desyateryk (d_desyateryk) wrote in ua,
desyateryk
d_desyateryk
ua

ДОБА ВОГНЕХРЕЩІ

ДОБА ВОГНЕХРЕЩІ


В кожного своя Вогнехреща, але 22 січня в ній, безумовно – кульмінація. День перших жертв. День, коли всі зрозуміли, що наш історичний час переламався, вийшов з річища. Про цей день хочеться розказувати знову й знову.

Я вже свого часу зробив це. Але, через різні обставини, багато деталей лишилося поза тим звітом. Спробую зараз надолужити: можливо, це знадобиться в майбутньому, буде цікаво як тим, хто бився на Грушевського, так і тим, хто стежив за подіями на екранах.

Одне з найгірших пробуджень всього життя: 22 січня я прокинувся від дзвінка близької приятельки, котра повідомила давно очікуване: «Там убили людину». Звістка не здивувала: вбивство висіло в повітрі з 19-о, загуснувши нарешті до беззаперечного факту.

Потрапив я на Грушу близько десятої, під час затишшя. Зауважив не тільки нові листівки — барвисто написані грайливі сентенції на кшталт «Хлопче в касці, ти — мій герой!», «А твій хлопець носить маску?», «Не був на Грушевського — не мужик!», прикрашені слідами від губної помади, а й нові графіті: знаки анархістів (велика «А» в колі – небувала річ для Майдану, де переважали націоналісти, до анархістів налаштовані вкрай вороже), написи на кшталт «смерть Беркуту», «смерть мусорам» чи «кидайте Молотова туди» зі стрілкою, що вказувала в бік пагорбів, де стояли спецпризначенці.























Не дуже розумію, для чого повстанці використовували ці пожежні рукави - поливати мусорів чи швидко витягати своїх під час сутичок?





Колір снігу під ногами варіювався від сірого до вугільно-чорного. Поперек вулиці Грушевського за лінією спалених автобусів та вантажівок стояв кордон Внутрішніх Військ з щитами, перед ними - ланцюжок з жінок і священників, які трималися за руки, намагаючись попередити подальші сутички. За жінками юрмилися повстанці, багато – в армійських касках, за ВВ – чималий загін «Беркуту». З регулярністю в 2-3 хвилини правоохоронці починали грюкати щитами.















(я ці два предмети поруч не клав, чесне слово)


Літня інтелігентна жінка в шерстяному беретику, окулярах, теплому пальті, намагалася поговорити з молодим ВВ-шником, на 2 голови від неї вищим. Спочатку я подумав, що то солдат, але розгледів підполковничі погони. Жінка казала:
- Я киянка. Я киянка і я хочу ходити вулицями свого міста вільно. Я більше нічого не хочу.
- Назад. Відійдіть назад - як біоробот, твердив підполковник, монотонно загрозливим голосом.
- А то що буде? – посміхнулася жінка. – Я боюсь, так, і вас боюсь теж, але я не хочу вас боятися. Не хочу боятися.

Відповіді так і не отримала, оскільки у ментів трапився черговий напад щитової грюкалки. Жінка, втім, тільки посміхалася і прихлопувала в такт, не зводячи очей зі співрозмовника.


Відповідь була потім, 18 лютого, коли отакі вояки забили насмерть жінку приблизно того ж віку на Інститутській.














Отаких пташок туди теж заносило.




Народ продовжував зміцнювати барикади.












Боєзапас, я так розумію.


ДЛя барикади чи для щитів?


"Вибачте за безлад, але це - революція!"






Оскільки нічого не відбувалося, я відлучився до прес-центру на другий поверх Будинку профспілок, посидіти за ноутбуком. До мікрофону виходили постраждалі на світанку, один навіть з перев’язаною головою. Потім з’явився Турчинов у нетиповій для нього куртці кольору хакі, почав оголошувати звинувачувальну заяву, і в цю мить на чужому моніторі я побачив, що біля стадіону — сутички.

Виявилося, на Грушевського Внутрішні Війська і «Беркут», вишикувавшись черепахою, посунули на мітингувальників.




Ті кидали камінням і «Молотовими», потім з-за щитів вибігав «Беркут», і тоді всі тікали. Я теж тікав, бо розумів, що журналістський статус мене не врятує. Беркутня стріляла гумовими кулями, кидала шумові гранати. Тих, кому не пощастило втекти, били до напівсмерті й заарештовували.





До «швидкої» принесли на ношах закривавленого чоловіка. На щастя, він чув, що йому кажуть, ворушив руками.












А незабаром принесли ще одного, але цього разу кричали: «Вогнестріл! Це вогнестріл! Там отака дірка в грудях!» Згодом я зрозумів, що це був Роман Сеник, котрий помер від поранень через три дні, 25 січня.

