Недешева клоунада

Пригадуєте, колись Борис Колєсніков обізвав свого партайгеноссе Дмитра Табачника „дешевим клоуном”. Поміж собою вони, звісно, розібралися, принаймні до суду чи рукоприкладства не дійшло.
Поза тим, бажання розіграти роль таких собі паяців в українській політиці демонструють чимало персонажів. Когось із них приваблює традиційний успіх Жіріновского, когось ваблять лаври екстравагантного польського діяча Лєпєра. От і виростають на соціологічних угіддях рейтинги ошустів, яким,як на мене, ліпше було б демонструвати таланти у «95-у кварталі».
Між іншим, зазвичай, політики цього штибу вирощені дбайливими руками іміджмейкерів від зацікавлених осіб. Один із дуже рейтингових радикалів останнього часу до болю нагадує мені головного героя дурнуватого серіалу про Вітальку. Хоча, у принципі, справжньою метою авторів задуму схожих політичних проектів є, далебі, не бажання когось розсмішити. Дуже часто «клоуни» суттєво надкушують електоральний пиріг дуже поважних гравців, і, до того ж, як той же Жіріновскій чи Лєпєр, стають довгожителями владних офісів.
А от нам з вами таки варто поміркувати, у яку копієчку влітає нашим сімейним бюджетам присутність на політичному олімпі професійних блазнів.
Проблема навіть не у розмірі депутатських, міністерських чи президентських зарплат, проблема у тому, що перманентний спектакль, розіграний ними, либонь, від початків нашої незалежності, передбачає незмінного глядача – лоха, а не скурпульозного ревізора і контролера. І ми з вами, на жаль, погоджуємося на цю роль, не здавши собі труду поміркувати над наслідками свого ж принизливого становища.
Тому тих, хто ще не втратив бодай дещицю сумління і здорового глузду, й діймають до глибини душі витівки дорогих скоморохів. Тому й хочеться, -- від відчаю та образи, -- плюнути на все і їхати світ за очі. Аби, принаймні, не бачити, як чорне видають за біле, зради називають політичною мудрістю, злодіїв – елітою нації. Те ж з конфліктом на Сході. Як ото написав недавно Тимчук з ІО? "Поки ми не назовем чорне чорним, а війну війною, цей театр абсурду триватиме".
Я не знаю, чи стане у кого сил ще раз вийти на морозяний Майдан, тим паче, що й його у нас спочатку вкрали, покористувалися, а відтак намагаються дискредитувати й висміяти. Не знаю й тому, що Майдан – не для конформістів, яких з часу минулої революції суттєво побільшало; не для тих, хто сьогодні славить одне, а завтра, за гроші, -- інше. Не для пристосуванців і не для лубочних патріотів. Він, третій Майдан, мабуть, нині залишився б безлюдним, лиш кілька самотніх фігур зі стягом, скромних на тлі його величі, посеред пляшок з-під пива після гулянки столичної молоді. Але… „Ідеали ж нікуди не зникають. А виникає ситуація фарсових симулякрів — коли ідею комусь конче треба скомпрометувати...” (Оксана Забужко).
Мене, зрештою, не цікавить, хто там, на горі, „правіший” чи „святіший”. Скажіть, чи міркуємо ми над такими високими категоріями, взявши квиток до цирку? Мабуть, ми регочемо до сліз над витівками манежних фіглярів, а по виставі поринаємо у звичний триб щоденних справ. То чому нині репризи таких же клоунів-самозванців стали „нашим усім”?
Єжи Лєц колись написав: „Карликам слід низько кланятися”. Зріла демократія не дискримінує клоунів, вона просто обмежує їхній доступ до центрів ухвалення важливих рішень. А наразі, коли ми ще щойно визначаємося з формою устрою, спробуймо керуватися логікою – ми їм платимо не за вистави, не за те, щоб вони вважали нас за придурків. Але якщо вже їм цього дуже кортить, то хай роблять це власним коштом.
