Від „чорних списків” до „чорної сотні”
Originally posted by 
ihorhulyk at Від „чорних списків” до „чорної сотні”
На відміну від інших, сьогодні не писатиму про жахливу катастрофу Боїнга. Хоча певним чином уся попередня поведінка російської верхівки так чи інак укладається в парадигму того, що сталося у небі над Торезом.
Нині згадаю зустріч ВВХ із представниками міжнародних громадських і релігійних організацій, серед яких були присутні і шановні равини. Фраза про Йозефа Геббельса як талановиту людину прозвучала тоді наругою над пам’яттю майже шести мільйонів жертв «остаточного вирішення єврейського питання» у нацистській Німеччині.
Колись Росія внесла у список персон нон-грата Миколу Жулинського. Найекстравагантнішою причиною тоді визнали озвучену тодішнім директора Московського Інституту політики Сєргєя Маркова, який опосередковано звинуватив українського академіка в… антисемітизмі. Припущення виявилося направду контраверсійне. Без огляду на очевидний факт, що відомий інтелектуал Жулинський ніколи навіть натяком не ображав національні почуття жодної меншини. Тож дискурс на цю тему не вартий і виїденого яйця.
Але подвійний стандарт пана Маркова у його оцінках ситуації в самій Росії таки очевидний. Я не писатиму зараз про історію стосунків росіян (радше – російської влади) і євреїв з незапам’ятних часів, з усіма її „межами осілості”, „справою Богрова” після убивства у Києві Петра Столипіна, „чорними сотнями”, брежнєвськими нагінками на єврейську інтелігенцію часів „развітого саціалізма”. Варто тільки поглянути на політичну мапу сучасної Росії з очевидним домінуванням у ній відверто антисемітських, ультра-радикальних, фашистських структур, які чомусь безперешкодно влаштовують свої „імперскіє марши” та інші провокаційні дифіляди на найвелелюдніших майданах обидвох столиць.
Зрештою, провладні сили не живлять особливих сентиментів щодо „інородців”. Українці – не виняток, вони лише елемент у ланцюгу тих „унтерменшів”, з яких російська офіційна пропаганда намагається укласти „чорні списки” небажаних, потенційних депортантів, або безжально знищувати Градами руками найманців.
...Про людське око все виглядає гламурно. Вам довго розповідатимуть про великих Растраповіча і Сахарова, про те, як пишається ними Росія. Але, зауважмо, десь на далеких підтекстах вам скажуть (якщо скажуть!), як познущалася Росія зі своїх нинішніх „світочів”. І лише тоді стане очевидним уся глибина цинізму московського режиму щодо меркантильного застосування світлих постатей і великих імен.
Увесь цей гламур, цей фарисейський пошанівок посилюється „аргументами” на кшталт „юдофобства” інших. Зрештою, кремлівські піарники аж ніяк не є винахідниками роверів. Вони лише сумлінно калькують неоціненний досвід попередників, які укладали сценарій убивства Симона Петлюри за цілком ідіотичні звинувачення в „єврейських погромах”. Остерігаючись перспективи відповісти за українських геноцид 1932 – 1933 років, московські майстри піару посилено мусують міф про „некоректність порівняння” Голокосту і Голодомору, – прикладів цьому достатньо як у російському сегменті Інтернету, так і на російськомовних ізраїльських сайтах. „Розділяй і владарюй” – постулат просмердженої нафталіном імперської практики знаходить своє утілення і у публічних виступах російського президента, і, тим паче, у виступах некерованих думців.
Подейкували, що та, давня, депортація Жулинського була відповіддю на депортацію Дуґіна з України. Та спробуймо собі уявити цивілізовану державу, яка горіла б бажанням зустрічати хлібом-сіллю автора таких „безневинних” висновків, які робить щодо України Алєксандр Ґельйовіч: „Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт... Україна як держава не має ніякого геополітичного змісту. У неї немає ні особливого культурного послання універсального значення, ні географічної унікальності, ні етнічної винятковості”.
Чи варто сумніватися, що поділяючи погляди таких своїх громадян, офіційна Росія, окрім укладання „чорних списків” небажаних українців, формує „чорні сотні” православних фанатиків. Вони вже вбивають, тільки під іншими назвами, зокрема на Донбасі.
Ігор Гулик Ілюстрація: espreso.tv
От "черных списков" к "черной сотне"
В отличие от других, сегодня не буду писать об ужасной катастрофе Боинга. Хотя определенным образом все предыдущее поведение российской верхушки так или иначе укладывается в парадигму случившегося в небе над Торезом.
Сейчас вспомню о встрече ВВХ с представителями международных общественных и религиозных организаций, среди которых присутствовали и уважаемые раввины. Фраза о Йозефе Геббельсе как талантливом человеке прозвучала тогда надругательством над памятью почти шести миллионов жертв «окончательного решения еврейского вопроса» в нацистской Германии.
...Когда-то Россия внесла в список персон нон-грата Мыколу Жулинского. Самой экстравагантной причиной тогда признали озвученную тогдашним директором Московского Института политики Сергеем Марковым, который косвенно обвинил украинского академика в... антисемитизме. Предположение оказалось действительно контраверсионным. Невзирая на очевидный факт, что известный интеллектуал Жулинский никогда даже намеком не обижал национальные чувства ни одного из меньшинств. Поэтому дискурс на эту тему не стоит и выеденного яйца.
Но двойной стандарт господина Маркова в его оценках ситуации в самой России очевиден. Я не буду писать сейчас об истории отношений русских (скорее - российской власти) и евреев с незапамятных времен, со всеми ее "полосами оседлости", "делом Богрова" после убийства в Киеве Петра Столыпина, "черными сотнями", брежневскими гонениями на еврейскую интеллигенцию времен "развитого социализма". Стоит только взглянуть на политическую карту современной России с очевидным доминированием в ней откровенно антисемитских, ультра-радикальных, фашистских структур, которые почему-то беспрепятственно устраивают свои "имперские марши" и другие провокационные дефиляды на самых многолюдных площадях обоих русских столиц.
Впрочем, провластные силы не питают особых сантиментов и к другим "инородцам". Украинцы - не исключение, они лишь звено в цепи тех "унтерменшей", из которых российская официальная пропаганда пытается составить "черные списки" нежелательных, потенциальных врагов, или безжалостно уничтожать Градами руками наемников.
...Для неискушенного глаза все выглядит гламурно. Вам долго будут рассказывать о великих Растраповиче и Сахарове, о том, как гордится ими Россия. Но, заметим, где-то на дальних подтекстах вам скажут (если скажут!), как поиздевалась Россия из своих нынешних "светочей". И только тогда станет очевидным вся глубина цинизма московского режима в меркантильном использовании светлых фигур и великих имен.
Весь этот гламур, это фарисейское почитание усиливается "аргументами" типа "юдофобства" других. Но кремлевские пиарщики отнюдь не являются изобретателями велосипедов. Они лишь добросовестно калькируют неоценимый опыт предшественников, которые писали сценарий убийства Симона Петлюры, придумывая идиотские обвинения главного отамана в "еврейских погромах". Опасаясь перспективы ответить за украинской геноцид 1932 - 1933 годов, московские мастера пиара усиленно муссируют миф о "некорректности сравнения" Холокоста и Голодомора, - примеров этому достаточно как в российском сегменте Интернета, так и на русскоязычных израильских сайтах. "Разделяй и властвуй" - постулат провонявшей нафталином имперской практики - находит свое воплощение и в публичных выступлениях российского президента, и, тем более, в выступлениях неуправляемых думцев.
Поговаривали, что давняя депортация Жулинского была ответом на депортацию Дугина из Украины. Но попробуем себе представить цивилизованное государство, которое горело бы желанием встречать хлебом-солью автора таких "невинных" выводов, которые делает относительно Украины Александр Гельевич: "Суверенитет Украины представляет собой настолько негативное для русской геополитики явление, что, в принципе, легко может спровоцировать вооруженный конфликт... Украина как государство не имеет никакого геополитического смысла. У нее нет ни особого культурного послание универсального значения, ни географической уникальности, ни этнической исключительности".
Стоит ли сомневаться, что разделяя взгляды таких своих граждан, официальная Россия, кроме составления "черных списков" нежелательных украинцев, формирует "черные сотни" православных фанатиков. Они уже убивают, только под другими названиями, в частности на Донбассе.
Игорь Гулык
ihorhulyk at Від „чорних списків” до „чорної сотні”На відміну від інших, сьогодні не писатиму про жахливу катастрофу Боїнга. Хоча певним чином уся попередня поведінка російської верхівки так чи інак укладається в парадигму того, що сталося у небі над Торезом.
Нині згадаю зустріч ВВХ із представниками міжнародних громадських і релігійних організацій, серед яких були присутні і шановні равини. Фраза про Йозефа Геббельса як талановиту людину прозвучала тоді наругою над пам’яттю майже шести мільйонів жертв «остаточного вирішення єврейського питання» у нацистській Німеччині.
Колись Росія внесла у список персон нон-грата Миколу Жулинського. Найекстравагантнішою причиною тоді визнали озвучену тодішнім директора Московського Інституту політики Сєргєя Маркова, який опосередковано звинуватив українського академіка в… антисемітизмі. Припущення виявилося направду контраверсійне. Без огляду на очевидний факт, що відомий інтелектуал Жулинський ніколи навіть натяком не ображав національні почуття жодної меншини. Тож дискурс на цю тему не вартий і виїденого яйця.
Але подвійний стандарт пана Маркова у його оцінках ситуації в самій Росії таки очевидний. Я не писатиму зараз про історію стосунків росіян (радше – російської влади) і євреїв з незапам’ятних часів, з усіма її „межами осілості”, „справою Богрова” після убивства у Києві Петра Столипіна, „чорними сотнями”, брежнєвськими нагінками на єврейську інтелігенцію часів „развітого саціалізма”. Варто тільки поглянути на політичну мапу сучасної Росії з очевидним домінуванням у ній відверто антисемітських, ультра-радикальних, фашистських структур, які чомусь безперешкодно влаштовують свої „імперскіє марши” та інші провокаційні дифіляди на найвелелюдніших майданах обидвох столиць.
Зрештою, провладні сили не живлять особливих сентиментів щодо „інородців”. Українці – не виняток, вони лише елемент у ланцюгу тих „унтерменшів”, з яких російська офіційна пропаганда намагається укласти „чорні списки” небажаних, потенційних депортантів, або безжально знищувати Градами руками найманців.
...Про людське око все виглядає гламурно. Вам довго розповідатимуть про великих Растраповіча і Сахарова, про те, як пишається ними Росія. Але, зауважмо, десь на далеких підтекстах вам скажуть (якщо скажуть!), як познущалася Росія зі своїх нинішніх „світочів”. І лише тоді стане очевидним уся глибина цинізму московського режиму щодо меркантильного застосування світлих постатей і великих імен.
Увесь цей гламур, цей фарисейський пошанівок посилюється „аргументами” на кшталт „юдофобства” інших. Зрештою, кремлівські піарники аж ніяк не є винахідниками роверів. Вони лише сумлінно калькують неоціненний досвід попередників, які укладали сценарій убивства Симона Петлюри за цілком ідіотичні звинувачення в „єврейських погромах”. Остерігаючись перспективи відповісти за українських геноцид 1932 – 1933 років, московські майстри піару посилено мусують міф про „некоректність порівняння” Голокосту і Голодомору, – прикладів цьому достатньо як у російському сегменті Інтернету, так і на російськомовних ізраїльських сайтах. „Розділяй і владарюй” – постулат просмердженої нафталіном імперської практики знаходить своє утілення і у публічних виступах російського президента, і, тим паче, у виступах некерованих думців.
Подейкували, що та, давня, депортація Жулинського була відповіддю на депортацію Дуґіна з України. Та спробуймо собі уявити цивілізовану державу, яка горіла б бажанням зустрічати хлібом-сіллю автора таких „безневинних” висновків, які робить щодо України Алєксандр Ґельйовіч: „Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт... Україна як держава не має ніякого геополітичного змісту. У неї немає ні особливого культурного послання універсального значення, ні географічної унікальності, ні етнічної винятковості”.
Чи варто сумніватися, що поділяючи погляди таких своїх громадян, офіційна Росія, окрім укладання „чорних списків” небажаних українців, формує „чорні сотні” православних фанатиків. Вони вже вбивають, тільки під іншими назвами, зокрема на Донбасі.
