Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Неостанній романтик

Originally posted by ihorhulyk at Неостанній романтик
1
Ілюстрація: istpravda.com.ua

Після вісімдесяти восьми років з дня убивства в Парижі Симона Петлюри Європа так і не позбулася проблеми міжнаціональних стосунків. Власне гучний процес над виконавцем атентату Самуїлом Шварцбардом, який 25 травня 1926 року сімома пострілами на розі вулиці Расіна і бульвару Сен Мішель у Латинському кварталі Парижа, перед виставкою книг магазину-книгарні Жільбер, «помстився» великому українцеві за «єврейські погроми», лише поглибив прірву між традиціями Старого світу і його, вочевидь, не безхмарним майбутнім.
Невеликий коментар – не місце для переліку «pro» і «contra» того неправедного суду. Тим паче, здається, сама історія вже неодноразово озвучувала свій вердикт убивці та замовникам. Тут зацитую лише одного із засновників держави Ізраїль, чільного ідеолога сіонізму Володимира Жаботинського: «Коли я помру, я хочу, щоб на моєму пам’ятнику було написано таке - тут лежить людина, яка приятелювала з Петлюрою...".
Постать Головного отамана, радше молодого Петлюри – журналіста, літературного критика, який на початках своєї творчої кар’єри, зокрема написав вступ до п’єси про євреїв, активно співпрацював із єврейськими виданнями, може вважатися знаковою для кількох поколінь європейських романтиків, які над усе цінували ідеї свободи, справедливості та рівності. Цитату з одного петлюрівських наказів: "Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти і їхні жінки, так само, як і ми, було поневолене і позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас, воно живе з нами з давніх давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю», можна було б написати на знаменах європейських лібералів, і вона б стосувалася не тільки народу Мойсея. Маємо свіжі приклади насильства на расовому і національному ґрунті у Бельгії, – чи не найрозкутішій після сусідки-Голландії країні у сенсі пошанівку людських прав. Мовчазні марші обурення вчинком активіста партії «Фламандський інтерес» – убивством няньки-африканки і білої дівчинки; серія актів відчаю мешканців передмість Парижа, що завершилися справжніми погромами... Приклади можна множити.
Разом з тим, у тій же Європі що не день, то виразніше і чіткіше постає проблема іншого ґатунку: чи не надто толерантними виглядають місцеві закони щодо некорінного населення країн Старого світу? Чи не руйнує підвалини європейської цивілізації суперзапопадливе, часто поза межами здорового ґлузду, ставлення до потреб прибульців? Чи, зрештою, не ображають релігійні почуття аборигенів-християн мовні вправи, запропоновані у тій же Голландії комітетом із орфографії, згідно із якими з серпня 2006 року слово «Христос» мусить писатися з малої літери, поза тим слово «Євреї» – з великої, коли воно означає національну приналежність, і з малої, коли свідчить про належність до конфесії? Чи не провокативною виглядає несмачна історія з антимусульманськими карикатурами, опублікованими данським журналом Jyllands-Posten, після того, як з’ясувалося, що три з цих малюнків були виготовлені... арабськими імамами?
Колишній Папа Йозеф Ратцинґер перед Понтифікатом висловився доволі прозоро: «Чому Європа геть втратила здатність любити себе? Чому Європа здатна побачити у своїй історії тільки таке, що видається їй «жахливим і деструктивним?». Гасло його мандрівки до Польщі не випадково звучало: «Міцнійте у вірі», позаяк християнська традиція щораз то відчутніше зазнає секулярних атак. Бенедикта XVI важко звинуватити у ксенофобії, нагадаю, що Ратцинґер після смерті академіка Андрія Сахарова посів його крісло у Французькій академії моральних і політичних наук.
Блискучою відповіддю на папські запитання є книга «Без коріння» Марчелло Пера. Він, зокрема, зауважує: «Інфіковані епідемією релятивізму, європейці вважають, що захист своєї культури був би актом гегемонії і насильства».
Тож Європі, мабуть, вартувало б повернутися до події 88-річної давності, і ще раз проаналізувати, кого убив Шварцбард: затятого «антисеміта», чи, може, невиправного романтика, який мріяв про ліпшу долю для свого народу, не забираючи права та таку ж мрію в інших спільнот?
Ігор Гулик
Непоследний романтик
После восьмидесяти восьми лет со дня убийства в Париже Симона Петлюры Европа так и не избавилась проблемы межнациональных отношений. Собственно громкий процесс над исполнителем покушения Самуилом Шварцбардом, который 25 мая 1926 семью выстрелами на углу улицы Расина и бульвара Сен Мишель в Латинском квартале Парижа, перед выставкой книг магазина Жильбер, «отомстил» великому украинцу за «еврейские погромы», только углубил пропасть между традициями Старого света и его, очевидно, не безоблачным будущим.
Небольшой комментарий - не место для перечисления «pro» и «contra» того неправедного суда. Тем более, кажется, сама история уже неоднократно озвучивала свой ​​вердикт убийце и заказчикам. Здесь процитирую только одного из основателей государства Израиль, главного идеолога сионизма Владимира Жаботинского: «Когда я умру, я хочу, чтобы на моем памятнике было написано следующее - здесь лежит человек, друживший с Петлюрой...".
Личность Главного атамана, скорее молодого Петлюры - журналиста, литературного критика, в начале своей творческой карьеры, написавшего, в частности, вступление к пьесе о евреях, активно сотрудничавшего с еврейскими изданиями, может считаться знаковой для нескольких поколений европейских романтиков, превыше всего ценящих идеи свободы, справедливости и равенства. Цитату из одного петлюровских приказов: "Пора понять, что мирное еврейское население, их дети и жены, так же, как и мы, было порабощено и лишено своей национальной свободы. Ему некуда идти от нас, оно живет с нами с незапамятных времен, разделяя с нами нашу судьбу и скорбь», можно было бы написать на знаменах европейских либералов, и она касалась бы не только народа Моисея. Имеем примеры насилия на расовой и национальной почве в Бельгии, - не самой ли либеральной после соседки-Голландии стране в смысле почета человеческих прав. Молчаливые марши возмущения поступком активиста партии «Фламандский интерес» - убийством няни-африканки и белой девочки; серия актов отчаяния жителей пригородов Парижа, завершившихся настоящими погромами... Примеры можно множить.
Вместе с тем, в той же Европе что ни день, то отчетливее вырисовывается проблема другого рода: не слишком ли толерантными выглядят местные законы относительно некоренного населения стран Старого света? Не разрушает ли основ европейской цивилизации суперуслужливое, часто за пределами здравого смысла, отношение к потребностям пришельцев? Наконец, не обижают ли религиозные чувства аборигенов-христиан "языковые упражнения", предложенные в той же Голландии комитетом по орфографии, согласно которым с августа 2006 года слово «Христос» должно писаться со строчной буквы, а слово «евреи» - с прописной, когда оно означает национальную принадлежность, и соотвественно - с малой, когда свидетельствует о принадлежности к конфессии? Не провокационной ли выглядит невкусная история с антимусульманскими карикатурами, опубликованным датским журналом Jyllands- Posten, после того, как выяснилось, что три из этих рисунков были изготовлены... арабскими имамами?
Бывший Папа Йозеф Ратцингер перед Понтификатом высказался довольно прозрачно: «Почему Европа совсем потеряла способность любить себя? Почему Европа способна увидеть в своей истории только такое, что представляется ей «ужасным и деструктивным?». Лозунг его же путешествия в Польшу не случайно звучал: «Крепитесь в вере», поскольку христианская традиция каждый раз то ощутимее ощущает секулярные атаки. Бенедикта XVI было трудно обвинить в ксенофобии, напомню, что Ратцингер после смерти академика Андрея Сахарова занял его кресло во Французской академии моральных и политических наук.
Блестящим ответом на папские вопросы является книга «Без корней» Марчелло Пера. Он, в частности, отмечает: «Инфицированные эпидемией релятивизма, европейцы считают, что защита своей культуры была бы актом гегемонии и насилия».
Поэтому Европе, пожалуй, стоило бы вернуться к событию 88-летней давности, и еще раз проанализировать, кого убил Шварцбард: ярого «антисемита», или, может быть, неисправимого романтика, мечтавшего о лучшей судьбе для своего народа, не отрицая права на такую же мечту для других?
Игорь Гулык
Tags: Імена, Імена України, Історія, История
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments