Хід Петром

Порошенко не часто тішить публіку особистими коментарями ситуації. Його стиль – вичекати, створити інтригу, а відтак коротким спічем розставити потрібні акценти. Можливо, президентові не вадило б переглянути таку практику, позаяк країну потихеньку заливає істеричними хвилями, що, видається, і є певною, - проміжною, - метою агресора.
Та, видається, ПОП досі вдало обирав час для публічних виступів. Учорашній теж був актуальним. Не тому, що на «якомусь Донбасі» відбулися «якісь вибори». А через те, що, на мій погляд, більшість українців потихеньку звикла до сприйняття Донбасу як невизначеного терену із невизначеним статусом. У колективній свідомості материкової України вже укорінився цей займенник – «якийсь», не наш, чужий, у всякому випадку – «інший». Допомогли «братні» агресори, тамтешні бандюки, а ще – численні поради знаючих осіб із Америки і Європи, які тішаться наразі увагою української фейсбучної і не тільки спільноти.
Порошенко учора вперше публічно визнав, що Донбас слід здати. Не обов’язково Росії (про це скажу згодом). Просто змиритися з тим, що регіон має пожити осібно, без активного втручання Києва. Намір сьогодні скасувати одіозний закон про особливості місцевого самоврядування, об який було зламано чимало списів, видається мені резонним, оскільки подальше його застосування свідчило б про те, що центральна влада й надалі перебуває в ілюзорному світі. Прикро лише, що надто високою була ціна цього прозріння...
Певна річ, що цей жест Порошенка спричинить чергову хвилю обурення у середовищі «ура-патріотів». Мовляв, даємо Путіну плацдарм для подальшого наступу углиб країни, і взагалі – для повномасштабної війни. Але смію думати, що це абсолютно поверхове враження. До того ж хибне. Учора ж, акурат після телевізійного звернення Порошенка, на медійному полі виринув ще один одіозний персонаж – кум Путіна Віктор Медведчук. Я не знаю достеменно, де він зараз обертається – на Форосі чи ближче до свого родича, - але, як і Порошенко, теж не надто тішить нас публічними реакціями на події. З інших, звичайно, причин. Так от, кум Путіна ні сіло, ні впало став активним соборником. «Ми повинні зробити все необхідне, щоб Донбас залишився в складі України», - просторікує Медведчук, а ми маємо всі підстави вважати цю вимогу простою ретрансляцією думки ВВХ. Тобто надто вже кортить кремлівському карликові залишити все, як є, зафіксувати Донбас у статусі «сірої зони» під юрисдикцією Києва, перетворити його на джерело постійних проблем, не тільки для силових українських відомств, але й бюджету. Ба більше, - наочним подразником суспільних рецепторів, осердям невдоволення центральною владою, вічним постачальником «200-х» у галицькі села і містечка, інспіратором вже виписаного у Москві «третього Майдану», який мав би змести «фашистську хунту» і явити поспільству спасителя зі Сходу...
...Можна по-різному ставитися до так званих виборів в ДНР/ЛНР, як і до тих, хто прийшов голосувати на дільниці під дулами автоматів. Та, як на мене, така форма волевиявлення, на превеликий жаль, є для Донбасу природною. Це – ностальгійне повернення у «совок», у зрозумілий двовимірний світ СРСР, з його безальтернативним політичним і кулінарним набором. У таких вимірах він більше пасує Росії, і хай залишається там. До пори, дочасу. Без сподівань на розмаїті варіанти «хорватської ситуації», без надмірних очікувань і надривних проклять. Якщо Донбасу «написано» бути у складі України, то цьому не завадить жоден Путін. Якщо ж навпаки, - то тут не дасть ради жоден Порошенко. Вчора ПОП це визнав. Сьогодні зробить хід.
Партія триває. Лише б один із гравців, втративши терпець і глузд, не обрав китайську нічию.
Ігор Гулик. Ілюстрація: timer.od.ua
Ход Петром
Порошенко не часто тешит публику личными комментариями ситуации. Его стиль - выждать, создать интригу, а затем коротким спичем расставить нужные акценты. Возможно, президенту не мешало бы пересмотреть такую ​​практику, поскольку страну потихоньку заливает истерическими волнами, что, кажется, и является определенной, - промежуточной, - целью агрессора.
И ПАП всегда удачно выбирал время для публичных выступлений. Вчерашнее тоже было актуальным. Не потому, что на «каком-то Донбассе» состоялись «какие-то выборы». А потому, что, на мой взгляд, большинство украинцев потихоньку привыкло к восприятию Донбасса как неопределенной территории с неопределенным статусом. В коллективном сознании материковой Украины уже укоренилось это местоимение - «какой-то», не наш, чужой, во всяком случае - «другой». Помогли «братские» агрессоры, тамошние бандюки, а еще - многочисленные советы сведущих лиц из Америки и Европы, которые пользуются пока вниманием украинского фейсбучного и не только сообщества.
Порошенко вчера впервые публично признал, что Донбасс следует сдать. Не обязательно России (об этом скажу позже). Просто смириться с тем, что регион должен пожить особняком, без активного вмешательства Киева. Намерение сегодня отменить одиозный закон об особенностях местного самоуправления, о который было сломано немало копий, представляется мне резонным, поскольку дальнейшее его применение свидетельствовало бы о том, что центральная власть до сих пор пребывает в иллюзорном мире. Обидно только, что слишком высокой была цена этого прозрения...
Естественно, что этот жест Порошенко приведет к очередной волне негодования в среде «ура-патриотов». Мол, даем Путину плацдарм для дальнейшего наступления вглубь страны, и вообще - для полномасштабной войны. Но смею думать, что это абсолютно поверхностное впечатление. К тому же ошибочное. Вчера же, аккурат после телевизионного обращения Порошенко, на медийном поле вынырнул еще один одиозный персонаж - кум Путина Виктор Медведчук. Я не знаю точно, где он сейчас вращается - на Форосе или ближе к свояку, - но, как и Порошенко, не сильно радует нас публичными реакциями на события. По другим, конечно, причинам. Так вот, кум Путина ни с того, ни с сего стал активным соборником. «Мы должны сделать все необходимое, чтобы Донбасс остался в составе Украины», - разглагольствует Медведчук, а мы имеем все основания считать это требование простой ретрансляцией мысли ВВХ. То есть очень хочется кремлевскому карлику оставить все, как есть, зафиксировать Донбасс в статусе «серой зоны» под юрисдикцией Киева, превратить его в источник постоянных проблем, не только для силовых украинских ведомств, но и бюджета. Более того, - сделать его наглядным раздражителем общественных рецепторов, центром недовольства киевской властью, вечным поставщиком «200-х» в галицкие села и местечка, вдохновителем уже выписанного в Москве «третьего Майдана», который должен смести «фашистскую хунту» и представить простому народу спасителя с Востока...
...Можно по-разному относиться к так называемым выборам в ДНР/ЛНР, как и к тем, кто пришел голосовать на участки под дулами автоматов. Но, как по мне, такая форма волеизъявления, к сожалению, для Донбасса естественна. Это - ностальгическое возвращение в «совок», в понятный двумерный мир СССР, с его безальтернативными политическим и кулинарным наборами. В таких измерениях он больше подходит России, и пусть остается там. До поры, до времени. Без надежд на разнообразные варианты «хорватской ситуации», без чрезмерных ожиданий и душераздирающих проклятий. Если Донбассу «написано» быть в составе Украины, то этому не помешает никакой Путин. Если же наоборот, - то тут не поможет никакой Порошенко. Вчера ПАП это признал. Сегодня сделает ход.
Партия продолжается. Только бы один из игроков, потеряв терпение и смысл, не выбрал китайскую ничью.
Игорь Гулык