Про вічні інтереси

Наші політики, коли випадає нагода говорити про великих державників, полюбляють цитувати великого британця Вінстона Черчілля, мовляв, у політиці немає друзів та ворогів, а є лише інтереси. Таке посилання на авторитети є для українських владоможців приводом для серйозного виразу облич, що, на їхню думку, додає їм інтелекту та далекоглядності. Услід за «елітою» цю фразу мусолять ЗМІ, відтак вона перекочовує на кухні, «клюмби», пенсіонерські лавочки під дверима убогих хрущовок. І там вона додає мовцю певного шарму, або ж є останнім аргументом у безконечних дискусіях доморощених фільозофів.
Та коли мова заходить про тих, за кого голосували особисто, на кого покладали певні надії, зрештою, сподівалися, що саме вони є уособленням і знаряддям реалізації певних планів конкретного виборця, цю фразу якось відсувають на маргінес, або ж воліють зовсім не згадувати про неї.
У глухому куті, куди Україну заштовхала і екс-влада, і екс-опозиція (адже вона теж колись була владою) питання інтересів, як, зрештою, друзів і ворогів, є наріжним. Не ходить про вихід з того ж таки тупика, -- ні для репрезентантів більшості, ні для її найодчайдушніших опонентів. Ходить про владу, -- вічний інтерес тих, хто взявся за політику. Ходить властиво про бізнес, у який нишком-тишком упродовж двадцяти років незалежності трансформувалася наша державна система. А саме вона є тим ресурсом, який відчиняє двері перед осяйним майбутнім для кожного, кого вона сприймає.
Олег Покальчук недавно окреслив у Дзеркалі тижня своє бачення стосунків влади і громади в Україні. На його думку, тим, хто втрапив до керма, не вийде «однією дупою респектабельно всидіти на стільцях європейської демократії і народних мрій». «І вона (влада - Авт.) вовтузиться у більш-менш правильному, народному напрямку, тільки дуже повільно. Слід прийняти як даність – відсутність лінії фронту по всій Україні, мільйони дурнів у тилу, сотні зрадників у самісінькому активі, лицемірство Заходу й безжальність ворога. Якщо немає нічого такого, чого б ворог не зробив для своєї перемоги, не повинно бути нічого такого, чого б ми не зробили для своєї. Система моральних координат однаково зміниться. Можливо, ми всі її побачимо краще, якщо навчимося дивитися у приціл».
А наразі влада є фетишом, влада – інструмент і «дах», влада – то досконала помпа, якою висмоктують усі національні багатства, влада – каральна машина для тих, хто чинить спротив. Якби вона працювала на користь громаді, то, очевидно, що пересічні українці не шукали б щастя деінде, лиш не у себе вдома.
Але, і це найприкріше, і найпарадоксальніше, -- саме українці обирають собі владу, саме вони сваряться, ледь не б’ються, коли мова йде про кандидатів, саме вони відтак згадують отой черчіллівський вислів про інтереси. Ймовірно, аби змінити ситуацію, слід, аби той середньостатистичний виборець теж взяв його на озброєння, і керувався не симпатіями-фобіями, а власним інтересом. Звісно, було б ідеально, аби той інтерес не суперечив інтересу ближнього, громади.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Андрєй Більжо
О вечных интересах
Наши политики, когда нужно говорить о великих государственниках, любят цитировать великого британца Уинстона Черчилля, мол, в политике нет друзей и врагов, а есть только интересы. Такая ссылка на авторитеты является для украинских власть имущих поводом для серьезного выражения лиц, что, по их мнению, добавляет им интеллекта и дальновидности. Вслед за «элитой» эту фразу мусолят СМИ, потом она перекочевывает на кухни, «клюмбы», пенсионерские лавочки под дверью убогих хрущевок. И там она придает говорящим определенного шарма, или является последним аргументом в бесконечных дискуссиях доморощенных философов.
Но когда речь заходит о тех, за кого голосовали лично, на кого возлагали определенные надежды, в конце концов, надеялись, что именно они являются олицетворением и орудием реализации определенных планов конкретного избирателя, эту фразу почему-то отодвигают на обочину, или предпочитают вовсе не вспоминать о ней.
В тупике, куда Украину затолкала и екс-власть, и екс-оппозиция (ведь она тоже когда-то была властью) вопрос интересов, как, впрочем, друзей и врагов, является краеугольным. Речь же не идет о выходе из того же тупика, - ни для репрезентантов большинства, ни для его самых отчаянных оппонентов. Речь идет о власти, - вечном интересе тех, кто взялся за политику. Речь - собственно о бизнесе, в который тихо и неспешно на протяжении двадцати лет независимости трансформировалась наша государственная система. А именно она является тем ресурсом, который открывает двери перед лучезарным будущим для каждого, кого он приемлет.
Олег Покальчук недавно очертил в Зеркале недели свое видение взаимоотношений власти и общества в Украине. Он считает, что тем, кто оказался у руля, не получится «одной жопой респектабельно всидеть в креслах европейской демократии и народных мечтаний». «И она (власть - Авт.) суетится в более-менее правильном, народном напрявлении, только очень медленно. Нужно принять как данность – отсутствие линии фронта по всей Украине, миллионы дураков в тылу, сотни предателей в самом активе, лицемерие Запада и безжальность врага. Если нет ничего такого, чего бы враг не сделал для свой победы, не должно быти ничего такого, чего бы мы не сделали для своей. Система моральных координат все равно изменится. Возможно, мы все ее увидим лучше, если научимся смотреть в прицел».
Но пока власть есть фетиш, власть - инструмент и «крыша», власть - это совершенный насос, высасывающий все национальные богатства, власть - карательная машина для тех, кто сопротивляется. Если бы она работала на пользу обществу, то, очевидно, что простые украинцы не искали бы счастья где угодно, только не у себя дома.
Но, и это самое обидное, и самое парадоксальное, - именно украинцы избирают себе власть, именно они ссорятся, чуть ли не дерутся, когда речь идет о кандидатах, именно они затем вспоминают ту фразу Черчилля об интересах. Наверное, чтобы изменить ситуацию, надо, чтобы среднестатистический избиратель тоже взял его на вооружение, и руководствовался не симпатиями-фобиями, а собственным интересом. Конечно, было бы идеально, чтобы его интерес не противоречил интереса ближнего, всех граждан.
Игорь Гулык