Маленька казка про лавровий вінок
Originally posted by 
ihorhulyk at Маленька казка про лавровий вінок
Колись давно одна із палких прихильниць «золотого Батона», яка чомусь забула про обіцянки написати про Януковича книгу „Залізний господар”, ніяково зізналася, що не проти злітати до Кутаїсі, аби привезти своєму кумирові лаврову гілку. У принципі, це – симптом юної фанки, а не поважної топ-менеджера, але іноді добре, коли досвідчені пані залишають собі непомірні захоплення як дарунок дитинства...
Проблема в іншому. У тому, що в Україні що не зміниться влада, як проворні лакузи поступово, крок за кроком, починають ліпити образ нового вождя. Не месії, – у цьому вся різниця, бо месійність певною мірою несе у собі елемент юродства, якщо месії повірять, то у ліпшому випадку, через покоління, – а саме вождя, з його необмеженими можливостями, надлюдськими рисами, квазі-батьківством для всіх і вся.
Пісенька про Януковича, складена дещо схибленим піїтою, – вектор з „низів”, заяви про владу, втілену в одній особі, – горизонтальна площина утілення образу, марення про „лаври” – зустрічний тренд з вершини владної піраміди...
Можна було б і не згадувати давно забуту історію Ганни Герман, якби не кілька схожих тенденцій в Україні сучасній. Її, себто країну, готують до автократії, повільно, терпляче, мов господиня вичікує на квашу у діжі. Готують, як вже зауважено, на різних рівнях посполитства, на різних щаблях суспільної свідомості, ретельно переконуючи обивателя, що без вождя і його важкої руки нам всім гаплик. Роблять це вміло і по-візантійському, так, щоб сам кандидат у вожді, як про це написав колись Габріель Гарсіа Маркес, „вирішив, що не варто псувати собі кров гачкуватими писаними законами, і почав правити країною, як Бог на душу поклав, і став всюдисущим та незаперечним”.
Адже легко переконати будь-кого у ситуації всеохопної халепи, війни, смертей, планованої шокової терапії цін, тарифів, зарплат, що тільки вольовими рішеннями можна зарадити біді. Ще легше лоскотати почуття владоможця, обіцяючи йому славу реформатора, українського де Голля і таке інше. На деталях не варто особливо акцентувати, вони загубляться поміж важливішого... Шлях до абсолютної влади – ось він, – своя коаліція у парламенті, свій прем’єр і свій уряд, закони, продиктовані війною, які діятимуть і після війни, суспільство, втомлене втратами і кров’ю, не здатне захищатися на всіх фронтах.
Але декому слід добре помізкувати над цими привабливими пропозиціями. Може, навіть прислухатися до Хаббарта, який іронічно зауважував, що „за плечима президента завжди стоять певні люди, яких бажано було б виставити наперед, щоб він міг за ними наглядати”. Перш ніж правити державою варто таки дати лад власному оточенню.
Ігор Гулик. Ілюстрація: hohmodrom.ru
Маленькая сказка о лавровом венке
Когда-то давно одна из пылких поклонниц «золотого Батона», почему-то забывшая об обещаниях написать про Януковича книгу "Железный хозяин", неловко созналась, что не против слетать в Кутаиси, чтобы привезти своему кумиру лавровую ветку. В принципе, это - симптом юной фанки, а не серъезной топ-менеджера, но иногда хорошо, когда опытные дамы оставляют себе непомерную очарованность как дар детства...
Проблема в другом. В том, что в Украине что не сменится власть, то проворные лакеи постепенно, шаг за шагом, начинают лепить образ нового вождя. Не мессии, - в этом разница, потому мессийность в определенной мере несет в себе элемент юродства, если мессии поверят, то в лучшем случае, через поколение, - а именно вождя, с его неограниченными возможностями, сверхчеловеческими чертами, квази-отцовством для всех и вся.
Песенка о Януковиче, составленная несколько помешанным пиитом, - вектор с "низов", заявления о власти, воплощенной в одном лице, - горизонтальная плоскость воплощение образа, бред о "лаврах" - встречный тренд с вершины властной пирамиды...
Можно было бы и не вспоминать давно забытую историю Ганны Герман, если бы не несколько похожих тенденций в Украине современной. Ее, то есть страну, готовят к автократии, медленно, терпеливо, как хозяйка выжидает на квашу в кадке. Готовят, как уже отмечено, на разных уровнях общества, на разных ступенях общественного сознания, тщательно убеждая обывателя, что без вождя и его тяжелой руки нам всем каюк. Делают это умело и по-византийски, так, чтобы сам кандидат в вожди, как об этом написал когда-то Габриэль Гарсиа Маркес, "решил, что не стоит портить себе кровь крючковатыми писаными законами, и стал править страной, как Бог на душу положил, и стал вездесущим и неоспоримым".
Ведь легко убедить любого в ситуации всеобъемлющей беды, войны, смертей, планируемой шоковой терапии цен, тарифов, зарплат.., в том, только волевыми решениями можно помочь всему. Еще легче щекотать чувства власть предержащих, обещая им славу реформатора, украинского де Голля и т.д. На деталях не стоит особо акцентировать, они потеряются между важным... Путь к абсолютной власти - вот он, - своя коалиция в парламенте, свой премьер и свое правительство, законы, продиктованные войной, которые будут действовать и после войны, общество, уставшее от потерь и крови, не способное защищаться на всех фронтах.
Но кому-то следует хорошо поразмыслить над этими заманчивыми предложениями. Может, даже прислушиваться к Хаббарту, иронически заметившему, что "за плечами президента всегда стоят определенные люди, которых желательно было бы выставить наперед, чтобы он мог за ними присматривать". Прежде чем править государством, стоит таки навести порядок в собственном окружении.
Игорь Гулык
ihorhulyk at Маленька казка про лавровий вінокКолись давно одна із палких прихильниць «золотого Батона», яка чомусь забула про обіцянки написати про Януковича книгу „Залізний господар”, ніяково зізналася, що не проти злітати до Кутаїсі, аби привезти своєму кумирові лаврову гілку. У принципі, це – симптом юної фанки, а не поважної топ-менеджера, але іноді добре, коли досвідчені пані залишають собі непомірні захоплення як дарунок дитинства...
Проблема в іншому. У тому, що в Україні що не зміниться влада, як проворні лакузи поступово, крок за кроком, починають ліпити образ нового вождя. Не месії, – у цьому вся різниця, бо месійність певною мірою несе у собі елемент юродства, якщо месії повірять, то у ліпшому випадку, через покоління, – а саме вождя, з його необмеженими можливостями, надлюдськими рисами, квазі-батьківством для всіх і вся.
Пісенька про Януковича, складена дещо схибленим піїтою, – вектор з „низів”, заяви про владу, втілену в одній особі, – горизонтальна площина утілення образу, марення про „лаври” – зустрічний тренд з вершини владної піраміди...
Можна було б і не згадувати давно забуту історію Ганни Герман, якби не кілька схожих тенденцій в Україні сучасній. Її, себто країну, готують до автократії, повільно, терпляче, мов господиня вичікує на квашу у діжі. Готують, як вже зауважено, на різних рівнях посполитства, на різних щаблях суспільної свідомості, ретельно переконуючи обивателя, що без вождя і його важкої руки нам всім гаплик. Роблять це вміло і по-візантійському, так, щоб сам кандидат у вожді, як про це написав колись Габріель Гарсіа Маркес, „вирішив, що не варто псувати собі кров гачкуватими писаними законами, і почав правити країною, як Бог на душу поклав, і став всюдисущим та незаперечним”.
Адже легко переконати будь-кого у ситуації всеохопної халепи, війни, смертей, планованої шокової терапії цін, тарифів, зарплат, що тільки вольовими рішеннями можна зарадити біді. Ще легше лоскотати почуття владоможця, обіцяючи йому славу реформатора, українського де Голля і таке інше. На деталях не варто особливо акцентувати, вони загубляться поміж важливішого... Шлях до абсолютної влади – ось він, – своя коаліція у парламенті, свій прем’єр і свій уряд, закони, продиктовані війною, які діятимуть і після війни, суспільство, втомлене втратами і кров’ю, не здатне захищатися на всіх фронтах.
Але декому слід добре помізкувати над цими привабливими пропозиціями. Може, навіть прислухатися до Хаббарта, який іронічно зауважував, що „за плечима президента завжди стоять певні люди, яких бажано було б виставити наперед, щоб він міг за ними наглядати”. Перш ніж правити державою варто таки дати лад власному оточенню.
Ігор Гулик. Ілюстрація: hohmodrom.ru
Маленькая сказка о лавровом венке
Когда-то давно одна из пылких поклонниц «золотого Батона», почему-то забывшая об обещаниях написать про Януковича книгу "Железный хозяин", неловко созналась, что не против слетать в Кутаиси, чтобы привезти своему кумиру лавровую ветку. В принципе, это - симптом юной фанки, а не серъезной топ-менеджера, но иногда хорошо, когда опытные дамы оставляют себе непомерную очарованность как дар детства...
Проблема в другом. В том, что в Украине что не сменится власть, то проворные лакеи постепенно, шаг за шагом, начинают лепить образ нового вождя. Не мессии, - в этом разница, потому мессийность в определенной мере несет в себе элемент юродства, если мессии поверят, то в лучшем случае, через поколение, - а именно вождя, с его неограниченными возможностями, сверхчеловеческими чертами, квази-отцовством для всех и вся.
Песенка о Януковиче, составленная несколько помешанным пиитом, - вектор с "низов", заявления о власти, воплощенной в одном лице, - горизонтальная плоскость воплощение образа, бред о "лаврах" - встречный тренд с вершины властной пирамиды...
Можно было бы и не вспоминать давно забытую историю Ганны Герман, если бы не несколько похожих тенденций в Украине современной. Ее, то есть страну, готовят к автократии, медленно, терпеливо, как хозяйка выжидает на квашу в кадке. Готовят, как уже отмечено, на разных уровнях общества, на разных ступенях общественного сознания, тщательно убеждая обывателя, что без вождя и его тяжелой руки нам всем каюк. Делают это умело и по-византийски, так, чтобы сам кандидат в вожди, как об этом написал когда-то Габриэль Гарсиа Маркес, "решил, что не стоит портить себе кровь крючковатыми писаными законами, и стал править страной, как Бог на душу положил, и стал вездесущим и неоспоримым".
Ведь легко убедить любого в ситуации всеобъемлющей беды, войны, смертей, планируемой шоковой терапии цен, тарифов, зарплат.., в том, только волевыми решениями можно помочь всему. Еще легче щекотать чувства власть предержащих, обещая им славу реформатора, украинского де Голля и т.д. На деталях не стоит особо акцентировать, они потеряются между важным... Путь к абсолютной власти - вот он, - своя коалиция в парламенте, свой премьер и свое правительство, законы, продиктованные войной, которые будут действовать и после войны, общество, уставшее от потерь и крови, не способное защищаться на всех фронтах.
Но кому-то следует хорошо поразмыслить над этими заманчивыми предложениями. Может, даже прислушиваться к Хаббарту, иронически заметившему, что "за плечами президента всегда стоят определенные люди, которых желательно было бы выставить наперед, чтобы он мог за ними присматривать". Прежде чем править государством, стоит таки навести порядок в собственном окружении.
Игорь Гулык