Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Про перпективи «опозиції»

Originally posted by ihorhulyk at Про перпективи «опозиції»
2
Ситуація з парламентськими виборами, попри негативи, витворені цинізмом і безпринципністю у формуванні списків, має, на моє переконання, одну позитивну річ. Вона наочно продемонструвала, як в Україні традиційно формують опозицію. Скільки не крути, а вона чомусь виходить не справжньою, а «потішною».
Маніпуляція фактом існування сил, що є носіями відмінних від владної точок зору, присутня з часу проголошення незалежності держави. Власне кажучи, чинник опозиції вкрай необхідний владоможцям не через хрестоматійну аргументацію, яка зводиться до потреби "щуки, аби карась не дрімав". Назвавши себе демократичним, український режим (у всіх його модифікаціях, – від посткомуністичної системи Кравчука, через олігархічно-фавористичний авторитаризм Кучми, до ліберально-анархічних початків каденції Ющенка, диктатури Януковича і тепер – класичної олігархії Порошенка), змушений був декларувати толерацію інакодумства, аби позірно зберегти за собою імідж шанувальників народовладдя.
Інша річ, – якою була ця опозиція. Тут варто наголосити на вправності українських вождів, які чи не від початку самостійницького правління зрозуміли, що боротися з опозицією якнайкраще за зрозумілим для них принципом: "Якщо не можна зупинити пиятику, то слід її очолити". Тож аналітичні центри під крилом президентських адміністрацій чи секретаріатів невтомно працювали над розробкою та втіленням проектів псевдоопозиційних структур.
Галичани мали яскравий зразок того, як Кучма здолав на виборах комуніста Симоненка, перетворивши його компартію на справжнісіньке опудало для залякування електорату привидом повернення тоталітаризму. Маємо також приклади переростання штучно створених проектів у більш-менш поважні партійні структури, які з часом демонстрували доволі широку "автономію" від центру ухвалення рішень на Банковій. але, тим не менш, змушені були зважати на досьє, яке трималося в надійних руках президентських політтехнологів, аби зринути найнесподіванішої миті.
"Зоряним часом" квазі-опозиційних проектів стали останні місяці правління Кучми. Лідери законсервованих і, на перший погляд, маргінальних структур раптом виринули у телевізійному прайм-таймі, а поважніші антивладні сили мали клопіт з провокативною діяльністю клонів типу ОУН в Україні чи УНА – УНСО "коваленківського розливу".
Середовища ж, які могли б вважатися справді опозиційними, хибували кількома вадами, які, зрештою, як на мене, є визначальними, коли йдеться про феномен українського інакодумства. По-перше, вони, як і лояльні до режиму структури, будувалися за принципом бізнес-проектів. Тому навчений західними політологами експерт діставав певний шок від того, що ідеологічно і "опозиція", і її супротивники були близнюками. Тактичні ж завдання – і перших, і других, – полягали у захисті бізнесових інтересів. Провладні сили робили це шляхом лобіювання потрібних законопроектів і рішень, антивладні – методами тиску на систему за допомогою важелів вуличних маніфестацій, голодувань, критики і чорного піару.
По-друге, опозиційні настрої у провідників позавладних структур базувалися, здебільшого, на особистісних образах, завданих тими, хто залишався біля керма. Лідерів дотеперішньої опозиції, за окремими, вкрай поодинокими винятками, можна вважати невдахами обставин чи примх вищого керівництва під час перебування у владних офісах. А інтимні почуття, особливо, коли йдеться про злість на начальство, не можуть бути поважних підґрунтям для конструктивної і головне, тяглої, праці.
Нині ж маємо ситуацію, у якій спробують об’єднати під дахом так званого «Опозиційного блоку» реваншистів з Партії регіонів, відвертих сепаратистів з-під крила Медведчука і зовсім вже екзотичних персонажів на кшталт Рабиновича. Вочевидь, вони спекулюватимуть на соціальних гаслах, тим паче, що український «пролетаріат» нарешті, здається, здихався непрошених захисників-комуністів. Зазіхати на харизму у царині духовності, намагаючись стати більшим патріотом, аніж Правий сектор чи Свобода, завдання не під силу «ОБ», однак вони пробуватимуть таки розіграти карту утисків «русскоязічних», і це може коштувати їм певних репутаційних втрат.
Та найголовніше інше. Як би не називав себе цей коктейль – хоч тричі опозиційним, все ж на роль «офіційної опозиції» Банкова, видається призначила Тігіпка. Бо важко відшукати більш слухняне «телятко», яке вже упродовж чи не десятка літ умудряється ходити поміж стадом «дійних корів» і не отримувати одкоша. Навряд чи «силовики» зможуть протиснутися у парламент зі своїм партійним списком. Що ж, бути «позасистемною опозицією» навіть пристойніше. Урешті-решт, як це завжди буває, ті, хто потрапить під купол парламенту, зуміють перегризтися раніше, ніж офіційна опозиція знайдеться на першу сяку-таку акцію. І власне у цій гризні з’ясується справжній номінант названня незгодного. Нам важливо знати, хто візьме гору – «партія війни» чи «партія миру». Бо від цього, а не від витівок Рабиновича чи Тігіпка, залежатиме доля країни.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru
О перспективах «оппозиции»
Ситуация с парламентскими выборами, несмотря на негативы, созданные цинизмом и беспринципностью при формировании списков, имеет, по моему убеждению, одно положительную черту. Она наглядно продемонстрировала, как в Украине традиционно формируют оппозицию. Сколько ни крути, а она всегда почему-то получается не настоящей, а «потешной».
Манипуляция фактом существования сил, являющихся носителями отличных от властной точек зрения, присутствует со времени провозглашения независимости государства. Собственно говоря, фактор оппозиции крайне необходим власть имущим не из-за хрестоматийной аргументации, сводидящейся к необходимости "щуки, чтобы карась не дремал". Назвав себя демократическим, украинский режим (во всех его модификациях - от посткоммунистической системы Кравчука, через олигархически фаворитский авторитаризм Кучмы, через либерально-анархические истоки каденции Ющенко, диктатуру Януковича и теперь - к классической олигархии Порошенко), вынужден был декларировать терпимость к инакомыслию, чтобы внешне сохранить за собой имидж поклонников народовластия.
Другое дело, - какой была эта оппозиция. Здесь стоит отметить сноровку украинских вождей, которые с самого начала независимого периода поняли, что бороться с оппозицией лучше по понятным для них принципу: "Если нельзя остановить пьянку, то следует ее возглавить". Поэтому аналитические центры под крылом президентских администраций или секретариатов неутомимо работали над разработкой и воплощением проектов псевдооппозиционных структур.
Галичане должны помнить яркий образец того, как Кучма победил на выборах коммуниста Симоненко, превратив его компартию на настоящее пугало для устрашения электората призраком возвращения тоталитаризма. Есть также примеры перерастания искусственно созданных проектов в более или менее серьезные партийные структуры, со временем демонстрирующие довольно широкую "автономию" от центра принятия решений на Банковой. но, тем не менее, вынужденные считаться с досье, которое держалось в надежных руках президентских политтехнологов, чтобы вынырнуть неожиданной момент.
"Звездным часом" квази-оппозиционных проектов стали последние месяцы правления Кучмы. Лидеры законсервированных и, на первый взгляд, маргинальных структур вдруг появились в телевизионном прайм-тайме, а антиправительственные силы посолиднее получили проблемы с провокационной деятельностью клонов типа ОУН в Украине или УНА - УНСО "коваленкивского разлива".
Партии же, которые могли бы считаться действительно оппозиционными, страдали несколькими недостатками, которые, впрочем, как по мне, остаются определяющими, когда речь идет о феномене украинского инакомыслия. Во-первых, они, как и лояльные к режиму структуры, строились по принципу бизнес-проектов. Поэтому умудренный западными политологами эксперт получал определенный шок от того, что идеологически и "оппозиция", и ее противники были близнецами. Тактические же задачи - и первых, и вторых, - заключались в защите бизнес-интересов. Провластные силы делали это путем лоббирования нужных законопроектов и решений, антиправительственные - методами давления на систему с помощью уличных шествий, голодовок, критики и черного пиара.
Во-вторых, оппозиционные настроения у лидеров вневластных структур базировались в основном на личных обидах, причиненных теми, кто оставался у руля. Вождей прежней оппозиции, за отдельным, крайне редким исключением, можно считать неудачниками обстоятельств или капризов высшего руководства во время пребывания во властных офисах. А интимные чувства, особенно, когда речь идет о злобе на начальство, не могут быть уважительной причиной для конструктивного и главное, длительного, труда.
Сейчас же имеем ситуацию, в которой попытаются объединить под крышей так называемого «Оппозиционного блока» реваншистов из Партии регионов, откровенных сепаратистов из-под крыла Медведчука и совсем уж экзотических персонажей вроде Рабиновича. Очевидно, они будут спекулировать на социальных лозунгах, тем более, что украинский «пролетариат» наконец, кажется, избавился от непрошеных защитников-коммунистов. Посягать на харизму в области духовности, пытаясь стать большим патриотом, чем Правый сектор или Свобода, задача не под силу «ОБ», однако он будет пробовать таки разыграть карту унижения «русскоязичных», и это может стоить им определенных репутационных потерь.
Но самое главное другое. Как бы ни называл себя этот коктейль - хоть трижды оппозиционным, все же на роль «официальной оппозиции» Банковая, кажется, назначила Тигипко. Ибо трудно найти более послушного «теленка», на протяжении едва ли не десятка лет умудряющегося ходить между стадом «дойных коров» и получать, что надо. Вряд ли «силовики» смогут протиснуться в парламент со своим партийным списком. Что ж, быть «внесистемной оппозицией» даже приличнее. В конце концов, как это всегда бывает, те, кто попадет под купол парламента, сумеют перегрызться ранее, чем официальная оппозиция соберется на первую ​​акцию. И собственно в этой грызне выяснится настоящий номинант на звание несогласного. Нам важно знать, кто победит - «партия войны» или «партия мира». Потому что от этого, а не от фокусов Рабиновича или Тигипко, будет зависеть судьба страны.
Игорь Гулык
Tags: колонка
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment