Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Чому я не пишу про війну?

Originally posted by ihorhulyk at Чому я не пишу про війну?
1399353957_v-techenie-ponedelnika-na-vostoke-vo-vremja-ato-pogibli-4-silovika-20-ranenyh-avakov-video
Ілюстрація: hronika.info

«Dulce et decorum est pro patria mori» — «Як солодко і почесно вмерти за Вітчизну», - це Горацій. Але спробуйте промовити ці слова у присутності родин загиблих на Сході. Мені не повернувся б язик…
Умерти за Вітчизну – справді варто. Але – за Вітчизну. Тому я не пишу про донбаську війну. Бо уважаю її безглуздою. З якого це доброго дива маю вважати Батьківщиною терен, населений дивним народом, який ще вчора справно і за гроші кликав у свої домівки (читай – справді Вітчизну) агресора, обожнював покидьків і маргіналів на кшталт Болотова, Стрєлкова, Бородая, Пономарьова, а нині… Нині утік подалі від гріха, з-під своїх брудних стріх, і вимагає комфорту, як у межигір’ях, ба більше, - потай мріє, аби і сюди, де йому надали прихисток добрі люди, прийшов Путін. Той, що х…ло.
Я не пишу про війну, тому що ще ніхто й ніколи не зміг за допомогою АКМу, гранатомета чи ПЗРК виправити світобачення окремої людини, сформувати у її свідомості потребу відповідальності за власну долю і власну родину, почуття самодостатності і кайфу від внутрішньої свободи. Я писав про Майдан, бо саме там ми були свідками відродження цих призабутих рис української нації, і не писатиму про Донбас, де шляхетність і гідність уважають ознаками лоха.
Я розумію, - історично то наш терен. Як і Кубань, Білгородщина, Курськ. Ментально ж – то відлам Орди, причому маргінальний, зачарований на схід, де розклався зі своїми золотоверхими шатрами модерний Бату-хан.
Я розумію, - здавати навіть сантиметр землі – якось не «по-пацанськи» у політичній світовій тусовці. Але чого я не можу втямити, - з яких це пір дещиця люмпенів, асоціальних елементів визначає тренди розвитку 46-мільйонної держави? Та настільки, що за це кладуть голови сотні вояків з геть не східняцькою пропискою в паспорті.
Я не пишу про війну, бо, зрештою, це не моя війна. Що б там не говорили про патріотизм пасіонарних олігархів, вони сповідують його, як завше, снуючи у власних мізках набагато далекоглядніші плани. Зовсім не альтруїстичні, а звично – меркантильні, цинічні і брутальні. Що б не казали про нову якість політики, але ця війна, - без огляду на прикметники, застосовані до неї фахівцями (гібридна зокрема) – це війна на знищення не стільки диверсанта чи терориста, як проти потенційних політичних опонентів, які мають дещо іншу думку про події або ж просто не можуть впливати на ситуацію, позаяк позбавлені таких важелів.
А ще я не пишу про цю війну, цілком усвідомлюючи, що мине ще трохи часу, і вона перестане бути темою газетних передовиць, ТОПом у новинних стрічках. З простої причини – вона не завершиться ніколи, ми звикнемо до неї, як ізраїльтяни до залпів кассанів, як британці до вибухів в Ольстері. Навіть якщо станеться неймовірне – і Донбас долучиться в омріяне ним «лоно Расєї», на наших дірявих кордонах надалі лунатимуть постріли, а у кублах тамтешніх обивателів називатимуть решту України хохлами, бандЄровцамі і фашистами. Бо проблема не у гарячій фазі протистояння, проблема у задавненому зіткненні двох паралельних світів, двох антагоністичних реальностей, двох типів світосприйняття: людини гідної і людини-раба обставин.
Я не пишу про війну, бо не бажаю, аби комплекси ненависті і почуття вини витиснули з голів решти адекватних громадян те, що давалося нам нелегко: розуміння цінності людської особистості і людського життя.
Ігор Гулик
Почему я не пишу о войне?
«Dulce et decorum est pro patria mori» - «как сладко и почетно умереть за Родину», - это Гораций. Но попробуйте сказать эти слова в присутствии семей погибших на Востоке. Мне не повернулся бы язык...
Умереть за Родину - действительно стоит. Но - за Родину. Поэтому я не пишу о донбасской войне. Потому считаю ее бессмысленной. С какой стати я должен считать Родиной территорию, населенную странным народом, еще вчера исправно и за деньги зазывавшим в свои дома (читай - настоящее Отечество) агрессора, обожавшим отбросы и маргиналов вроде Болотова, Стрелкова, Бородая, Пономарева, а нынче... Сейчас убежал подальше от греха, из-под своих грязных крыш, и требует комфорта, как в межигорьях, более того, - втайне мечтает, чтобы и сюда, где ему предоставили убежище добрые люди, пришел Путин. Тот, что х ... ло.
Я не пишу о войне, потому что еще никто и никогда не смог с помощью АКМа, гранатомета или ПЗРК исправить мировоззрение отдельного человека, сформировать в его сознании потребность ответственности за собственную судьбу и свою семью, чувство самодостаточности и кайфа от внутренней свободы. Я писал о Майдане, потому что именно там мы были свидетелями возрождения этих забытых черт украинской нации, и не пишу о Донбассе, где благородство и достоинство считают признаками лоха.
Я понимаю, - исторически это наша земля. Как и Кубань, Белгородщина, Курск. Ментально же - это околица Орды, причем маргинальная, очарованная на восток, где разбил свои златоверхие шатра современный Бату-хан.
Я понимаю, - сдавать даже сантиметр земли - как-то не «по-пацански» в политической мировой тусовке. Но чего я не могу понять, - с каких это пор горстка люмпенов, асоциальных элементов определяет тренды развития 46-миллионного государства? И настолько, что за это кладут головы сотни воинов с совсем не "схидняцкой" пропиской в ​​паспорте.
Я не пишу о войне, потому что, впрочем, это не моя война. Что бы там ни говорили о патриотизме пассионарных олигархов, они исповедуют его, как всегда, снуя в собственных мозгах гораздо более дальновидные планы. Совсем не альтруистические, а привычно - меркантильные, циничные и брутальные. Что бы ни говорили о новом качестве политики, но эта война, - несмотря на прилагательные, примененные к ней специалистами (гибридная, в частности) - это война на уничтожение не столько диверсанта или террориста, как против потенциальных политических оппонентов, имеющих несколько другое мнение о событиях или же просто не могущих влиять на ситуацию, поскольку лишены таких рычагов.
А еще я не пишу об этой войне, вполне осознавая, что пройдет еще немного времени, и она перестанет быть темой газетных передовиц, ТОПом в новостных лентах. По простой причине - она ​​не завершится никогда, мы привыкнем к ней, как израильтяне в залпам кассанов, как британцы к взрывам в Ольстере. Даже если случится невероятное - и Донбасс присоединится к «лону Расеи», на наших дырявых границах и дальше будут звучать выстрелы, а в гнездах тамошних обывателей будут называть остальную Украину хохлами, бЕндеровцами и фашистами. Потому что проблема не в горячей фазе противостояния, проблема во вялотекущем столкновении двух параллельных миров, двух антагонистических реальностей, двух типов мировосприятия: человека достойного и человека-раба обстоятельств.
Я не пишу о войне, потому что не хочу, чтобы комплексы ненависти и чувства вины вытеснили из голов остальных адекватных граждан то, что давалось нам слишком нелегко: понимание ценности человеческой личности и человеческой жизни.
Игорь Гулык
Tags: Донбас, Донбасс, Мнение, Наболело, Спорно-очень-спорно, Форсмажор, колонка
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 4 comments