desyateryk (d_desyateryk) wrote in ua,
desyateryk
d_desyateryk
ua

"Поводир" (Олесь Санін, 2014)

ОБРИВ ЗВ’ЯЗКУ


«Поводир» Олеся Саніна починається відправкою кобзарів на смерть. Незрячих вантажать у товарні вагони, аби відвезти до місця запланованої розправи. Головний герой на ймення Пітер (Антон Святослав Грін), син убитого чекістами американського інженера, ховається під вагоном у ящику для вугілля, якраз достатньому за розміром для дитини. Для хлопчика це завершення його мандрів: підготовка до страти і сама страта обрамлюють фільм.

У «Поводиреві» дві сюжетні лінії: Пітера, що, втративши батька, мимоволі став поводирем сліпого кобзаря Івана Кочерги (Станіслав Боклан), і власне самого Кочерги, котрому протистоїть жорстокий і підступний чекіст Володимир (Олександр Кобзар), його колишній однополчанин часів УНР. У цих двох останніх – особиста взаємна війна, спричинена давньою зрадою Володимира, а мета Пітера – вижити й свідчити про те, що бачив (за кадром лунає голос літнього оповідача, котрим є, як ми можемо здогадатися, Пітер у старості). Події розгортаються переважно в 1934 році - напередодні, під час і після харківського з’їзду кобзарів, використаного НКВС як пастка.

Сценарій (Олександр Ірванець, Ірен Роздобудько) організований цілком добре принаймні на початку; де треба – ритм подій стискається, де треба – сповільнюється. Хочеться відзначити роботу оператора Сергія Михальчука, давнього партнера Олеся Саніна в тому, що стосується зйомки краєвидів та концертних епізодів . Ще одне відоме ім’я – Джамала в ролі театральної акторки Ольги Левицької. В епізодах з’являються один з найкращих українських кобзарів Тарас Компаніченко та Сергій Жадан в образі поета-авангардиста Семенка.

На окрему згадку заслуговує піар-команда проекту. «Поводир» став, мабуть, першим вітчизняним фільмом, прем’єрі якого передувала настільки продумана й влучна рекламна кампанія: від вміло дозованих укидань інформації в ЗМІ до афіш з обличчям Джамали і слоганом «Заплющ очі. Дивися серцем».

Одне слово: діяли амбіційно, залучили справжній зірковий склад.

Одне з важливих завдань фільму – показати жахливу й велику епоху. Спосіб такого показу давно відомий: через життя пересічних громадян. Щоб ці життя викликали цікавість, характерам дійових осіб належить бути багатими на відтінки - інколи драматичними, інколи смішними, інколи боязкими, інколи сміливими.

Натомість - передбачуваний поділ на чорне й біле. На абсолютне зло та абсолютне добро. На одновимірних демонів-чекістів і не менш одновимірних святих українців. Ніхто ніяк не змінюється протягом усього фільму ані на краще, ані на гірше – в тому числі й головний герой, який взагалі-то з домашнього хлопчика, за сюжетом, перетворився на вуличного розбишаку – однак у кадрі це ніяк не помітно. Як із самого початку взята одна інтонація – похмурий сліпий рицар Кочерга, одноманітний жорстокий боягуз Володимир, розумний і скромний Пітер – так це й триває до фіналу. І Боклан, і Кобзар – чудові виконавці, їхнє обдарування помітне. Але їм, як і Антону Гріну, по суті, нема чого грати. Джамала прекрасна, коли співає, її естрадний номер блискучий, і тим більш прикро, що це натхненне перевтілення геть зникає, коли доходить до акторської рутини, до діалогів і крупних планів за участі її героїні.

Драматургічний розвиток другої половини «Поводиря» грішить прикрими логічними неузгодженнями між окремими епізодами. Майже всі сцени, пов’язані з подругою Івана, Орисею, зроблені відверто слабко через або брак потрібних емоцій, або через їхній надмір: у ліричних моментах просто не вистачає посмішки (гумор – узагалі не сильний бік Саніна) та художньої делікатності, у драматичних – все настільки грубо, з криком, хрипом і зім’ятим завершенням, що те, що мало б лякати чи бентежити – не лякає і не бентежить.

Через вищезазначену одноманітність героїв, через логічні й драматургічні «провисання» смисловий підсумок «Поводиря» звівся до чергового викриття злочинів комунізму – хоча це мало б бути тим, що називається романом виховання - тобто оповіддю про кінець дитинства і про дорослішання. А для такого результату, що маємо натомість, достатньо було б публіцистичного нарису.

Тож «Поводир» став безумовним успіхом вітчизняного кіна як індустрії і водночас, на жаль, – мистецьким розчаруванням.

Але невдача «Поводиря» - лише частина ширшої проблеми, котра полягає у хибній стратегії. Про це чудово сказав один з наших найкращих режисерів, Сергій Лозниця: «Кіно – це колективна ілюзія, і в України є всі підстави створити свою колективну ілюзію – тому що зараз тут з'явився герой. У Росії героя немає. Герой – той, хто бореться з несправедливістю, і є прецедент, коли несправедливість було переможено. Зараз в Україні можливі фільми на тему виникнення таких героїв – як неореалізм в Італії. Адже відчувається піднесення, вирує енергія, і є всі підстави, щоб цей кінематограф народився».

Про своє минуле треба пам’ятати, про нього треба говорити. Але розвиток такого масового мистецтва, як кіно, лежить у сучасності. Глядач хоче впізнавати себе на екрані, і не можна весь час давати йому набір тем і персонажів, незмінний останні чверть століття; не можна знову й знову заганяти сюжети – в тому числі історичні - в стилістику «поетичного кіна» чи псевдоісторичного реалізму, котра давно перестала відповідати реальності як соціальній, так і мистецькій.

Поновіть зв'язок з залом. Покажіть нарешті українцям їх самих. Героями Історії вони вже стали – то зробіть їх героями своїх історій. Вони заслужили на це.

Дмитро Десятерик, «День»
Tags: Сінема
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments