Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Про парламентські бійки і поцілунки

Originally posted by ihorhulyk at Про парламентські бійки і поцілунки
1

"Ми вже навіть вчимося
не заздрити успіху сусіда чи колеги"

З інавгураційної промови президента Порошенка
Подвійне дно вітчизняного політикуму просвічує не тільки крізь кардинальні протиріччя між обіцянками та реальним їх втіленням, не лише крізь лицемірство заперечень абсолютної причетності чиновників або ж депутатів до приватного бізнесу або крізь кричущу фальш поданих на наполегливі вимоги спільноти податкових декларацій. Симптоми „запаралеленого життя” присутні й на рівні особистісному, приватному, хоча дійові особи цих маленьких драм не надто схильні відкривати над ними завісу.
Львовом вже не рік і не два блукають чутки про родинні стосунки двох місцевих політиків столичного масштабу, яких розділили політичні барикади. Через це вони змушені з партійних трибун і газетних шпальт нещадно критикувати одне одного, висміювати за нагоди й без прорахунки та неоковирності поведінки рідних своякам середовищ, однак це абсолютно не заважає їм мирно спілкуватися на приватному рівні. Мене завжди цікавив у таких ситуаціях один аспект – аспект гідності цих панів, якщо, звичайно, можна вважати гідністю те, чим послуговуються наші опоненти у політичних дебатах та й назагал, коли йдеться про інтерес їхньої партійної структури. Але, зрештою, чим ліпші свободівці, які систематично б'ють писки комуністам у залі під куполом, провадячи, поза тим, спільні бізнеси з "червоними"?
Якось дуже давно одіозна Раїса Богатирьова дозволила собі вдатися до непритаманних їй зазвичай сентиментів. Коли її запитали про сумнівність людських симпатій до Тимошенко, вона несподівано відповіла, що це не так, що поза парламентом вони навіть цілуються при зустрічах. І несподівано підсумувала: „Ми ж українці!”. Це дуже схоже на тотальну істерику "донбасолюбців", про яку влучно написав на "Збручі" Олександр Бойченко. В ім'я того, що ми - "українці" (і адепти ДНР-ЛНР теж?), нам пропонують "усиновити" регіон «складний, з надламаною психікою, в яку назавжди вмонтовано матрицю зради, тунеядства, нелюбові, недовіри, ненависті». Бойченко каже, що "єдиний рєбьонок, з яким мені асоціюється Донбас, це той анекдотичний недоумок, що вбив тата з мамою, після чого попросив на суді поставитися до нього поблажливо, бо він сирота. Не знаю, як ви, а я особисто не пригадую, щоб колись мав намір усиновити шість мільйонів таких сиріт". Я, до слова, теж...
Як це не сумно, але направду ми – українці вміємо гарно усміхатися у вічі співрозмовникові, сипати компліментами, а відійшовши убік поливати недавній об’єкт позірних симпатій та шани відрами найдобірнішого лайна. І це вважається у нас нормальним, ледь не правилом доброчесності й порядності, позаяк вигравши дещицю у такій лицемірній грі ми, як це не дивно, станемо прикладом мудрості, розважливості та... порядності в очах дорогої родини, і предметом заздрощів сусідів. „Засоби – ніщо, мета – усе”.
Погляньмо на містечкових політиків, які протирають сподні хоча б у міськраді. Здається, у Львові вони всі „свої хлопці”, що душу й тіло покладуть за Україну, за її волю. Але коли на люди зринають справжні мотиви їхніх вчинків, коли стає зрозуміло, що рушійними силами голосувань за архіважливі для міста рішення є, далебі, не інтереси його мешканців, а банальний фінансовий зиск, тоді ставиш перед собою запитання: а чи справді це відбувається в П’ємонті? Зовсім несподіване порівняння, яке, здавалося б, лежить на поверхні: чим різняться львівські міські урядники – „патріоти з діда-прадіда”, і столичні, під проводом „Льоні з космосу” або ж Попова? Вишиванками у День незалежності, знанням славня? Витонченістю європейських манер? Чи може вмінням ретельніше маскувати свої наміри, переконливіше брехати, а відтак, коли доводиться виправдовуватися, апелювати до високих національних матерій?
Мені особисто дуже імпонує визначення такого, даруйте, "патріотизму", характеристика почасти медична, та все ж, авторства Алєксандра Ніконова на "RUфабуле": "У них ("патріотів" - Авт.) в голові міцно засіли програмні конструкти, які роблять людину рабом інших людей. Про те, що головним в їхньому житті є служіння. Що він мусить. Що він зобов'язаний. Що крокувати треба шеренгою... Для себе ці люди жити не можуть і не вміють. І раптово виявившись не при справах, вони провалюються у прострацію, в депресію. Вони стають непотрібними. А якщо так, то організм з цим погоджується і прибирає себе з життя, дозволяє розвиватися пухлині. Форма самогубства. Такий собі апоптоз на рівні соціуму".
Ігор Гулик. Ілюстрація: davno.ru
О парламентских драках и поцелуях
"Мы уже даже учимся
не завидовать успеху соседа или коллеги"

Из инаугурационной речи президента Порошенко
Двойное дно отечественного политикума проявляется не только в кардинальных противоречиях между обещаниями и реальным их воплощением, не только в лицемерии возражений абсолютной непричастности чиновников или депутатов к частному бизнесу или в вопиющей фальши представленных на настойчивые требования сообщества налоговых деклараций. Симптомы "запараллеленых жизней" присутствуют и на уровне личностном, частном, хотя действующие лица этих маленьких драм не слишком склонны открывать над ними завесу.
Львовом уже не год и не два блуждают слухи о родственных отношениях двух местных политиков столичного масштаба, которых разделили политические баррикады. Поэтому они вынуждены из партийных трибун и газетных полос нещадно критиковать друг друга, высмеивать при случае и без просчеты и несуразности поведения родных своякам политических кругов, однако это совершенно не мешает им мирно общаться на частном уровне. Меня всегда интересовал в таких ситуациях один аспект - аспект достоинства этих господ, если, конечно, можно считать достоинством то, чем пользуются наши оппоненты в политических дебатах и в целом, когда речь идет об интересе их партийной структуры. Но, впрочем, чем лучше свободовцы, систематически бьющие хари коммунистам в зале под куполом, и ведя при этом общие бизнесы с "красными"?
Как-то очень давно одиозная Раиса Богатырева позволила себе обычно несвойственные ей сантименты. Когда ее спросили о сомнительности ее человеческих симпатий к Тимошенко, она неожиданно ответила, что это не так, что вне парламента они даже целуются при встречах. И неожиданно подытожила: " Мы же украинцы!". Это очень похоже на тотальную истерику "донбассолюбцев", о которой точно написал на "Збручі" Александр Бойченко. Во имя того, что мы - "украинцы" (и адепти ДНР-ЛНР тоже?), нам предлагают "усыновить" регион «сложный, с изломленной психикой, в которую навсегда встроена матрица предательства, иждивенчества, нелюбви, недоверия, ненависти». Бойченко говорит, что "единственный ребенок, с которым мне ассоциируется Донбасс, это тот анекдотический недоумок, убивший отца и мать, а опосля просивший на суде относиться к нему снисходительно, поскольку он сирота. Не знаю, как вы, но я лично не припомню, чтобы когда-то хотел усыновить шесть миллионов таких сирот". Я, кстати, тоже...
Как это ни печально, но действительно мы - украинцы, - умеем красиво улыбаться в глаза собеседнику, сыпать комплиментами, а отойдя в сторонку - поливать недавний объект мнимых симпатий и уважения ведрами отборных дерьма. И это считается у нас нормальным, чуть ли не правилом добродетели и порядочности, потому что, - нам так кажется, - выиграв мелочь в такой лицемерной игре, мы, как это ни странно, станем примером мудрости, рассудительности и... порядочности в глазах дорогой семьи и предметом зависти соседей. "Средства - ничто, цель - все".
Возмем местечковых политиков, протирающих брюки хотя бы в горсовете. Кажется, во Львове они все "свои ребята", что душу и тело положат за Украину, за ее волю. Но когда на поверхность всплывают истинные мотивы их поступков, когда становится понятно, что движущими силами голосований за архиважные для города решения являются, пожалуй, не интересы его жителей, а банальная финансовая выгода, тогда ставишь перед собой вопрос: а действительно ли это происходит в Пьемонте? Совсем неожиданное сравнение, которое, казалось бы, лежит на поверхности: чем отличаются львовские городские чиновники - "патриоты потомственные", - от столичных, под предводительством то "Лени-космоса", то Попова? Вышиванками в День независимости, знанием гимна? Изяществом европейских манер? А, может, умением тщательно маскировать свои намерения, убедительно лгать, а затем, когда приходится оправдываться, апеллировать к высоким национальным материям?
Мне лично очень импонирует определение такого, уж извините, "патриотизма", характеристика отчасти медицинская, но все же, авторства Александра Никонова на "RUфабуле": "У них ("патриотов" - Авт.) в голове крепко засели программные конструкты, превращающие человека в рабов других людей. О том, что главное в его жизни есть служение. Что он должен. Что он обязан. Что шагать надо строем... Для себя эти люди жить не могут и не умеют. И внезапно оказавшись не у дел, они проваливаются в прострацию, в депрессию. Они становятся ненужными. А раз так, организм с этим соглашается и убирает себя из жизни, позволяет развиться опухоли. Форма самоубийства. Этакий апоптоз на уровне социума".
Игорь Гулык
Tags: колонка
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments