ihorhulyk at Пацанячі ігриOriginally posted by ihorhulyk at Пацанячі ігри
Хто б зважав на вічно напівп’яного Міхаїла Лєонтьєва, - скажете ви. Звісно, він – не на піку людської слави телефакіра, він, як кажуть росіяни, «заматєрєл», сховався за лаштунками, аби лише іноді показати з-за них свою опухлу мармизу і шокувати довкілля брутальністю сказаного.
От і недавно Лєонтьєв розпатякував щось про російсько-українську війну, а відтак, - ні сіло, ні впало, - взявся обговорювати можливості превентивного ядерного удару по Європі. Мовляв, Москва мусить вдатися до політики залякування і без того перестрашених зманіжених бюргерів, аби ті не вписувалися за зґвалтовану російською агресією Україну.
Усе це було б, зрозуміло, смішно і бридко, коли б не одна обставина. Правителі часто, намагаючись бути «білими і пухнастими», - виголошують свої потаємні наміри і фобії устами паяців. Мабуть, так і сталося у випадку з одкровеннями Лєонтьєва. Владімір Путін повернувся із невдалого саміту у Брісбені з наміром не поспати, а навпаки – у пошуках виходу із глухого кута ізоляції, куди сам себе загнав. Поспішність, знано, не найкращий спосіб вирішувати будь-які проблеми, тим паче, справи державної ваги. Але у спину московському самодержцеві дихає не тільки ймовірна економічна криза Росії, не тільки невдоволені падінням виробництва і відсутністю пармезану на обідніх столах олігархи, тим паче, - не розгнівані і стривожені солдатські матері, які чекають із війська синів, але й НАТО і Порошенко.
Останній вчинив ризиковано, але розважливо, відмовивши окупованим територіям у грошових ін’єкціях. Ударив боляче, - у серце «ватному електоратові», тим, хто через вік або виховання найбільше галасував «Путін пріді!». Ясна річ, любові до Києва у них не додалося (хіба можна чекати її серед схожої публіки?), але рівно ж і Москва тепер змушена відбиватися від ролі благодійника і месії. Тут би своїх пенсіонерів стримати від голодних бунтів.
Інша річ, - теж із царини ядерної проблематики. Недавно український політолог Павло Нусс написав про те, що Порошенко буцім-то витягнув із манжета козирний козир української дипломатії – ідею про повернення ядерного статусу. Така заява, на перший погляд, не викликає довіри, бо ПОП мало схожий на авантюриста. Але і у цьому випадку можемо говорити про те, що ідея озвучена не самим президентом, а його добровільними речниками.
Йдеться про те, що Україна таки здатна повернути собі повний ядерний цикл, а вже носіїв цієї смертоносної зброї у нас предостатньо. По-перше, Україна має найбільші в Європі копальні урановых руд, гірничо-переробні комплекси і підприємства з виробництва уранової продукції. По-друге, у нач над ядерною проблематикою працюють майже 20 академічних інститутів. У решті-решт, понад 70 відсотків ракет, що використовувалися як ядерні аргументи СРСР, а відтак — Російскої Федерації, розроблені і виготовлені в Україні. Отож, послуговуючись такими залізобетонними аргументами, київські очільники і собі шантажують боягузливу Європу, виторговуючи особливу прихильність у політичній прі з російським божевільним.
Як би там не було, - але аби вгамувати агресора годяться всі засоби. Аби лише озвучені закуліссям заяви не перетворилися у такі собі пацанячі ігри, коли соплива шпана міряється знано чим. У всякому випадку стиль Путіна дає підстави для саме таких підозр. Чого не скажеш про Порошенка. Виховання, знаєте, інше. І слава Богу…
Ігор Гулик. Ілюстрація: politica-ua.com
Пацанские игры
Кто бы обращал внимание на вечно полупьяного Михаила Леонтьева, - скажете вы. Конечно, он - не на пике человеческой славы телефакира, он, как говорят русские, «заматерел», скрылся за кулисами, чтобы только иногда показать из-за них свою опухшую физиономию и шокировать окружающих брутальностью сказанного.
Вот и недавно Леонтьев болтал что-то о российско-украинской войне, а затем, - ни с того, ни с сего, - взялся обсуждать возможности превентивного ядерного удара по Европе. Мол, Москва должна прибегнуть к политике устрашения и без того перепуганных и изнеженных бюргеров, чтобы те не вписывались за изнасилованную российской агрессией Украину.
Все это было бы, разумеется, смешно и мерзко, если бы не одно обстоятельство. Правители часто, пытаясь быть «белыми и пушистыми», - озвучивают свои сокровенные намерения и фобии устами паяцев. Видимо, так и произошло в случае с откровениями Леонтьева. Владимир Путин вернулся из неудачного саммита в Брисбене с намерением не поспать, а наоборот - в поисках выхода из тупика изоляции, куда сам себя загнал. Поспешность, известно, не лучший способ решать любые проблемы, тем более, дела государственной важности. Но в спину московском самодержцу дышит не только вероятный экономический кризис России, не только недовольные падением производства и отсутствием пармезана на обеденных столах олигархи, тем более - не разгневанные и встревоженные солдатские матери, напрасно ждущие из армии сыновей, но и НАТО, и Порошенко.
