Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Визнання без миру

Originally posted by ihorhulyk at Визнання без миру
1
Мода на фантазії про швидкий мир в Україні поступово минає, – бажаючи спокою і демократії, не можна будувати дім, у якому всі поводитимуться, як у казармі, сповідуючи одні цінності, возносячи молитву одному Богові, толеруючи моногамію і цілком певно шануючи одні свята. Якщо так трапиться, то це вже буде не демократія, а устрій на кшталт того, що його середнє покоління скуштувало достоту. Іван Франко, власне, й писав про такий устрій, застерігаючи, що "власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною".
Демократія, зазвичай, прагне державного урегулювання рівності можливостей усіх, гарантій свобод для всіх і відповідальності усіх перед законом. З цього погляду, найвищі урядові чинники мали б не декларувати примирення усіх і вся, спотворюючи сенс відомого "нема ні елліна, і юдея", а моделювати такий режим співіснування носіїв різних ідеологій, за якого ніхто не почувався б ображеним чи окраденим. Мабуть, не варто говорити про те, що й тут очевидною є потреба певних обмежень, коли йдеться про безпекові речі. Ті, хто змагає до повалення ладу, сепарації чи шкодить національним інтересам, мусять розуміти непевність свого майбутнього перед загрозою закону.
Вимагати примирення між вояками Української повстанської армії і ветеранами червоного війська, – все одно, що мирити, до прикладу, християнина та юдея. Ідея, на перший погляд, шляхетна і життєстверджуюча, навпаки, відкидала фігурантів процесу у час, коли конфлікт між ними переходив крайню межу загострення, ятрила старі рани, повертала у сни спогади про бойові втрати побратимів, жорстоке поводження супротивників. Так релігійні фанатики нині загострюють міжконфесійне протистояння, видобуваючи з сумнівних анналів підтвердження "вини" своїх опонентів.
Спроби проектувати власні життєві переконання, власні принципи (якщо, звичайно, тут не ходить о бажання завоювати симпатії частини електорату) на спільноту загалом, таке собі менторське повчання "малих, отих рабів німих" (згадаймо бодай сентенції про "маленького українця"), наштовхуються на ще одне Франкове застереження: "Хто держав би в руках кермо тої держави?... Ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти... А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди!".
Мені можуть зауважити, що ці вислови Каменяра вирвані з контексту його відомої праці "Що таке поступ", присвяченою критиці соціалістичних ідей. Але, даруйте, чи не приховано у нашій ситуації той понятійний "ієрогліф", про який я вже писав недавно, коли "класичний ліберал" офірує ідеали свободи задля "всезагального добра". Чи ж сантименти та маневри з ідеологічно чужими не є таким "ієрогліфом"?
Я переконаний, і, мабуть, не помилюся, коли скажу, що на тому стоять сотні галичан і східняків, – коли йдеться про порозуміння між воюючими сторонами у війні проти фашизму німецького, ми, перш за все, мусимо не забувати про рашизм путінський. Багаття конфлікту живиться не ідеологічним піддувалом з обох берегів, а спробою ерефії вивищитися, повернути колесо історії на імперську колію. А щодо України, то тут патерналізм ще не вивітрився з ментальної налаштованості більшості, і дитячі образи ("мене тато любить більше") переростають у задавнений і, погодьмося, підтверджений життям синдром меншовартості, у крики «почуйте Донбас!». Тим паче, що спільнота й досі блукає поміж трьох сосен у розумінні, ба навіть поверховому знанні об'єктивної історії.
Вони ніколи не примиряться, – ті, хто стояв на Майдані і Антимайдані, ті, хто нині воює в зоні АТО з протилежного боку барикад. Вони ніколи привселюдно не обійматимуться, хіба для постановочних кадрів у пропагандистських телевізійних сюжетах майбутнього, – і чи це так важливо? Важливо, щоб кожен з них знав: його шлях оцінять. Чийсь – Українська держава, чийсь – держава сусідська або суд в Україні.
