Коротке есе про втрати
Originally posted by 
ihorhulyk at Коротке есе про втрати
Ілюстрація: monitor.espec.ws
Аналіз минулих виборів з точки зору втрат чи набутків, – справа невдячна і. в принципі, марна. Що, за великим рахунком, втратили українці? Непевність, незахищеність? Запитайте про це першого зустрічного, і він здивовано поведе бровою. А справді, – що? І чи позначиться на щоденному побуті пересічного обивателя не вельми пристойний результат Тимошенко? Сказати важко, але, радше, відповідь буде ближчою до негативної...
Утрати і здобутки у сенсі України можуть рахувати хіба сусіди або ж „стратегічні партнери”. На північ вони чомусь надто болісно реагують на те, що відбувається і тому у Москві обрали превентивну тактику продовження інспірації неспокою, яку, власне кажучи, годі відрізнити від прямої агресії.
У далекому Вашингтоні флегматично міркують, що питання „хто втратить Україну” сформульоване некоректно. Сем’юел Чареп, з Оксфордського коледжу Сент-Ентоні, який знає наші реалії достеменно, каже, що доцільніше було б запитувати, чому Захід цурався героїв революції? І відповідь полягатиме у тому, що „ми не усвідомили, що бої політиків – лише другорядне шоу, а справжня революція в українському суспільстві відбувається на іншому майданчику”.
Цей „інший майданчик” – майбутнє держави, потребу переформатування якої усвідомили не тільки провідні гравці політичної сцени, а, видається. навіть найаполітичніший прошарок спільноти, якщо, звичайно, в Україні такий можна ще відшукати. І це розуміння направду є найвагомішим здобутком усієї затяжної епопеї – від Майдану до Лугандону. Жити у колишніх рамцях вже не під силу ні політикам, ні підприємцям, ні загалу, оскільки жоден з них не бажає і не може жити лише днем нинішнім, пасує перед свавіллям беззаконня і хаосу, втрачає терпець і. відповідно, стає непрогнозованим. Правовий бедлам, дискредитація державних інституцій через їхню бездіяльність і безсилля, тотальна корупція як спосіб полагодження усіх питань, а ще сумнівний принцип компромісів замість послуговування нормами закону, домінанта політико-правових рішень, – комплекс проблем, які вже звично називають кризою, що може будь-якої миті спричинити колапс України як суб’єкта на світовій мапі.
Опосередкованою рефлексією, яка свідчить про стурбованість еліт невизначеністю, серед іншого, і свого майбутнього, є референдумні месиджі. Вони пролунали з середовища майже усіх фігурантів української політичної драми, от тільки сенсові наповнення цих ідей суттєво різняться. Плебісцит, що його запропоновувала Партія регіонів можна уважати реакцією на повне фіаско у найнесприятливіший для цього час, спробою мобілізувати залишки невизначеного електорату, потребою моменту не більше. А ось інші – проекти далекоглядніші, стратегічніші, не тільки з огляду на претензію своєрідної „програми дій”, але й з врахуванням прихованих цілей, укладених між рядками пропозицій. Є такі, очевидно, хто хотів би застосувати інструментарій референдуму для своїх передвиборчих завдань, аби потрапити до Верховної Ради.
Отож, після виборів знову актуалізувалася перманентна для України проблема політичної реформи, назагал – проблема форми державного устрою. Поруч з цим вже чутно перші постріли майбутньої сутички інтересів довкола повноважень глави держави і його – чи опонента, чи, може, таки союзника – нового парламенту.
Ігор Гулик
Краткое эссе о потерях
Анализ прошедших выборов с точки зрения потерь или приобретений, - дело неблагодарное и, в принципе, бесполезное. Что, по большому счету , потеряли украинцы? Неуверенность, незащищенность? Спросите об этом первого встречного, и он удивленно поведет бровью. А действительно, - что? И скажется ли на ежедневном быту простого обывателя не очень приличный результат Тимошенко? Сказать трудно, но, скорее, ответ будет ближе к негативному...
Потери и достижения в смысле Украины могут считать разве соседи или "стратегические партнеры". К северу они почему-то слишком болезненно реагируют на то, что происходит и поэтому в Москве избрали превентивную тактику продолжения инспирации заворушек, которую, собственно говоря, трудно отличить от прямой агрессии.
В далеком Вашингтоне флегматично рассуждают, что вопрос "кто потеряет Украину?" сформулирован некорректно. Самуил Чареп из Оксфордского колледжа Сент-Энтони, который знает наши реалии довольно хорошо, говорит, что целесообразнее было бы спрашивать, почему Запад чурался героев революции? И ответ будет заключаться в том, что "мы не осознали, что бои политиков - лишь второстепенное шоу, а настоящая революция в украинском обществе происходит на другой площадке".
Этот "другую площадку" - будущее государства, потребность переформатирования которого осознали не только ведущие игроки политической сцены, а, кажется, даже самый аполитичный слой сообщества, если, конечно, в Украине такой можно еще отыскать. И это понимание действительно является весомым достижением всей затяжной эпопеи - от Майдана к Лугандону. Жить в бывших рамках уже не под силу ни политикам, ни предпринимателям, ни обществу в целом, поскольку никто не желает и не может жить только днем нынешним, пасует перед произволом беззакония и хаоса, теряет терпение и, соответственно, становится непрогнозируемым. Правовой бедлам, дискредитация государственных институтов через их бездеятельность и бессилие, тотальная коррупция как способ решения всех вопросов, а еще сомнительный принцип компромиссов вместо норм закона, доминанта политико-правовых решений, - комплекс проблем, которые уже привычно называют кризисом, может в любой любой момент вызвать коллапс Украины как субъекта на мировой карте.
Опосредованной рефлексией, которая свидетельствует об обеспокоенности элит неопределенностью, среди прочего, и своим будущим, являются референдумные месседжи. Они прозвучали от почти всех фигурантов украинской политической драмы, вот только смысловые наполнения этих идей существенно различаются. Плебисцит, предложенный остатками Партии регионов, можно считать реакцией на полное фиаско в самое неблагоприятное для этого время, попыткой мобилизовать неопределенный электорат, потребностью момента не более. А вот другие - проекты дальновиднее, стратегичнее, не только учитывая претензию на своеобразную "программу действий", но и с учетом скрытых целей между строками предложений. Есть такие, кто, очевидно, хотел бы применить инструментарий референдума для своих предвыборных задач, чтобы попасть в Верховную Раду.
Итак, после выборов снова актуализировалась перманентная для Украины проблема политической реформы, в целом - проблема формы государственного устройства. И уже слышны первые выстрелы предстоящей схватки интересов вокруг полномочий главы государства и его - оппонента, или, может, все-таки союзника - нового парламента.
Игорь Гулык
ihorhulyk at Коротке есе про втратиІлюстрація: monitor.espec.ws
Аналіз минулих виборів з точки зору втрат чи набутків, – справа невдячна і. в принципі, марна. Що, за великим рахунком, втратили українці? Непевність, незахищеність? Запитайте про це першого зустрічного, і він здивовано поведе бровою. А справді, – що? І чи позначиться на щоденному побуті пересічного обивателя не вельми пристойний результат Тимошенко? Сказати важко, але, радше, відповідь буде ближчою до негативної...
Утрати і здобутки у сенсі України можуть рахувати хіба сусіди або ж „стратегічні партнери”. На північ вони чомусь надто болісно реагують на те, що відбувається і тому у Москві обрали превентивну тактику продовження інспірації неспокою, яку, власне кажучи, годі відрізнити від прямої агресії.
У далекому Вашингтоні флегматично міркують, що питання „хто втратить Україну” сформульоване некоректно. Сем’юел Чареп, з Оксфордського коледжу Сент-Ентоні, який знає наші реалії достеменно, каже, що доцільніше було б запитувати, чому Захід цурався героїв революції? І відповідь полягатиме у тому, що „ми не усвідомили, що бої політиків – лише другорядне шоу, а справжня революція в українському суспільстві відбувається на іншому майданчику”.
Цей „інший майданчик” – майбутнє держави, потребу переформатування якої усвідомили не тільки провідні гравці політичної сцени, а, видається. навіть найаполітичніший прошарок спільноти, якщо, звичайно, в Україні такий можна ще відшукати. І це розуміння направду є найвагомішим здобутком усієї затяжної епопеї – від Майдану до Лугандону. Жити у колишніх рамцях вже не під силу ні політикам, ні підприємцям, ні загалу, оскільки жоден з них не бажає і не може жити лише днем нинішнім, пасує перед свавіллям беззаконня і хаосу, втрачає терпець і. відповідно, стає непрогнозованим. Правовий бедлам, дискредитація державних інституцій через їхню бездіяльність і безсилля, тотальна корупція як спосіб полагодження усіх питань, а ще сумнівний принцип компромісів замість послуговування нормами закону, домінанта політико-правових рішень, – комплекс проблем, які вже звично називають кризою, що може будь-якої миті спричинити колапс України як суб’єкта на світовій мапі.
Опосередкованою рефлексією, яка свідчить про стурбованість еліт невизначеністю, серед іншого, і свого майбутнього, є референдумні месиджі. Вони пролунали з середовища майже усіх фігурантів української політичної драми, от тільки сенсові наповнення цих ідей суттєво різняться. Плебісцит, що його запропоновувала Партія регіонів можна уважати реакцією на повне фіаско у найнесприятливіший для цього час, спробою мобілізувати залишки невизначеного електорату, потребою моменту не більше. А ось інші – проекти далекоглядніші, стратегічніші, не тільки з огляду на претензію своєрідної „програми дій”, але й з врахуванням прихованих цілей, укладених між рядками пропозицій. Є такі, очевидно, хто хотів би застосувати інструментарій референдуму для своїх передвиборчих завдань, аби потрапити до Верховної Ради.
Отож, після виборів знову актуалізувалася перманентна для України проблема політичної реформи, назагал – проблема форми державного устрою. Поруч з цим вже чутно перші постріли майбутньої сутички інтересів довкола повноважень глави держави і його – чи опонента, чи, може, таки союзника – нового парламенту.
Ігор Гулик
Краткое эссе о потерях
Анализ прошедших выборов с точки зрения потерь или приобретений, - дело неблагодарное и, в принципе, бесполезное. Что, по большому счету , потеряли украинцы? Неуверенность, незащищенность? Спросите об этом первого встречного, и он удивленно поведет бровью. А действительно, - что? И скажется ли на ежедневном быту простого обывателя не очень приличный результат Тимошенко? Сказать трудно, но, скорее, ответ будет ближе к негативному...
Потери и достижения в смысле Украины могут считать разве соседи или "стратегические партнеры". К северу они почему-то слишком болезненно реагируют на то, что происходит и поэтому в Москве избрали превентивную тактику продолжения инспирации заворушек, которую, собственно говоря, трудно отличить от прямой агрессии.
В далеком Вашингтоне флегматично рассуждают, что вопрос "кто потеряет Украину?" сформулирован некорректно. Самуил Чареп из Оксфордского колледжа Сент-Энтони, который знает наши реалии довольно хорошо, говорит, что целесообразнее было бы спрашивать, почему Запад чурался героев революции? И ответ будет заключаться в том, что "мы не осознали, что бои политиков - лишь второстепенное шоу, а настоящая революция в украинском обществе происходит на другой площадке".
Этот "другую площадку" - будущее государства, потребность переформатирования которого осознали не только ведущие игроки политической сцены, а, кажется, даже самый аполитичный слой сообщества, если, конечно, в Украине такой можно еще отыскать. И это понимание действительно является весомым достижением всей затяжной эпопеи - от Майдана к Лугандону. Жить в бывших рамках уже не под силу ни политикам, ни предпринимателям, ни обществу в целом, поскольку никто не желает и не может жить только днем нынешним, пасует перед произволом беззакония и хаоса, теряет терпение и, соответственно, становится непрогнозируемым. Правовой бедлам, дискредитация государственных институтов через их бездеятельность и бессилие, тотальная коррупция как способ решения всех вопросов, а еще сомнительный принцип компромиссов вместо норм закона, доминанта политико-правовых решений, - комплекс проблем, которые уже привычно называют кризисом, может в любой любой момент вызвать коллапс Украины как субъекта на мировой карте.
Опосредованной рефлексией, которая свидетельствует об обеспокоенности элит неопределенностью, среди прочего, и своим будущим, являются референдумные месседжи. Они прозвучали от почти всех фигурантов украинской политической драмы, вот только смысловые наполнения этих идей существенно различаются. Плебисцит, предложенный остатками Партии регионов, можно считать реакцией на полное фиаско в самое неблагоприятное для этого время, попыткой мобилизовать неопределенный электорат, потребностью момента не более. А вот другие - проекты дальновиднее, стратегичнее, не только учитывая претензию на своеобразную "программу действий", но и с учетом скрытых целей между строками предложений. Есть такие, кто, очевидно, хотел бы применить инструментарий референдума для своих предвыборных задач, чтобы попасть в Верховную Раду.
Итак, после выборов снова актуализировалась перманентная для Украины проблема политической реформы, в целом - проблема формы государственного устройства. И уже слышны первые выстрелы предстоящей схватки интересов вокруг полномочий главы государства и его - оппонента, или, может, все-таки союзника - нового парламента.
Игорь Гулык