Последний поступил рискованно, но рассудительно, отказав оккупированным территориям в денежных инъекциях. Ударил больно, - в сердце «ватному электорату», тем, кто в силу возраста или воспитания больше всего кричал «Путин приди!». Конечно, любви к Киеву у них не прибавилось (разве можно ожидать ее среди похожей публики?), но равно же и Москва теперь вынуждена отбиваться от роли благодетеля и мессии. Тут бы своих пенсионеров удержать от голодных бунтов.
Другое дело, - тоже из области ядерной проблематики. Недавно украинский политолог Павел Нусс написал о том, что Порошенко вроде бы вытащил из манжета козырный туз украинской дипломатии - идею о возвращении ядерного статуса. Такое заявление, на первый взгляд, не вызывает доверия, потому что ПОП мало похож на авантюриста. Но и в этом случае можем говорить о том, что идея озвучена не самим президентом, а его добровольными спикерами.
Говорится о том, что Украина все же способна вернуть себе полный ядерный цикл, а уж носителей этого смертоносного оружия у нас предостаточно. Во-первых, Украина обладает самыми большими в Европе месторождениями урановых руд, действующими горно-перерабатывающими комплексами и предприятиями по производству урановой продукции. Во-вторых, в нашей стране над ядерной проблематикой работают почти 20 академических институтов. В конце концов, более 70 процентов ракет, которые использовались в качестве ядерных аргументов СССР, а позже — Российской Федерации, разработаны и изготовлены в Украине. Поэтому, пользуясь такими железобетонными аргументами, киевские руководители тоже шантажируют трусливую Европу, выторговывая особое расположение в политической битве с российским сумасшедшим.
Как бы то ни было, - но чтобы приструнить агрессора годятся все средства. Лишь бы озвученные закулисьем заявления не превратились в эдакие пацанские игры, когда сопливая шпана меряется известно чем. Во всяком случае, стиль Путина дает основания для именно таких подозрений. Чего не скажешь о Порошенко. Воспитание, знаете, другое. И слава Богу...
Игорь Гулык
ihorhulyk at Пацанячі ігриХто б зважав на вічно напівп’яного Міхаїла Лєонтьєва, - скажете ви. Звісно, він – не на піку людської слави телефакіра, він, як кажуть росіяни, «заматєрєл», сховався за лаштунками, аби лише іноді показати з-за них свою опухлу мармизу і шокувати довкілля брутальністю сказаного.
От і недавно Лєонтьєв розпатякував щось про російсько-українську війну, а відтак, - ні сіло, ні впало, - взявся обговорювати можливості превентивного ядерного удару по Європі. Мовляв, Москва мусить вдатися до політики залякування і без того перестрашених зманіжених бюргерів, аби ті не вписувалися за зґвалтовану російською агресією Україну.
Усе це було б, зрозуміло, смішно і бридко, коли б не одна обставина. Правителі часто, намагаючись бути «білими і пухнастими», - виголошують свої потаємні наміри і фобії устами паяців. Мабуть, так і сталося у випадку з одкровеннями Лєонтьєва. Владімір Путін повернувся із невдалого саміту у Брісбені з наміром не поспати, а навпаки – у пошуках виходу із глухого кута ізоляції, куди сам себе загнав. Поспішність, знано, не найкращий спосіб вирішувати будь-які проблеми, тим паче, справи державної ваги. Але у спину московському самодержцеві дихає не тільки ймовірна економічна криза Росії, не тільки невдоволені падінням виробництва і відсутністю пармезану на обідніх столах олігархи, тим паче, - не розгнівані і стривожені солдатські матері, які чекають із війська синів, але й НАТО і Порошенко.
Останній вчинив ризиковано, але розважливо, відмовивши окупованим територіям у грошових ін’єкціях. Ударив боляче, - у серце «ватному електоратові», тим, хто через вік або виховання найбільше галасував «Путін пріді!». Ясна річ, любові до Києва у них не додалося (хіба можна чекати її серед схожої публіки?), але рівно ж і Москва тепер змушена відбиватися від ролі благодійника і месії. Тут би своїх пенсіонерів стримати від голодних бунтів.
Інша річ, - теж із царини ядерної проблематики. Недавно український політолог Павло Нусс написав про те, що Порошенко буцім-то витягнув із манжета козирний козир української дипломатії – ідею про повернення ядерного статусу. Така заява, на перший погляд, не викликає довіри, бо ПОП мало схожий на авантюриста. Але і у цьому випадку можемо говорити про те, що ідея озвучена не самим президентом, а його добровільними речниками.
Йдеться про те, що Україна таки здатна повернути собі повний ядерний цикл, а вже носіїв цієї смертоносної зброї у нас предостатньо. По-перше, Україна має найбільші в Європі копальні урановых руд, гірничо-переробні комплекси і підприємства з виробництва уранової продукції. По-друге, у нач над ядерною проблематикою працюють майже 20 академічних інститутів. У решті-решт, понад 70 відсотків ракет, що використовувалися як ядерні аргументи СРСР, а відтак — Російскої Федерації, розроблені і виготовлені в Україні. Отож, послуговуючись такими залізобетонними аргументами, київські очільники і собі шантажують боягузливу Європу, виторговуючи особливу прихильність у політичній прі з російським божевільним.
Як би там не було, - але аби вгамувати агресора годяться всі засоби. Аби лише озвучені закуліссям заяви не перетворилися у такі собі пацанячі ігри, коли соплива шпана міряється знано чим. У всякому випадку стиль Путіна дає підстави для саме таких підозр. Чого не скажеш про Порошенка. Виховання, знаєте, інше. І слава Богу…
Ігор Гулик. Ілюстрація: politica-ua.com
Пацанские игры
Кто бы обращал внимание на вечно полупьяного Михаила Леонтьева, - скажете вы. Конечно, он - не на пике человеческой славы телефакира, он, как говорят русские, «заматерел», скрылся за кулисами, чтобы только иногда показать из-за них свою опухшую физиономию и шокировать окружающих брутальностью сказанного.
Вот и недавно Леонтьев болтал что-то о российско-украинской войне, а затем, - ни с того, ни с сего, - взялся обсуждать возможности превентивного ядерного удара по Европе. Мол, Москва должна прибегнуть к политике устрашения и без того перепуганных и изнеженных бюргеров, чтобы те не вписывались за изнасилованную российской агрессией Украину.
Все это было бы, разумеется, смешно и мерзко, если бы не одно обстоятельство. Правители часто, пытаясь быть «белыми и пушистыми», - озвучивают свои сокровенные намерения и фобии устами паяцев. Видимо, так и произошло в случае с откровениями Леонтьева. Владимир Путин вернулся из неудачного саммита в Брисбене с намерением не поспать, а наоборот - в поисках выхода из тупика изоляции, куда сам себя загнал. Поспешность, известно, не лучший способ решать любые проблемы, тем более, дела государственной важности. Но в спину московском самодержцу дышит не только вероятный экономический кризис России, не только недовольные падением производства и отсутствием пармезана на обеденных столах олигархи, тем более - не разгневанные и встревоженные солдатские матери, напрасно ждущие из армии сыновей, но и НАТО, и Порошенко.
Последний поступил рискованно, но рассудительно, отказав оккупированным территориям в денежных инъекциях. Ударил больно, - в сердце «ватному электорату», тем, кто в силу возраста или воспитания больше всего кричал «Путин приди!». Конечно, любви к Киеву у них не прибавилось (разве можно ожидать ее среди похожей публики?), но равно же и Москва теперь вынуждена отбиваться от роли благодетеля и мессии. Тут бы своих пенсионеров удержать от голодных бунтов.
Другое дело, - тоже из области ядерной проблематики. Недавно украинский политолог Павел Нусс написал о том, что Порошенко вроде бы вытащил из манжета козырный туз украинской дипломатии - идею о возвращении ядерного статуса. Такое заявление, на первый взгляд, не вызывает доверия, потому что ПОП мало похож на авантюриста. Но и в этом случае можем говорить о том, что идея озвучена не самим президентом, а его добровольными спикерами.
Говорится о том, что Украина все же способна вернуть себе полный ядерный цикл, а уж носителей этого смертоносного оружия у нас предостаточно. Во-первых, Украина обладает самыми большими в Европе месторождениями урановых руд, действующими горно-перерабатывающими комплексами и предприятиями по производству урановой продукции. Во-вторых, в нашей стране над ядерной проблематикой работают почти 20 академических институтов. В конце концов, более 70 процентов ракет, которые использовались в качестве ядерных аргументов СССР, а позже — Российской Федерации, разработаны и изготовлены в Украине. Поэтому, пользуясь такими железобетонными аргументами, киевские руководители тоже шантажируют трусливую Европу, выторговывая особое расположение в политической битве с российским сумасшедшим.
Как бы то ни было, - но чтобы приструнить агрессора годятся все средства. Лишь бы озвученные закулисьем заявления не превратились в эдакие пацанские игры, когда сопливая шпана меряется известно чем. Во всяком случае, стиль Путина дает основания для именно таких подозрений. Чего не скажешь о Порошенко. Воспитание, знаете, другое. И слава Богу...
Игорь Гулык
Community Info