Ігор Гулик. Ілюстрація: haqqin.az
Признание без мира
Мода на фантазии о скором мире в Украине постепенно уходит, - желая покоя и демократии, нельзя строить дом, в котором все будут вести себя, как в казарме, исповедуя одни ценности, вознося молитву одному Богу, уважая моногамию и, вполне вероятно, почитая одни и те же праздники. Если так случится, то это будет не демократия, а госстрой типа того, что его среднее поколение уж точно уже попробовало. Иван Франко, собственно, и писал о таком устройстве, предостерегая, что "собственная воля и собственное мнение кождого человека должна бы исчезнуть, увянуть, потому что государство же признает их вредными, ненужными".
Демократия, как правило, стремится к государственному урегулированию равенства возможностей, всех гарантий, свобод для всех, и ответственности всех перед законом. С этой точки зрения, высокие правительственные чины должны не декларировать примирения всех и вся, искажая смысл известного "​​нет ни эллина, и иудея", а моделировать такой режим сосуществования носителей разных идеологий, при котором никто не чувствовал бы себя обиженным или обворованным. Пожалуй, не стоит говорить о том, что и здесь очевидна потребность определенных ограничений, когда речь идет о сфере безопасности. Те, кто призывает к свержению власти, сепарации, вредит национальным интересам, должны понимать зависимость личного будущего перед угрозой закона.
Требовать примирения между воинами Украинской повстанческой армии и ветеранами красного войска, - все равно, что мирить, к примеру, христианина и иудея. Идея, на первый взгляд, благородная и жизнеутверждающая, она, наоборот, не предусматривала самих фигурантов процесса, когда конфликт между ними переходил крайний предел обострения, растравляла старые раны, возвращала в сны воспоминания о боевых потерях собратьев, жестоком обращении противников. Так религиозные фанатики обостряют межконфессиональное противостояние, добывая из сомнительных анналов подтверждение "вины" своих оппонентов.
Попытки проектировать собственные жизненные убеждения, собственные принципы (если, конечно, здесь нет желания завоевать симпатии части электората) на общество в целом, некое менторское назидание "малых, тех рабов немых" (вспомним хотя бы сентенции о "маленьком украинце"), заставляют вспомнить на еще одно предостережение Франко: "У кого был бы в руках руль такого государства?... Те люди имели бы в своих руках такую ​​огромную власть над жизнью и судьбой миллионов своих товарищей, которой никогда не имели самые великие деспоты ... А имея в руках такую ​​неограниченную власть хотя бы лишь на короткое время, как легко могли бы те руководители захватить ее навсегда!".
Мне могут заметить, что эти высказывания Каменяра вырваны из контекста его известного труда "Что такое прогресс", посвященного критике социалистических идей. Но, извините, не скрыт ли в нашей ситуации тот понятийный "иероглиф", о котором я писал недавно, когда "классический либерал" жертвует идеалами свободы для "всеобщего добра". Или сантименты и манервы с идеологически чужими не есть таким "иероглифом"?
Я убежден, и, наверное, не ошибусь, если скажу, что на этом стоят сотни галичан и Востока, - когда речь идет о взаимопонимании между воюющими сторонами в войне против фашизма немецкого, мы должны помнить о рашизме путинском. Костер конфликта питается не идеологическими поддувалами с обоих сторон, а попыткой эрэфии возвыситься, повернуть колесо истории в имперскую колею. А относительно0 Украины, то здесь патернализм еще не выветрился из ментальной настроенности большинства, и детские обиды ("меня папа любит больше") перерастают в запущенный и, согласитесь, подтвержденный жизнью синдром неполноценности, в крики «услышьте Донбасс!». Тем более, что общество до сих пор блуждает между трех сосен в понимании, даже поверхностном, объективной истории.
Они никогда не примирятся, - те, кто стоял на Майдане и Антимайдане, те, кто сейчас воюет в зоне АТО с противоположных сторон баррикад. Они никогда публично не обийматимуться, разве для постановочных кадров в пропагандистских телевизионных сюжетах будущего, - и это так важно? Важно, чтобы каждый из них знал, его путь оценят. Чей-то - Украинское государство, чей-то - государство соседское или суд в Украине.
Игорь Гулык
Tags: колонка
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments