Зворотній процес

Спроби повернути колесо історії навспак іноді бувають тимчасово успішними. Бодай на недовго, та все ж привиди минулого псують життя сучасникам, тримають на ноги всю країну, яка головою вже давно поза архаїчним контекстом.
Якщо говорити про Україну, то відкат до минулого за часів правління Януковича був цілком прогнозованим, а відтак і стимульованим певними політичними силами, причому навіть із демократичного табору, які одного чудового дня врешті усвідомили, що наслідком їх бездіяльності стане втрата влади. Вони приготували плацдарм для народного невдоволення „помаранчами”, дискредитуючи мимохідь і саму ідею демократії. Однак, парадокс полягає у тому, що усіма силами прагнучи втілити гасло Миколи Хвильового „Геть від Москви!”, ці провідники, самі того не бажаючи, підсадили на Олімп найпроросійськіші, найреакційніші з точки зору українофобії сили.
Цілком очевидно, вони плекали надію на те, що Партія регіонів та її сателіти з коаліції „спалять” себе у топці кризи і соціальних негараздів, а відтак, втямивши ворожу Україні ідеологію цих сил, спільнота дружно вкаже їм на смітник історії. Утім виявилося, що не все так просто. Мирного другого Майдану, далебі, не вийшло, бо за спинами Януковича і К бовваніла „ерефія”, для якої це, мабуть, вирішальна битва на втрачену колонію.
Ось, зокрема, думка оглядача з питань СНД „Русского журнала” Владіміра Букарского: „Насправді єдність із Україною – вищою мірою прагматичний орієнтир для Росії – і з геополітичної, і з цивілізаційної, і з духовної, і з економічної точок зору. Укотре згадаю слова Збігнева Бжезінскі: „Росія без України ніколи не буде імперією”... Україна, Київська Русь – це і є наше, російське Косово”.
Позавчора у Москві зібрався багатотисячний натовп, і, хоч як би не бажали у Києві назвати його «збіговиськом ватників», все ж варто таки зупинитися у недооцінці загрози. Проблема не у Дугіну, який вкотре повправлявся у риториці на кшталт Ільї Еренбурга («Убей укра» - явний переспів «Убєй нємца»). Проблема, мабуть, у тому, що добра половина приявних на вулиці Дурова, схоже, інфікована дивною грою неадекватного реконструктора Стрєлкова, і прагне побавитися у відбудову давно минулих літ і «слави». «Наше ім`я Стрєлков і багатьох, хто гине зараз за Росію... Будь-яка російська людина усвідомлює в своєму серці, що це наша війна...».
Та, далебі, тепер ідеологом для зачарованих війною є вже не Алєксандр Гельєвіч, а сам ВВХ, - фюрер і міністр пропаганди Йозеф Геббельс в одній склянці. «Російське Косово» - це терен, на якому випробовується черговий етап дивної путінської шизофренії – і дуже чітко окреслила її Лариса Волошина, зауваживши, що годі прогнозувати, до якої межі котитиметься цей зворотній процес. Адже був час глорифікації «Сталіна-менеджера», тепер маємо період захоплення большевиками, які «не зрадили Росію» серед тотальної зради Заходу у Першій світовій війні, період апологетики царських золотолампасних генералів, Так і до Івана Грозного недалеко...
Це – домінанта настроїв не тільки серед кремлівського чиновництва, націленого, перш за все, на утримання влади. Що серйозніше – це лейтмотив публічних виступів в інтелектуальній тусовці, для якої традиційно демократія завершується на „українському питанні”. Дуже влучно сказав про настрої серед такого середовиша Дмітрій Кіріллов на «RUФабуле»: Немає їм (російським інтелектуалам – Авт.) діла до єдиної України. Плювати вони хотіли на народження української нації. Не будуть вони до наступних президентских виборів повтор.вати досвід Майдану. Весь Майдан завершиться в цікавих кабінетах за пляшкою віскаря, щоб «екстремісти не влаштували бузи». Якщо, до словв, у Зімбабве з’являться якісь буцім-то «русскіє», які місцевій владі не надто будуть до душі — радість цієї публіки не матиме меж».
А саме там, у «цікавих кабінетах» «лібералів», «євразійців», «єдиноросів», словом, серед симулякрів т.зв. демократичної еліти ерефії, формується дискурс російської поведінки, і, на жаль, за взірці беруться ті ж привиди минулого, ностальгія за якими пече нутро тамтешнього обивателя.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Reuters
Обратный процесс
Попытки повернуть колесо истории вспять иногда бывают временно успешными. Хоть и не надолго, но все же призраки прошлого портят жизнь современникам, держат на ноги всю страну, пребываюющую головой уже давно вне архаичного контекста.
Если говорить об Украине, то откат к прошлому во времена правления Януковича был вполне прогнозируемым, а, значит, и стимулированным определенными политическими силами. Причем, даже из демократического лагеря, в один прекрасный день наконец осознавшего, что следствием бездействий и лени станет потеря власти. Они приготовили плацдарм для народного недовольства "апельсинами", дискредитируя мимоходом и саму идею демократии. Однако, парадокс заключается в том, что всеми фибрами души стремясь воплотить лозунг Мыколы Хвылевого "​​Прочь от Москвы!", эти лидеры, сами того не желая, посадили на Олимп самые что ни на есть проросийские, реакционные с точки зрения украинофобии силы.
Совершенно очевидно, Ющенко и К надеялись на то, что Партия регионов и ее сателлиты из коалиции "сожгут" себя в топке кризиса и социальных проблем, а следовательно, поняв враждебную Украине идеологию этих сил, общество дружно укажет им на свалку истории. Впрочем оказалось, что не все так просто. Мирного второго Майдана, увы, не получилось, потому что за спинами Януковича и К стояла "эрэфия", для которой это, пожалуй, решающая битва на утраченную колонию.
Вот, в частности, мнение обозревателя по вопросам СНГ "Русского журнала" Владимира Букарского: "На самом деле единство с Украиной - в высшей степени прагматический ориентир для России - и с геополитической, и с цивилизационной, и с духовной, и с экономической точек зрения. Еще раз напомню слова Збигнева Бжезински: "Россия без Украины никогда не будет империей"... Украина, Киевская Русь - это и есть наше, русское Косово ".
Позавчера в Москве собралась многотысячная толпа, и, как бы не желали в Киеве назвать ее «сборищем ватников», все же стоит таки остановиться в недооценке угрозы. Проблема не в Дугине, в который раз поупражнявшемся в риторике вроде Ильи Эренбурга («Убей укра» - явный перепев «Убей немца»). Проблема, видимо, в том, что добрая половина прибывших на улицу Дурова, похоже, инфицирована странной игрой неадекватного реконструктора Стрелкова, и очень желает поиграть в восстановление давно минувших лет и «славы». «Наше имя Стрелков и многих погибающих сейчас за Россию ... Любой русский человек осознает в своем сердце, что это наша война...».
Но, право, теперь идеологом для очарованных войной является уже не Александр Гельевич, а сам ВВХ, - фюрер и министр пропаганды Йозеф Геббельс в одном стакане. «Русское Косово» - это поприще, на котором испытывается очередной этап странной путинской шизофрении - и очень четко очертила ее Лариса Волошина, отметив, что можно только прогнозировать, до какого предела катиться этот обратный процесс. Ведь было время глорификации «Сталина-менеджера», теперь официальная Москва на стадии очарования большевиками, «не предавшими Россию» среди тотальной измены Запада в Первой мировой войне, в периоде апологетики царских золотолампасних генералов, так и до Ивана Грозного рукой подать...
Это - доминанта настроений не только среди кремлевского чиновничества, нацеленного, прежде всего, на удержание власти. Что серьезно - это лейтмотив публичных выступлений в интеллектуальной тусовке, для которой традиционно демократия завершается на "украинском вопросе". Очень метко сказал о настроениях среди такой публики Дмитрий Кириллов на «RUФабуле»: Нет им (российским интелектуалам - Авт.) дела до единой Украины. Плевать они хотели на рождение украинской нации. Не будут они к следующим президентским выборам повторять опыт Майдана. Весь Майдан закончится в интересных кабинетах за бутылкой вискаря, чтоб «экстремисты не устроили бузу». Если, к слову, в Зимбабве появятся какие-нибудь якобы «русские», которые местным властям придутся не очень по душе — ликованию этой публики не будет предела".
А именно там, в «интересных кабинетах» «либералов», «евразийцев», «единороссов», словом, среди симулякров т.н. демократической элиты эрэфии, формируется дискурс российского поведения, и, к сожалению, за образцы берутся те же призраки прошлого, ностальгия по которым печет нутро тамошнего обывателя.
Игорь Гулык