Ігор Гулик, Ілюстрація: dw.de
Недешевая клоунада
Помните, когда-то Бориса Колесников обозвал своего партайгеноссе Дмитрия Табачника "дешевым клоуном". Между собой они, конечно, разобрались, по крайней мере, до суда или рукоприкладства не дошло.
Вместе с тем, желание разыграть роль этаких паяцев в украинской политике демонстрируют много персонажей. Кого-то из них привлекает традиционный успех Жириновского, кого-то манят лавры экстравагантного польского деятеля Леппера. Вот и вырастают на социологических угодьях рейтинги проходимцев, которым, по-моему, лучше было бы демонстрировать таланты в «95-м квартале».
Между прочим, как правило, политики этого толка выращенные заботливыми руками имиджмейкеров от заинтересованных лиц. Один из очень рейтинговых радикалов последнего времени до боли напоминает мне главного героя глуповатого сериала о Витальке. Хотя, в принципе, серьезной целью авторов замысла похожих политических проектов является, пожалуй, не желание кого-то рассмешить. Очень часто «клоуны» существенно надкусывает электоральный пирог очень важных игроков, и, к тому же, как тот же Жириновский или Леппер, становятся долгожителями властных офисов.
А вот нам с вами все-таки стоит подумать, в какую копеечку влетает нашим семейным бюджетам присутствие на политическом олимпе профессиональных шутов.
Проблема даже не в размере депутатских, министерских или президентских зарплат, проблема в том, что перманентный спектакль, разыгранный ими, вероятно, от начала нашей независимости, предусматривает постоянного зрителя - лоха, а не скрупулезно ревизора и контролера. И мы с вами, к сожалению, соглашаемся на эту роль, не утруждая себя тем, чтобы поразмыслить над последствиями своего же унизительного положения.
Поэтому тех, кто еще не потерял хотя бы немного совести и здравого смысла, и донимают до глубины души выходки дорогих скоморохов. Поэтому и хочется, - от отчаяния и обиды, - плюнуть на все и ехать куда глаза глядят. Чтобы хотя бы не видеть, как черное выдают за белое, измены называют политической мудростью, воров - элитой нации. То же с конфликтом на Востоке. Как об этом написал недавно Тымчук из ИС? "Пока мы не назовем черное черным, а войну войной, этот театр абсурда будет продолжаться".
Я не знаю, станет ли у кого сил еще раз выйти на морозный Майдан, тем более, что и его у нас сначала украли, попользовались, а теперь пытаются дискредитировать и высмеять. Не знаю и потому, что Майдан - не для конформистов, которых со времени прошлой революции существенно больше; не для тех, кто сегодня прославляет одно, а завтра, за деньги, - другое. Не для приспособленцев и не для лубочных патриотов. Он, третий Майдан, пожалуй, сейчас остался бы безлюдным, лишь несколько одиноких фигур со знаменем, скромных на фоне его величия, среди бутылок из-под пива после гулянки столичной молодежи. Но... "Идеалы ведь никуда не исчезают. А возникает ситуация фарсовых симулякров - когда идею кому-то очень нужно скомпрометировать..." (Оксана Забужко).
Меня, в конце концов, не интересует, кто там, наверху, "правее" или "святейший". Скажите, рассуждаем ли мы над такими высокими категориями, покупая билет в цирк? Видимо, мы хохочем до слез над проделками манежных фигляров, а после представления погружаемся в привычный ритм ежедневных дел. Так почему же сейчас репризы клоунов-самозванцев стали "нашим всем"?
Ежи Лец когда-то написал: "Карликам следует низко кланяться". Зрелая демократия не дискриминирует клоунов, она просто ограничивает их доступ к центрам принятия важных решений. А пока, когда мы еще только определяемся с формой обустройства страны, попробуем руководствоваться логикой - мы им платим не за спектакли, не за то, чтобы они считали нас за придурков. Ведь если уж им этого очень хочется, то пусть делают это за свой счет.
Игорь Гулык