Ігор Гулик Ілюстрація: espreso.tv
От "черных списков" к "черной сотне"
В отличие от других, сегодня не буду писать об ужасной катастрофе Боинга. Хотя определенным образом все предыдущее поведение российской верхушки так или иначе укладывается в парадигму случившегося в небе над Торезом.
Сейчас вспомню о встрече ВВХ с представителями международных общественных и религиозных организаций, среди которых присутствовали и уважаемые раввины. Фраза о Йозефе Геббельсе как талантливом человеке прозвучала тогда надругательством над памятью почти шести миллионов жертв «окончательного решения еврейского вопроса» в нацистской Германии.
...Когда-то Россия внесла в список персон нон-грата Мыколу Жулинского. Самой экстравагантной причиной тогда признали озвученную тогдашним директором Московского Института политики Сергеем Марковым, который косвенно обвинил украинского академика в... антисемитизме. Предположение оказалось действительно контраверсионным. Невзирая на очевидный факт, что известный интеллектуал Жулинский никогда даже намеком не обижал национальные чувства ни одного из меньшинств. Поэтому дискурс на эту тему не стоит и выеденного яйца.
Но двойной стандарт господина Маркова в его оценках ситуации в самой России очевиден. Я не буду писать сейчас об истории отношений русских (скорее - российской власти) и евреев с незапамятных времен, со всеми ее "полосами оседлости", "делом Богрова" после убийства в Киеве Петра Столыпина, "черными сотнями", брежневскими гонениями на еврейскую интеллигенцию времен "развитого социализма". Стоит только взглянуть на политическую карту современной России с очевидным доминированием в ней откровенно антисемитских, ультра-радикальных, фашистских структур, которые почему-то беспрепятственно устраивают свои "имперские марши" и другие провокационные дефиляды на самых многолюдных площадях обоих русских столиц.
Впрочем, провластные силы не питают особых сантиментов и к другим "инородцам". Украинцы - не исключение, они лишь звено в цепи тех "унтерменшей", из которых российская официальная пропаганда пытается составить "черные списки" нежелательных, потенциальных врагов, или безжалостно уничтожать Градами руками наемников.
...Для неискушенного глаза все выглядит гламурно. Вам долго будут рассказывать о великих Растраповиче и Сахарове, о том, как гордится ими Россия. Но, заметим, где-то на дальних подтекстах вам скажут (если скажут!), как поиздевалась Россия из своих нынешних "светочей". И только тогда станет очевидным вся глубина цинизма московского режима в меркантильном использовании светлых фигур и великих имен.
Весь этот гламур, это фарисейское почитание усиливается "аргументами" типа "юдофобства" других. Но кремлевские пиарщики отнюдь не являются изобретателями велосипедов. Они лишь добросовестно калькируют неоценимый опыт предшественников, которые писали сценарий убийства Симона Петлюры, придумывая идиотские обвинения главного отамана в "еврейских погромах". Опасаясь перспективы ответить за украинской геноцид 1932 - 1933 годов, московские мастера пиара усиленно муссируют миф о "некорректности сравнения" Холокоста и Голодомора, - примеров этому достаточно как в российском сегменте Интернета, так и на русскоязычных израильских сайтах. "Разделяй и властвуй" - постулат провонявшей нафталином имперской практики - находит свое воплощение и в публичных выступлениях российского президента, и, тем более, в выступлениях неуправляемых думцев.
Поговаривали, что давняя депортация Жулинского была ответом на депортацию Дугина из Украины. Но попробуем себе представить цивилизованное государство, которое горело бы желанием встречать хлебом-солью автора таких "невинных" выводов, которые делает относительно Украины Александр Гельевич: "Суверенитет Украины представляет собой настолько негативное для русской геополитики явление, что, в принципе, легко может спровоцировать вооруженный конфликт... Украина как государство не имеет никакого геополитического смысла. У нее нет ни особого культурного послание универсального значения, ни географической уникальности, ни этнической исключительности".
Стоит ли сомневаться, что разделяя взгляды таких своих граждан, официальная Россия, кроме составления "черных списков" нежелательных украинцев, формирует "черные сотни" православных фанатиков. Они уже убивают, только под другими названиями, в частности на Донбассе.
Игорь Гулык