«Беркут» відганяв людей майже до Майдану, де на ту мить була вже оголошена повна мобілізація,

і зупинявся. Повстанці перегрупировувалися і кидалися на відступаючу міліцію, причому часто меншими силами. Бачив серед інших геть молоду дівчину, котра кидала каміння в небезпечний близькості від «черепахи». Будь-яке влучання «Молотова» в щит викликало загальний крик захвату.







Потім міліція знову нападала. Потім знову маніфестанти. В один із забігів мені в ногу влучила шумова граната – українська, не надто потужна (ті, потужні російські, що вони кидали в лютому, людей просто вбивали). Від оглушливого звукового удару я впав, але обійшлося навіть без контузії.

Поступово ситуація заспокоїлася. Результатом «беркутівських» еволюцій стали кілька заарештованих і поранених демонстрантів і відтягнений убік кістяк автобуса. Вони відступили туди, де й стояли вранці; нащо було влаштовувати таку бучу – досі лишається загадкою.





Майданівці почали підпалювати шини. Так народжувалася знаменита вогненна загорожа.

















Я ще встиг зайти в один з банків на Хрещатику (контрольованому регіоналами, до речі) і отримати по «Вестерн Юніону» переказ на потреби Майдану від канадської симпатизантки, до речі, росіянки за походженням, і лише через дві години бігання побачив, що права холоша штанів у дірках, чобіт теж порваний. На щастя, штани були товсті, ватні, причому куплені буквально попереднього дня (от же ж угадав!)

У шпиталі Профспілок мене перев’язали - ногу таки подряпало вибухом.

Коли я повернувся на передову, то там уже палав суцільний бар’єр з шин, а «Беркут» уперед не потикався.





Зустрілися з художником Матвієм Вайсбергом (на фото - праворуч), пішли випити чаю на Майдані. Матвій подивився на хмару чорного диму, що затягнула небо над центром:

- Київ у вогні. Ось просто інакше не скажеш. Не думав, що до такого доживу.


З настанням сутінок полум’я стало ще вищим, мітингарі заходилися калатати палицями по бочках, рештках машин, стовпах. Окремі звитяжники заходили за колонаду стадіону Лобановського невеликими групами, прикриваючись щитами, з лайкою та прокльонами, кидали Молотових по «беркутам», що скупчилися за парковою огорожею, й ретирувалися. Міліція поливала одне й те ж саме місце з брандспойту, але ефекту це не давало. Десятки майданівців складали сніг у мішки, несли мішки на барикади, тягли нові шини.





Це явно на щит.



















Ще один кадр тої доби — двоє добродіїв середніх років, пристойно одягнених, з солідними вусами, о третій ранку, озираючись, копаються в сміттєвих баках біля Золотих Воріт, збираючи пляшки для коктейлів. А загалом та дійсно нескінченна ніч складалася з вогню, води, снігу, з грюкання по залізу, вибухів гранат і використовуваних проти міліції феєрверків.


Отакий сніжок тоді випав у Києві. Зазвичай на цьому столі різалися в теніс цілодобово.















Близько шостої ранку я зайшов на перев’язку в повстанський шпиталь в Парламентській бібліотеці, і там виявилось, що з ноги треба витягати осколки та зашивати рану.

Не встиг устати зі столу, як підійшла висока красуня телерепортерка з оператором, з «Євроньюз»:

- Чи не могли б ви розказати, що з вами трапилося?

Щойно журналісти пішли, до мене наблизилася інша дівчина, менша на зріст, в окулярах, з обличчям геть не телевізійним, дуже стурбованим:

- Здрастуйте. Я з Євромайдан-СОС. Вас поранено на лінії бойових дій, і ви дали інтерв’ю в ефір. Протягом від 3 до 6 діб вами зацікавляться правоохоронні органи. Ми займаємося захистом журналістів і зниклими людьми. Ось список телефонів. Якщо ви раптом зникнете…

В цю мить я второпав, що 15 хвилин слави - річ не завжди приємна, але було пізно.

Вдень 23 січня стривожені друзі почали писати у Фейсбук і на емейл – чи живий, чи здоровий? Виявилося, якийсь німець щось неправильно почув у телевізорі і поширив новину, що, мовляв, українському журналістові цілу ногу відірвало.

- Наговорив собі на строк – зі сміхом сказала одна з бойових посестер.

Мені було, втім, не до сміху. Ще кілька днів я нервово озирався, заходячи у двір ввечері: що за незнайомі чоловіки стоять біля отого під’їзду? Що це за машина у дворі? Зараз таки згадую з посмішкою.


Згодом, опустивши деякі моменти через надмірну конспірацію, я написав репортаж у «День». Головного героя статті назвав К. – чи то кінокритик, чи то киянин.



Статтю закінчив словами:

«К. йде додому. Ступає по чорному снігу і думає, чи вставляти в кінці статті свою улюблену примовку: «Ми переможемо!»
Мабуть, так».




Так. Тоді перемогли.
Сьогодні у нас знову битва.
І знову повторю те, що написав рік тому:
Переможемо!



Дмитро Десятерик, «День»
Tags: Майдан
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 3 comments