Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Про нашу "опозицію"

Originally posted by ihorhulyk at Про нашу "опозицію"
1
Можна скільки завгодно дистанціюватися від владного офіціозу, щоразу за нагоди декларуючи свою невдоволеність та опозиційність, як це роблять, до прикладу, партії на кшталт Демсоюзу і Самопомочі, але важко пояснити загалові, чим власне відрізняється вітчизняна опозиція від тих, хто біля керма. Так, президент і прем’єр – „не наші”, себто не з громадських активістів, левова частка їхніх підлеглих міністрів – також. Але м’яч, принаймні, останнім часом перебуває на полі президента і прем’єра, саме важелі, зосереджені в їхніх руках, визначають вектор подальшого розвитку. І коли мова про дискусійні речі, то, погодьтеся, консенсус консенсусом, але чомусь майже завжди виходить так, як це хочеться офіційній владі.
Опозиція, з точки зору звиклого до політичних розкладів галичанина, – це обов’язково якщо не велелюдний мітинг, то бодай маленький пікет, якщо не вуличні заворушення, то сміттєва люстрація, якщо не пристрастні промови з трибуни, то хоча б відкриті листи... Опозиція обов’язково має володіти креативом екстриму, який здатен зворохобити запліснявілі обивательські душі, розбудити в них бажання спротиву, якщо ні, то щонайменше – обурення станом речей, запропонованих урядниками. А нинішня опозиція, на відміну від бунтарів 90-х, якась „не така”, „дивна”. І, либонь, не від того, що ми поступово набуваємо рис нормальної європейської держави з певними, правда, рецидивами азійщини, а від особливого трибу поведінки опозиційних провідників, які зранку можуть прокидатися революціонерами, а ближче до полудня чимчикувати в урядові бюрка для полагодження власних питань. Запаралелене життя, життя на шпагаті поміж спокусою утримати народні симпатії і ще більшим звабою скористати з доступу до центрів ухвалення рішень робить нашу опозицію дивним втіленням конформізму, лицемірства і зради.
Все пізнається у порівнянні. Якщо у Росії маємо класичний приклад поводження з інакодумством, характерний для автократичних режимів, якщо в „ерефії”, за влучним спостереженням одного з авторів „РЖ”, опозиція „опинилася на тій грані, яка відмежовує власне опозицію від „дисиденства”, тобто безсилої, та демонстративної незгоди”, то в Україні „позбавлені влади” не втомлюються демонструвати міць, фінансові та людські резерви, доволі серйозні можливості лобіювання своїх інтересів.
З одного боку, ці порівняння, очевидно, на користь України. Влада визнає тільки силу, протиставити їй можна тільки адекватні проекти суспільного розвитку, причому не збудовані на піску. З іншого ж, – коефіцієнт корисної дії опозиції зводиться до фактичного угодовства з офіціозом, втіленого у спільно ухвалених законах, підписаних меморандумах, приречених на забуття, черговим поділом крісел у державних структурах. Тобто опозиція реальним чином залучена до владної діяльності і у багатьох випадках мала б відповідати за стан справ у державі нарівні з владою.
Чим загрожує схожа ситуація? Насамперед, тим, що пересічний українець знову обиратиме без вибору. І саме тому з обидвох таборів – провладного і опозиційного – вже нині лунають застережливі прогнози. Мовляв, вибори нічого не змінять, вони, у ліпшому разі, зафіксують нинішній непевний стан.
Та є гірша, як на мене, перспектива. Перспектива саме „російського шляху”, коли „влада зуміла втілити іншу – порівняно з 90-ми роками – модель управління не тільки тому, що була схильна до неї з суб’єктивних причин, але й тому, що зробити це їй дозволила ситуація, зокрема, лінія поведінки опозиції на початку 2000-х років. Левова частка суспільства переклала свої очікування з опозиції на владу не тільки тому, що „жити стало ліпше” (це вельми відносно), але й тому, що опозиція не змогла втримати ці очікування за собою”.
Тож, окрім проблеми переформатування чиновницьких лав, перед українським суспільством постає проблема „перезавантаження” носіїв альтернативи. Інакше матимемо класичну ротацію двох бюрократизованих еліт, зосереджених на владі, але абсолютно байдужих до життєздатних проектів майбутнього. Консервація системи, за якої укладено всі правила, причому, так, як це зручно для владоможного середовища, – шлях до виродження, а не поступу.
Ігор Гулик. Ілюстрація: antonrumata.livejournal.com
О нашей "оппозиции"

Можно сколько угодно дистанцироваться от властного официоза, каждый раз при случае декларируя свое недовольство и оппозиционность, как это делают, к примеру, партии вроде Демсоюза и Самопомочи, но трудно объяснить обществу, чем собственно отличается отечественная оппозиция от тех, кто у руля. Да, президент и премьер - "не наши", то есть не из общественных активистов, львиная доля их подчиненных министров - тоже. Но мяч, по крайней мере, в последнее время находится на поле президента и премьера, именно рычаги, сосредоточенные в их руках, определяют вектор дальнейшего развития. И когда речь заходит о дискуссионных вещах, то, согласитесь, консенсус консенсусом, но почему-то почти всегда получается так, как это хочется официальной власти.
Оппозиция, с точки зрения привыкшего к политическим расписаниям галичанина, - это обязательно если не многолюдный митинг, то хотя бы маленький пикет, если не уличные беспорядки, то мусорная люстрация, если не страстные речи с трибуны, то хотя бы открытые письма... Оппозиция обязательно должна обладать креативом экстрима, который способен взволновать заплесневелые обывательские души, пробудить в них желание сопротивления, если нет, то как минимум - возмущение положением вещей, предложенных чиновниками. А нынешняя "оппозиция", в отличие от бунтарей 90-х, какя-то "не такая", "странная". И, должно быть, не от того, что мы постепенно приобретаем черты нормального европейского государства с определенными, правда, рецидивами азиатчины, а от особого способа поведения оппозиционных лидеров, которые утром могут просыпаться революционерами, а ближе к полудню двигать в правительственные офисы для решения собственных вопросов. Запараллеленые жизни, жизни на шпагате между соблазном удержать народные симпатии и еще большим обольщением воспользоваться доступом к центрам принятия решений, делает нашу "оппозицию" странным воплощением конформизма, лицемерия и предательства.
Все познается в сравнении. Если в России имеем классический пример поведения с инакомыслием, характерный для автократических режимов, если в "эрэфии", по меткому наблюдению одного из авторов "РЖ", оппозиция "оказалась на той грани, которая отделяет собственно оппозицию от "диссиденства", то есть бессильного и демонстративного несогласия", то в Украине "лишенные власти" не устают демонстрировать мощь, финансовые и людские резервы, достаточно серьезные возможности лоббирования своих интересов.
С одной стороны, эти сравнения, очевидно, на пользу Украине. Власть признает только силу, противопоставить ей можно только адекватные проекты общественного развития, причем не построенные на песке. С другой, - коэффициент полезного действия оппозиции сводится к фактическому соглашательству с официозом, воплощенному в совместно принятых законах, подписанных меморандумах, обреченных на забвение, очередным дележом кресел в государственных структурах. То есть оппозиция реальным образом вовлечена в властную деятельность и во многих случаях должна отвечать за состояние дел в государстве наравне с властью.
Чем грозит подобная ситуация? Прежде всего, тем, что простой украинец снова будет выбирать без выбора. И именно поэтому с обеих лагерей - провластного и оппозиционного - уже сейчас раздаются предостерегающие прогнозы. Мол, выборы ничего не изменят, они, в лучшем случае, зафиксируют нынешнее неопределенное состояние.
Но есть хуже, на мой взгляд, перспектива. Перспектива именно "русского пути", когда "власть сумела воплотить другую - по сравнению с 90-ми годами - модель управления не только потому, что была склонна к ней по субъективным причинам, но и потому, что сделать это ей позволила ситуация, в частности, линия поведения оппозиции в начале 2000-х годов. Львиная доля общества перевела свои ожидания с оппозиции на власть не только потому, что "жить стало лучше" (это весьма относительно), но и потому, что оппозиция не смогла удержать эти ожидания за собой".
Поэтому, кроме проблемы переформатирования чиновничьих рядов, перед украинским обществом стоит проблема "перезагрузки" носителей альтернативы. Иначе получим классическую ротацию двух бюрократизированных элит, сосредоточенных на власти, но абсолютно равнодушных к жизнеспособным проектам будущего. Консервация системы, при которой заключены все правила, причем, так, как это удобно для "элитной" среды - путь к вырождению, а не развитию.
Игорь Гулык
Tags: колонка
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments