Хто диктатор?
Originally posted by 
ihorhulyk at Хто диктатор?
Потішно споглядати, як конфронтуючі табори вітчизняного політикуму тицяють пальцями один в одного, звинувачуючи опонентів у прагненні цілковитої та неподільної влади. Щойно Порошенко засвітився на ТБ зі своїми публіцистично-пафосними месиджами, як з лав «любих друзів» (екс-майданівців зокрема) почулися звинувачення, мовляв, це – пізній Кучма або типовий Янукович, який хоче загнуздати Раду, пропонуючи вже і негайно власний проект коаліційної угоди. У відповідь пропрезидентські політологи (цей фах стосовно осіб категорії «про-» не надто точний) закричали, що Яценюк, практикуючи «ручний режим управління» в умовах кризи, руйнує ліберальні основи української демократії, а, отже, перетворюється на... диктатора.
Все було б, звичайно, смішно, якби не так страшно. Страшно не від того, що найняті нами менеджери починають лякати громаду жупелом буквально вчорашніх привидів автократизму. Лячно, що забава зі словесної еквілібристики досягла свого апогею тоді, коли від влади очікують якихось реальних кроків для бодай якогось полегшення долі народу.
Я розумію, що хаос та безлад серед управлінської «еліти», дезорієнтація та й, зрештою, деморалізація влади «на місцях» (оскільки саме вона першою приймає удар невдоволення співмешканців і саме вона є найскованішою у маневрі) породжують у мізках певної частини спільноти солодкі марення про панацею «сильної руки». Цілком очевидно, що інтерпретації на тему «вкраїнського Піночета чи Франко» починають домінувати у передвиборчих спічах багатьох новаків на політичному кону, особливо тих, хто відразу – з корабля та на бал, – намилився на ще одну президентську кампанію. Але не зовсім переконливою є теза, що кожен з учасників цієї негласної змови – маргіналів глибинки і політиків-популістів – до кінця усвідомлюють наслідки цієї небезпечної гри. І суть не в тому, що, до прикладу, ліберал Яценюк чи прагматик Гриценко завжди знайдуть собі офірних цапів на роль «доморощених» тиранів. Суть, акурат, в іншому: диктаторами, зазвичай, стають саме невиразні та інтелігентні «середнячки», які дмухають на вівтар «політкоректності», хизуються «проєвропейськістю», а згодом, – заради цих розмитих світоглядних категорій, – готові покласти тисячі й тисячі доль «неполіткоректних» або орієнтованих не у потрібний бік.
Матвєй Ганапольскій, з іншого, правда, приводу, влучно підмітив одну цілковито несподівану річ: «Фашизм – це не те, що запропонував Гітлер суспільству. Фашизм – це сконструйоване суспільством з його ідей, те, що суспільство погодилося прийняти, знаючи про все, але роблячи вигляд, що не знає…».
Мусимо знати…
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru
Кто диктатор?
Забавно наблюдать, как противостоящие лагеря отечественного политикума тычут пальцами друг в друга, обвиняя оппонентов в стремлении полной и безраздельной власти. Стоило Порошенко засветится на ТВ со своими публицистически-пафосными месиджами, как из рядов «любых друзив» (экс-майдановцев в частности) послышались обвинения, мол, это - поздний Кучма или типичный Янукович, желающий обуздать Раду, предлагая уже и немедленно собственный проект коалиционного соглашения. В ответ пропрезидентские политологи (эта профессия в отношении лиц категории «про-» не слишком точная) завопили, что Яценюк, практикуя «ручной режим управления» в условиях кризиса, разрушает либеральные основы украинской демократии, а, следовательно, превращается в... диктатора.
Все это было бы, конечно, смешно, если бы не так страшно. Страшно не потому, что нанятые нами менеджеры начинают пугать общество жупелом буквально вчерашних призраков автократизма. Страшно, что забава со словесной эквилибристикой достигла своего апогея тогда, когда от власти ожидают каких-то реальных шагов для хоть какого-то облегчение судьбы народа.
Я понимаю, что хаос и беспорядок среди управленческой «элиты», дезориентация и, наконец, деморализация власти «на местах» (поскольку именно она первой принимает удар недовольства жителей и именно она является очень скованной в маневре) рождают в мозгу определенной части общества сладкий бред о панацее «сильной руки». Совершенно очевидно, что интерпретации на тему «украинского Пиночета или Франко» начинают доминировать в предвыборных спичах многих новичков на политическом кону, особенно тех, кто сразу - с корабля и на бал, - намылился на еще одну президентскую кампанию. Не совсем убедительно виглядит тезис, что каждый из участников этого негласного заговора - маргиналов глубинки и политиков-популистов - до конца осознают последствия этой опасной игры. И суть не в том, что, к примеру, либерал Яценюк или прагматик Гриценко всегда найдут себе козлов отпущения на роль «доморощенных» тиранов. Суть, аккурат, в другом: диктаторами обычно становятся именно невнятные и интеллигентные «середнячки», которые дуют на алтарь «политкорректности», щеголяют «проевропейскостью», а впоследствии, - ради этих размытых мировоззренческих категорий, - готовы положить тысячи и тысячи судеб «неполиткорректных» или ориентированных не в нужную сторону.
Матвей Ганапольский, по другому, правда, поводу, заметил одну очень неожиданную вещь: «Фашизм - это не то, что предложил Гитлер обществу. Фашизм - это сконструированное обществом из его идей, то, что общество согласилось принять, зная обо всем, но делая вид, что не знает... ».
Во всяком случае, это мы должны знать...
Игорь Гулык
ihorhulyk at Хто диктатор?Потішно споглядати, як конфронтуючі табори вітчизняного політикуму тицяють пальцями один в одного, звинувачуючи опонентів у прагненні цілковитої та неподільної влади. Щойно Порошенко засвітився на ТБ зі своїми публіцистично-пафосними месиджами, як з лав «любих друзів» (екс-майданівців зокрема) почулися звинувачення, мовляв, це – пізній Кучма або типовий Янукович, який хоче загнуздати Раду, пропонуючи вже і негайно власний проект коаліційної угоди. У відповідь пропрезидентські політологи (цей фах стосовно осіб категорії «про-» не надто точний) закричали, що Яценюк, практикуючи «ручний режим управління» в умовах кризи, руйнує ліберальні основи української демократії, а, отже, перетворюється на... диктатора.
Все було б, звичайно, смішно, якби не так страшно. Страшно не від того, що найняті нами менеджери починають лякати громаду жупелом буквально вчорашніх привидів автократизму. Лячно, що забава зі словесної еквілібристики досягла свого апогею тоді, коли від влади очікують якихось реальних кроків для бодай якогось полегшення долі народу.
Я розумію, що хаос та безлад серед управлінської «еліти», дезорієнтація та й, зрештою, деморалізація влади «на місцях» (оскільки саме вона першою приймає удар невдоволення співмешканців і саме вона є найскованішою у маневрі) породжують у мізках певної частини спільноти солодкі марення про панацею «сильної руки». Цілком очевидно, що інтерпретації на тему «вкраїнського Піночета чи Франко» починають домінувати у передвиборчих спічах багатьох новаків на політичному кону, особливо тих, хто відразу – з корабля та на бал, – намилився на ще одну президентську кампанію. Але не зовсім переконливою є теза, що кожен з учасників цієї негласної змови – маргіналів глибинки і політиків-популістів – до кінця усвідомлюють наслідки цієї небезпечної гри. І суть не в тому, що, до прикладу, ліберал Яценюк чи прагматик Гриценко завжди знайдуть собі офірних цапів на роль «доморощених» тиранів. Суть, акурат, в іншому: диктаторами, зазвичай, стають саме невиразні та інтелігентні «середнячки», які дмухають на вівтар «політкоректності», хизуються «проєвропейськістю», а згодом, – заради цих розмитих світоглядних категорій, – готові покласти тисячі й тисячі доль «неполіткоректних» або орієнтованих не у потрібний бік.
Матвєй Ганапольскій, з іншого, правда, приводу, влучно підмітив одну цілковито несподівану річ: «Фашизм – це не те, що запропонував Гітлер суспільству. Фашизм – це сконструйоване суспільством з його ідей, те, що суспільство погодилося прийняти, знаючи про все, але роблячи вигляд, що не знає…».
Мусимо знати…
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru
Кто диктатор?
Забавно наблюдать, как противостоящие лагеря отечественного политикума тычут пальцами друг в друга, обвиняя оппонентов в стремлении полной и безраздельной власти. Стоило Порошенко засветится на ТВ со своими публицистически-пафосными месиджами, как из рядов «любых друзив» (экс-майдановцев в частности) послышались обвинения, мол, это - поздний Кучма или типичный Янукович, желающий обуздать Раду, предлагая уже и немедленно собственный проект коалиционного соглашения. В ответ пропрезидентские политологи (эта профессия в отношении лиц категории «про-» не слишком точная) завопили, что Яценюк, практикуя «ручной режим управления» в условиях кризиса, разрушает либеральные основы украинской демократии, а, следовательно, превращается в... диктатора.
Все это было бы, конечно, смешно, если бы не так страшно. Страшно не потому, что нанятые нами менеджеры начинают пугать общество жупелом буквально вчерашних призраков автократизма. Страшно, что забава со словесной эквилибристикой достигла своего апогея тогда, когда от власти ожидают каких-то реальных шагов для хоть какого-то облегчение судьбы народа.
Я понимаю, что хаос и беспорядок среди управленческой «элиты», дезориентация и, наконец, деморализация власти «на местах» (поскольку именно она первой принимает удар недовольства жителей и именно она является очень скованной в маневре) рождают в мозгу определенной части общества сладкий бред о панацее «сильной руки». Совершенно очевидно, что интерпретации на тему «украинского Пиночета или Франко» начинают доминировать в предвыборных спичах многих новичков на политическом кону, особенно тех, кто сразу - с корабля и на бал, - намылился на еще одну президентскую кампанию. Не совсем убедительно виглядит тезис, что каждый из участников этого негласного заговора - маргиналов глубинки и политиков-популистов - до конца осознают последствия этой опасной игры. И суть не в том, что, к примеру, либерал Яценюк или прагматик Гриценко всегда найдут себе козлов отпущения на роль «доморощенных» тиранов. Суть, аккурат, в другом: диктаторами обычно становятся именно невнятные и интеллигентные «середнячки», которые дуют на алтарь «политкорректности», щеголяют «проевропейскостью», а впоследствии, - ради этих размытых мировоззренческих категорий, - готовы положить тысячи и тысячи судеб «неполиткорректных» или ориентированных не в нужную сторону.
Матвей Ганапольский, по другому, правда, поводу, заметил одну очень неожиданную вещь: «Фашизм - это не то, что предложил Гитлер обществу. Фашизм - это сконструированное обществом из его идей, то, что общество согласилось принять, зная обо всем, но делая вид, что не знает... ».
Во всяком случае, это мы должны знать...
Игорь Гулык