вашу зокрема. Тому духом і не занепадаємо.

В. Д.: Якщо носа хнюпити – користі не буде.

Ю. Д.: А багато моїх знайомих, яким теж довелося покинути оселі –переживають, плачуть. Кидати все було важко. Але ми розуміли, що відбувається. Розуміли, що хочемо лишитися в Україні.


dombrovski08

P. S. Це лише одна з історій війни – але промовиста. Принаймні один висновок здається очевидним: причина війни, не менш вагома, аніж російська пропаганда – соціальна. Адже Домбровські – це той середній клас, на який стільки надій покладають творці притомних економічних моделей - підприємливі, роботящі люди, котрі власне й створюють сучасне громадянське суспільство. З огляду на це, вся історія ДНР-ЛНР – мініатюрна репліка Жовтневого перевороту, з перетвореним на банальний грабунок прагненням справедливості, з загальним ресентиментом, коли краще майбутнє здається можливим у підпорядкуванні нелюдським міфам (про Росію обітовану, про знищення «бандер»), з тотальним беззаконням. Кінець «новоросійської» утопії буде не кращий, аніж утопії радянської. А Юля, Володимир і всі, хто вміє, як і вони, будувати власне життя – люди реальності, люди землі. Саме тому вони переможуть.

Дмитро Десятерик, «День»
Фото – Катерини Демчук
Tags: Донбас, Донбасс, Истории из жизни
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments