Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Формула успіху

Originally posted by ihorhulyk at Формула успіху
1
Наш постмодерн, -- якщо слухати Сергія Дацюка, -- передбачає множинність істин. А, отже, і безкінечне розмаїття шляхів їхнього пізнання, а ще – багатовекторність людських зусиль на досягнення мети. Звісно, і вона, ця ціль, множинна, її шляхетність чи ницість можна виправдати своїм, власним розумінням істини.
Від високого до банального. Українська спільнота, у своїй переважній більшості, останніми роками стійко випрацювала для себе безпрограшну (як на її, більшості думку) формулу успіху. Вульгаризовано вона зводиться до того, що варто-таки для початку цупити шапки на вулиці, аби відтак мати можливість опанувати владу і цупити вже у грандіозних масштабах. Так мислить собі обиватель, так, зрештою, виховує своїх чад. Певна річ, не напучуючи їх щоденно блюзнірськими порадами, але, урешті-решт, прикладом свого життя.
Це, однак, не заважає спільноті демонструвати ледь не фанатичну релігійність (погляньте-но на переповнені під час недільних Богослужінь храми), уголос декламувати десять заповідей і зловтішно потирати руки, коли сусіда, який провадив такий же спосіб існування, загребли до цюпи…
Гадаю, цей «постмодерн» не вічний, позаяк знаю безліч історій із життя європейців чи американців, які свідчать, що й там, де, на нашу загумінкову думку, квітне ледь не Царство Боже, все починалося ідентично. Допоки кілька тектонічних зрушень, -- серед них і Друга світова війна, -- не повернули людей до більш-менш людського способу співжиття. Ось, до прикладу, враження Алли Лазарєвої про такий досвід французів: "Перша світова в інтерпретації французьких шкільних підручників історії – чіткий логічний комплекс причин та наслідків. Франція бачиться в них гідною і жертовною, герої та ситуації відповідають стандартам того патріотичного виховання, котре більшість держав світу будують, відштовхуючись кожна від своєї знакової події в минувшині".
Реальність врешті-решт змусить і нас зважати на присутність іншого, і крім сакрально-вивищеної власної самості, розуміти, що, як не крути, живемо у комуналці. Тобто, поцупивши метр клозетного паперу у загальній вбиральні, крадемо у висліді самі в себе. Або викинувши пакет зі сміттям у спільному коридорі, самі ж ризикуємо спіткнутися і вляпатися у нього мармизею.
Гадаю, що події 2013-2014 років,- Майдан, війна на Сході, -вже стали основою нового українського міфу, міфу модерного, близького до болю, до сліз. Міфу, який вигідно відрізняється від явно незрозумілих для покоління, народженого у роки Незалежності, легенд про "отєчєчтвенную", про УПА, а тим паче про УНР... "В кожному разі, щоби довго не аргументувати, - пише Тарас Прохасько, - я знаю, що сьогоднішня війна потрібна тільки для того, щоби у ній якимось чином перемогти. Хоча би заради всіх тих, які воювали у арміях набагато менш прихильних до немовлятка (України - Авт.)".
Михайло Коцюбинський колись дуже просив українців «позамітати хату». Та хіба тільки він? Але хто ще недавно читав великих? Та й «формула успіху», про яку мова була вище, не передбачала часу на непотрібні книжки. Головними з них були ощадна і кримінальний кодекс.
Можливо, наші наступники матимуть іншу формулу успіху. Та, можливо, її напишуть саме на матеріалі актуальних подій? Адже ті, хто нині планує житя, до повноліття сьогоднішніх немовлят стануть утіленням успіху. Навіщо їм, нащадкам, ігнорувати битий шлях?
Ігор Гулик. Ілюстрація: zhakanov.com
Формула успеха
Наш постмодерн, - если слушать Сергея Дацюка, - предполагает множественность истин. А, следовательно, и бесконечное разнообразие путей их познания, а еще - многовекторность человеческих усилий для достижения цели. Конечно, и она, эта цель, множественная, ее благородство или низость можно оправдать своим, собственным пониманием истины.
От высокого к банальному. Украинское общество, в своем подавляющем большинстве, в последние годы устойчиво выработало для себя беспроигрышную (как по его, большинства, мнению) формулу успеха. Вульгаризировано она сводится к тому, что нужно-таки для начала красть шапки на улице, чтобы затем получить возможность овладеть властью и тырить уже в грандиозных масштабах. Так мыслит себе обыватель, так, в конце концов, воспитывает своих чад. Конечно, не напутствуя их ежедневно кощунственными советами, но, впрочем, делая это собственным примером.
Это, однако, не мешает обществу демонстрировать едва не фанатичную религиозность (поглядите на переполненные во время воскресных богослужений храмы), вслух декламировать десять заповедей и злорадно потирать руки, когда соседа, который вел такой же способ существования, загребли в каталажку...
Думаю, этот «постмодерн» не вечен, поскольку знаю множество историй из жизни европейцев или американцев, которые свидетельствуют, что и там, где, по нашему захолустном мнению, процветает едва ли не Царство Божие, все начиналось идентично. Пока несколько тектонических сдвигов, - среди них и мировые войны, - не вернули людей к более или менее человеческому способу общежития. Вот, к примеру, впечатление Аллы Лазаревой о таком опыте французов: "Первая мировая в интерпретации французских школьных учебников истории – четкий логический комплекс причин и последствий. Франция видится в них достойной и жертовной, герои и ситуации отвечают стандартам того патриотического воспитания, которое большинство государств мира строят, отталкиваясь каждая от своего знакового события в прошлом".
Реальность тоже заставит нас учитывать присутствие другого, и кроме сакрально возвышающейся собственной самости, понимать, что, как ни крути, живем в коммуналке. То есть, стащив метр клозетной бумаги в общей уборной, воруем в результате сами у себя. Или выбросив пакет с мусором в общем коридоре, сами рискуем споткнуться и вляпаться в него мордой.
Думаю, что события 2013-2014 годов,- Майдан, война на Востоке, - уже стали основой для нового украинского мифа, мифа модерного, близкого до боли, до слез. Мифа, выгодно отличающегося от явно непонятных для поколения, рожденного в годы Независимости, легенд про "отечественную", про УПА, а тем более про УНР... "Во всяком случае, чтобы долго не аргументировать, - пишет Тарас Прохасько, - я знаю, что сегодняшняя война нужна только для того, чтобы в ней как-то победить. Хотя бы ради всех тех, кто воевал в армиях намного неблагосклонных к малышу (Украине - Авт.)".
Михаил Коцюбинский когда-то давно очень просил украинцев «подмести свой дом». Да разве только он? Но кто тогда читал великих? И «формула успеха», о которой речь была выше, не предусматривала времени на ненужные книги. Главными из них были сберегательная и Уголовный кодекс.
Возможно, наши преемники изобретут другую формулу успеха. Но, возможно, она будет написана именно на материале актуальных событий? Ведь те, кто сегодня планирует жизнь, до совершеннолетия нынешних малышей станут воплощением успеха. Зачем им, потомкам, игнорировать проторенный путь?
Игорь Гулык
Tags: колонка
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments