Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Чому я не пишу про війну-2

Originally posted by ihorhulyk at Чому я не пишу про війну-2
1
Я розумію, що це зараз не в тренді – жити серед суспільства, інфікованого страхом, мілітаристською чумкою і безсиллям перед обставинами, - і не згадувати про це у своїх коментарях. Але мода модою, - вона минуща, - та все ж маю вагомі причини такого ігнору, і вони, мабуть-таки, не є безпідставними.
В ефірі однієї з львівських радіостанцій я сказав, що найголовнішою проблемою майбутніх парламентських виборів є аж ніяк не модель виборчого законодавства. Найстрашніше і найнезворотніше, що може трапитися, - це присутність у політиці «нових облич», які вже сьогодні вибудовують свої кампанії на крові та війні. Не залежно від того, як вони це роблять: волаючи у соцмережах чи на телеекранах «всьо пропало!» і «зрада», чи бравурно надимаючи щоки, розповідаючи про свої рейнджерські вилазки в АТО. Бо такі не зупиняться і в час, коли, з волі Господа, жах на Сході завершиться. І лише тоді, розслаблені і заспокоєні, ми станемо жертвами їхніх сумнівних піарконструкцій. Наразі мені видається, що така перспектива є набагато гіршою за будь-яку АТО чи конфлікт з Росією. Бо боронитися нам буде надзвичайно складно, адже тоді мова йтиме про новий Майдан.
Я не пишу про війну, оскільки не є безпосереднім свідком цих подій. А вірити будь-кому на слово не маю звички. Хай це будуть офіційні речники АТО, РНБО, МО чи навіть Пан Гі Муна, хай мені кажуть, що так каже вчорашній вояка з-під Іловайська. Не вірю не тільки через професійну звичку перевіряти інформацію, але й через деяких міфотворців-колобків на кшталт Володі Парасюка, якому поталанило обманути навіть ГРУ, вдаючи з себе невинне ягнятко.
Я не пишу про війну, бо нікому з посполитих не дано (і це перше досягнення за кілька місяців воєнних дій) знати, що відбувається у головах Головнокомандувача, міністра чи будь-якого генерала, тим паче, що через мить спаде на думку будь-кому із численних добровольчих комбатів. Я прекрасно усвідомлюю, що війна стала ремеслом, на якому зараз розбираються всі – від перекупки на Галицькому перехресті до міського голови, - і у кожного з усіх тих «всіх» є свій стратегічний план перемоги. Але ніхто з них, на щастя, ні хвилини не побував у шкірі президента чи міністра, а тим паче, не їв землю під час нальоту «Градів» під Дебальцевим. Я переконаний, що адекватно оцінити, а тим паче – описати – ситуацію може лише той, хто, за висловом Ришарда Капусциньського, «взувся у черевики свого героя».
Я не пишу про війну, бо парадигма людських (наголошую – людських) стосунків між дійовими особами по обидва боки барикад є набагато складнішою, ніж лінгвістичні покручі прес-служб чи суржик формату ОБС (одна баба сказала). Я, наприклад, досі з’ясовую для себе сенси Руслани після її відвідин Донецька, і намагаюся збагнути, чого у них більше – людської, жіночої емоції чи вмілої маніпуляції зовнішніх чинників. Бо легко винайти загальник на кшталт «колоради», «сєпари», чи рівно ж – «хунта», «бандєровци», а значно важче спробувати з’ясувати мотивації і тих, і інших чисто на людському рівні. Ці мотивації такі мінливо-релятивні, що за ними годі поспіти: ніхто не здатен прогнозувати поведінки бійця-новобранця до і після першого у житті мінометного обстрілу.
Я не пишу про війну, бо, врешті-решт, попри неї є інше життя, і воно значно триваліше, аніж найзатяжніша АТО чи пряме воєнне зіткнення з агресором. Так, конфлікт на Сході – трагічна сторінка вітчизняної історії. Але лише сторінка, лише мить на тлі вічності.
Тож хай про війну пишуть інші. Я ж застановлюся на житті, в яке повернуться ті, кому поталанить вижити в м'ясорубці.
Ігор Гулик. Ілюстрація: nikorupciji.org
Почему я не пишу о войне-2
Я понимаю, что сейчас это не в тренде - жить среди общества, инфицированного страхом, милитаристской чумкой и бессилием перед обстоятельствами, - и не вспоминать об этом в своих комментариях. Но мода модой, - она ​​преходящая, - но все же есть веские причины такого игнора, и они, по-видимому, не являются безосновательными.
В эфире одной из львовских радиостанций я недавно сказал, что главной проблемой предстоящих парламентских выборов будет отнюдь не модель избирательного законодательства. Самое страшное и необратимое, что может случиться, - это присутствие в политике «новых лиц», которые уже сегодня выстраивают свои кампании на крови и войне. Не зависимо от того, как они это делают: вопя в соцсетях или на телеэкранах «все пропало» и «зрада», или бравурно надувая щеки, рассказывая о своих рейнджерских вылазках в АТО. Потому что такие не остановятся и тогда, когда, по воле Господа, ужас на Востоке завершится. И только тогда, расслабленные и успокоенные, мы станем жертвами их сомнительных пиар-конструкций. Сейчас мне кажется, что такая перспектива намного хуже любой АТО или конфликта с Россией. Потому что защищаться нам будет чрезвычайно сложно, ведь тогда речь уже пойдет о новом Майдане.
Я не пишу о войне, поскольку не являюсь непосредственным свидетелем этих событий. А верить любому на слово не имею привычки. Пусть это будут официальные представители АТО, СНБО, МО или даже Пан Ги Муна, пусть мне говорят, что так говорит вчерашний вояка из-под Иловайская. Не верю не только через профессиональную привычку проверять информацию, но и благодаря некоторым мифотворцам-колобкам вроде Володи Парасюка, которому посчастливилось обмануть даже ГРУ, прикидываясь безобидным ягненком.
Я не пишу о войне, потому что никому из простолюдинов не дано (и это первое достижение за несколько месяцев военных действий) знать, что происходит в головах Главнокомандующего, министра или любого генерала, тем более, о том, что через мгновение придет в голову любому из многочисленных добровольческих комбатов. Я прекрасно осознаю, что война стала ремеслом, в котором сейчас разбираются все - от торговки на Галицком перекрестке до мэра, - и у каждого из всех этих «всех» есть свой стратегический план победы. Но никто из них, к счастью, ни минуты не побывал в шкуре президента или министра, а тем более, не ел землю во время налета «Градов» под Дебальцево. Я убежден, что адекватно оценить, а тем более - описать - ситуацию может лишь тот, кто, по выражению Ришарда Капусциньського, «надел ботинки своего героя».
Я не пишу о войне, потому что парадигма человеческих (подчеркиваю - человеческих) отношений между действующими лицами с обеих сторон баррикад намного сложнее, чем лингвистические покручи пресс-служб или суржик формата ОБС (одна бабка сказала). Я, например, до сих пор выясняю для себя смыслы Русланы после ее посещения Донецка, и стараюсь понять, чего в них больше - человеческой, женской эмоции или умелой манипуляции внешних факторов. Потому что легко изобрести общий термин вроде «колорады», «сепары», ровно же - «хунта», «бандеровцы», а значительно труднее попытаться выяснить мотивации и тех, и других чисто на человеческом уровне. Эти мотивации такие изменчиво-релятивной, что за ними не стоит поспевать: никто не способен прогнозировать поведения бойца-новобранца до и после первого в жизни минометного обстрела.
Я не пишу о войне, потому что, в конце концов, кроме нее есть другая жизнь, и она значительно продолжительнее, чем самая длинная АТО или прямое военное столкновение с агрессором. Да, конфликт на Востоке - трагическая страница отечественной истории. Но только страница, лишь мгновение на фоне вечности.
Так пусть о войне пишут другие. Я остановлюсь на жизни, в которую вернутся те, кому повезет выжить в мясорубке.
Игорь Гулик
Tags: колонка
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 2 comments