desyateryk (d_desyateryk) wrote in ua,
desyateryk
d_desyateryk
ua

«МАЙДАН». ОПТИКА НАРОДЖЕННЯ

«МАЙДАН». ОПТИКА НАРОДЖЕННЯ



Головний герой «Майдану» Лозниці постає в першому ж кадрі – люди, що співають гімн. Потім ця сцена – море облич, що дивляться в камеру – повториться ще кілька разів з різними варіаціями.

Сергій Лозниця — уродженець Білорусі. Прожив більше чверті століття у Києві. Прославившись як документаліст, успішно дебютував з ігровою стрічкою, знятою в копродукції з Україною — «Щастя моє» (2010) хоча й лишилося без канських призів, проте отримало схвальні відгуки міжнародної кінокритики.

«Майдан» у певному сенсі з’явився випадково: режисер приїхав взимку до Києва для підготовки зйомок історичної драми про Бабин Яр і, звісно, переключив увагу на революційні події. Двогодинна неігрова стрічка (автори визначають її жанр як документальний епос) зроблена майже без фінансування, з одним оператором - Сергій «Стефан» Стеценко відзняв більше 100 годин матеріалу.

Це історія про Майдан в обох значеннях - про місце і про спільноту. Це не хроніка, не публіцистика, і тому закиди, що у фільмі не відображені ті чи ті події, не мають сенсу. Елементи репортажу тут, однак, використані: наприклад, немає накладеної музики; вся музика й шуми записані в реальному часі, завдяки чому посилюється достовірність зображення. «Майдан» - це в першу чергу художній візуальний текст (до речі, давно пора відзвичаїтися від поділу на «художнє» і «документальне») з власною образною системою, і спостерігати за плином цих образів надзвичайно цікаво.

Спочатку, близько години, Лозниця зосереджується на описі ситуації. Зміняються загальні і середні плани; в тривалих, до 5 хвилин, знятих нерухомою камерою статичних епізодах майже нічого не відбувається – люди течуть крізь кадр, займаються щоденними справами. Інколи так вимальовуються доволі цікаві портрети: дівчина розливає «волинський чай», а їй у цей час вплітають стрічки у коси, поет-аматор біля мікрофону забуває власні вірші, колоритний чолов’яга награє гімн України на гітарі. Палкі промови, заклики вождів зі сцени проходять на маргінесі, головне – оця дорогоцінна рутина, в котру, завдяки нерухомості кадру, занурюєшся, немов у медитацію. Кухня в Будинку профспілок, КМДА, барикади на Хрещатику, десятки облич, сотні жестів - бачимо майже броунівський рух, хаос напередодні акту творіння, стихію, для якої ще не народилася форма, здатна її прийняти в себе.

Отже, перша частина фільму – проживання громадянського протесту як простору. Майдан як місце.

Рух у часі, власне сюжет починаються після титру про початок подій на Грушевського 19 січня. Камера Стеценка лишається, за одним винятком, нерухомою. А втім, цього разу людська маса вступає зі своїм важким танцем на сцену історії, являючи собою водночас і хор, і протагоніста трагедії, що розгортається тут і зараз.

Є полум’я, звучать удари і постріли, однак Лозниця уникає показувати прямі зіткнення. Міліція у нього схована за касками та щитами, стоїть у затінку, – аморфна, знеособлена множина. До речі, у зйомках атак є унікальні кадри, котрих не було в раніше оприлюдненій хроніці – наприклад, «беркутівець» на даху, в котрого влучає куля, або початок побоїща на Інститутській 20 лютого, коли сумнозвісний загін ментів з автоматами розстрілює маніфестантів – стріляючи, вони ще й кидаються камінням (!) – чудовий момент, котрий передає глибину панічного, тваринного страху тих, хто так довго почувалися господарями чужих життів.

Те, що Лозниця показує в епізодах протистоянь – плавильний тигель, в якому утворюється нація, не етнос, а відповідальна спільнота - та сама політична нація, на котрій і тримається сучасна цивілізація. Від кадру до кадру, від хору, що співає гімн, до скорботних облич на похороні жертв розстрілу – це дивовижне, грандіозне перетворення зафіксоване з усією точністю і чесністю, на яку тільки і здатен талановитий митець. Лозниця двічі дає прозвучати жалобній пісні «Пливе кача», збиваючи пафос епізоду і натомість знову вдивляючись в людей: вони геть інакші, аніж на початку картини. Загалом, уся сцена похорону, з її глибокою світлотінню, з ліхтариками в руках має в собі просто рембрандтівський розмах і глибину.

І тихе, тихе завершення зі свічками уздовж Майдану, з кришталевими дзвониками, котрі все звучать і звучать, коли вже йдуть титри – сколихує сильніше, ніж можливий надривний фінал. Катарсис під сурдинку…

В кожного народу є свій фільм про народження нації. Так було в США, коли великий Уільям Гріффіт зняв «Народження нації», чи в Німеччині, котра пережила своє народження на екрані в «Нібелунгах» Фріца Ланга.

Лозниці вдалося якщо не створити таку картину, то зробити величезний крок у потрібному напрямі. Народ України, можливо навіть, уперше в своїй історії – побачив СЕБЕ на кіноекрані.

І це – красиве, гідне обличчя.

***

«Нація завжди народжується з болем»



Після київської прем'єри фільму «Майдан» режисер відповів на запитання преси (на фото - Сергій Лозниця і оператор Сергій «Стефан» Стеценко). Нижче - найцікавіші фрагменти цієї розмови.

– Мені стало зрозуміло, що у стрічки є фінал, коли Янукович утік. І якщо говорити про сюжет, він вкладається в просту фразу: народ вийшов проти влади, народ владу повалив. Важливо і цікаво – як це відбувалося.

– Ми розуміємо, що стріляють по людях, але я міг дозволити собі у фільмі лише один такий момент. Ви перестаєте дивитися фільм, коли бачите цей жах. Я намагався бути на дистанції, гасити емоції. «Майдан» – фільм художній, він підпорядкований певним законам, а в моменти насильства ви припиняєте думати про художнє.

– У фільмі Ейзенштейна «Жовтень» майже все неправда. Ніхто не брав арки Генштабу штурмом, проте всі дуже довго сприймали це як документальну хроніку. «Майдан» – не звіт, не хроніка. Я вибрав те, що для мене було важливо. Довгі плани однаково важко дивитися всім, але це моє слабке місце (сміх). При цьому я спеціально не вдавався до монтажу, тому що монтаж вибудовує фікцію. Будь ласка, вдивляйтеся. Завдяки такій тривалості – 4-5 хвилин – ви можете заглибитися в епізод. Ми залишаємо вам можливість вдивлятися, занурюватися в цей простір і замислюватися.

– Дуже хочу, аби «Майдан» побачили росіяни; гадаю, для них це ще й навчальний посібник. Я хотів би приїхати і презентувати картину в Росії, але, поки триває війна, не можу цього робити. Але зараз, можливо, події дуже швидко почнуть розвиватися. Є така надія.

– Те, що фінансування зараз припинено, – це зовсім неправильно. Кіно – це колективна ілюзія, і в України є всі підстави створити свою колективну ілюзію – тому що зараз тут з'явився герой. У Росії героя немає. Герой – той, хто бореться з несправедливістю, і є прецедент, коли несправедливість було переможено. Зараз в Україні можливі фільми на тему виникнення таких героїв – як неореалізм в Італії. Якщо держава з розумом до цього поставиться... Адже відчувається піднесення, вирує енергія, зокрема й творча, і є всі підстави, щоб цей кінематограф народився.

– Нація завжди народжується з болем. Завжди відбувається невідворотне.

Дмитро Десятерик, «День»
Tags: Майдан, Сінема
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments