«Вестернізація», кажете?

Не відкриття, що українці змарнували чимало нагод і часу для докорінних реформ. Це так, але й не так, оскільки, як би там не було, ми не тупцювали на місці, і кожен пересічний громадянин, криво посміхнувшись від розчарувань, все ж визнає, що сьогодні він живе в іншій державі. Може, не такій, як гадалося п’ять-десять років тому, та все ж… І вчорашня закрито-відкрита сесія Верховної Ради, порозуміння між Яценюком та Порошенком (якими б мотивами воно не було б продиктоване) свідчить, що розпочинати реформи ніколи не пізно. Навіть під час канонади. Зрештою, Конституцію УНР спромоглися ухвалити, коли на київських вулицях вже точилися нерівні бої з большевиками...
Змарнували час і європейці, і тепер, коли Україна потрапила у вир турбулентності і смути, яка у будь-яку мить може перехлюпнутися і на їхній терен, вони, мабуть, повертаються у 2005-й і згадують власну вайлуватість і обережність.
Що зробив Старий світ за майже десять років для того, аби визнати свої помилки у ставленні до України? Нічого або майже нічого, якщо не взяти до уваги моніторинг єврокомісарів, який попервах видавався доцільним, однак затягнувшись на невизначений час, перетворився на принизливу процедуру.
Ми могли розуміти, що брюссельські чиновники дуже заклопотані буксуванням реформ самої Унії. Але нам не вкладалося в голові, як можна раптово охолонути до України, як можна так неочікувано змінити шал захоплення першим Майданом на прагматичний цинізм у підходах до європейської перспективи Києва.
Тепер, після Майдану-2 і фактично українсько-російської війни, здається, все стало на свої місця. Європейські «важковаговики», які досі дбали тільки про власне реноме і впливи, резонно вважаючи, що приєднання до ЄУ «наддержави» за континентальними мірками дасть новобранцям більше голосів і дещо змістить центри ухвалення рішень, відкинули свої перестороги. Вони (Франція, Німеччина), перш за все, переймалися й власним спокоєм. Їм потрібна була буферна зона між дикою Росією, яку лише зараз вони відважилися назвати так уголос. Їм, правда, досі не подобаються добрі учні, які, засвоївши перші уроки європейських правил, почали вимагати й до себе європейського ставлення на кордонах, у посольствах, у столицях добропорядних «цивілізованих» країн.
У принципі, здається, не все втрачено, як, до прикладу, у Туреччині, де євроскептиків побільшало настільки, що тепер зі Стамбулом важко говорити про шлях до Європи. Проблема часу: турки почали модернізацію економіки та суспільних відносин з початком 2000-х і ці роки не минули для них даремно.
Із «вестернізацією» України може трапитися те ж. Ще п’ять років і ми також можемо стати самодостатніми і «балуваними» у виборі партнерів. Адже, попри все, «золота акція» Європи таки перебуває на межі вигаданого нею ж східного кордону.
Тим часом набуваємо досвіду, і він, попри позитивну складову, містить знання про корупцію у «демократичних» країнах, про фальш тамтешньої влади, про маніпуляцію громадською думкою. Ми з недовірою сприймаємо, до прикладу, спростування офіційних кіл Німеччини про неможливість будь-яких таємних перемовин фрау Меркель з ВВХ. Колись ми брали все на віру. Тепер знаємо, що все може бути, що пріоритет цін над цінностями є хронічним, попри гасла про ліберальну демократію. Тепер можемо порівняти і зважити, чи всі цінності, декларовані ЄУ, насправді там шанують та виконують. Головне, аби наш висновок не додавав нудьги, а стимулював до зміни реальності. Ще не відомо, хто кого "вестернізуватиме"…
Ігор Гулик. Ілюстрація: zhitomir-online.com
«Вестернизация», говорите?
Разве новость, что украинцы потеряли немало возможностей и времени для коренных реформ. Это так, но и не так, поскольку, как бы там ни было, мы не топтались на месте, и каждый простой гражданин, криво улыбнувшись от разочарований, все же признает, что сегодня он живет в другом государстве. Может, не таком, как хотелось пять-десять лет назад, но все же... И вчерашняя закрыто-открытая сессия Верховной Рады, перемирие между Яценюком и Порошенко (какими бы мотивами оно не было бы продиктовано) свидетельствует, что начинать реформы никогда не поздно. Даже во время канонады. Впрочем, Конституцию УНР приняли только тогда, когда на киевских улицах уже шли бои с большевиками.
Потеряли время и европейцы, и теперь, когда Украина попала в водоворот турбулентности и смуты, которая в любой момент может зацепить и их "нерушимые границы", они, наверное, возвращаются в далекий 2005-й и вспоминают свою медлительность и осторожность.
Что сделал Старый свет за почти десять лет для того, чтобы признать свои ошибки в отношении Украины? Ничего или почти ничего, если не принять во внимание мониторинг еврокомиссаров, который поначалу казался целесообразным, однако затянувшись на неопределенное время, превратился в унизительную процедуру.
Мы могли понять, что брюссельские чиновники очень озабочены буксованием реформ в самой Унии. Но нам не укладывалось в голове, как можно внезапно остыть к Украине, как можно так неожиданно поменять очарование первым Майданом на прагматичный цинизм в подходах к европейской перспективе Киева.
Теперь, после Майдана-2 и фактически украинско-российской войны, кажется, все стало на свои места. Европейские «тяжеловесы», до сих пор заботящиеся только о собственном реноме и влиянии, резонно полагая, что присоединение к ЕС «сверхдержавы» по континентальными меркам даст новобранцам больше голосов и несколько сместит центры принятия решений, отбросили свои страхи. Они (Франция, Германия), прежде всего, заботились о собственным спокойствии. Им нужна была буферная зона между дикой Россией, которую только сейчас они отважились назвать так вслух. Им, правда, до сих пор не нравятся хорошие ученики, которые, усвоив первые уроки европейских правил, потребовали и к себе европейского отношения на границах, в посольствах, в столицах добропорядочных «цивилизованных» стран.
В принципе, кажется, не все потеряно, как, к примеру, в Турции, где число евроскептиков увеличилось настолько, что теперь со Стамбулом трудно говорить о пути в Европу. Проблема времени: турки начали модернизацию экономики и общественных отношений вначале 2000-х и эти годы не прошли для них даром.
С «вестернизацией» Украины может случиться то же. Еще пять лет и мы можем стать самодостаточными и «избалованными» в выборе партнеров. Ведь, несмотря на все, «золотая акция» Европы все же находится именно на придуманной ею же восточной границе.
Между тем мы приобретаем опыт, и он, несмотря на позитивную составляющую, содержит знания о коррупции в «демократических» странах, о фальши тамошней власти, о манипуляции общественным мнением. Мы с недоверием воспринимаем, к примеру, опровержения официальных кругов Германии о невозможности любых тайных переговоров фрау Меркель с ВВХ. Когда-то мы брали все на веру. Теперь знаем, что все может быть, что приоритет цен над ценностями является хроническим, несмотря лозунги о либеральной демократии. Теперь можем сравнить и взвесить, все ли ценности, декларируемые ЕС, действительно там уважают и выполняют. Главное, чтобы наш вывод не рождал унынье, а стимулировал к изменению реальности. Ведь пока не известно, кто кого будет «вестернизировать"...
Игорь Гулык