Гідність і доцільність

Якщо дивитися тільки на перші обличчя терористів на Донеччині, то не покидатиме відчуття їхньої фальшивості, несправжньості, невідповідності їхніх заяв тому, що відбувається. Начебто випадкові люди, що реконструктор Стрєлков-Гіркин, що бандит Пономарев, що колоритні бородаті донці з дитячими обличчями. Вони видаються не більш справжніми, ніж той найманий актор з Москви, який у квітні видавав себе за депутата на якомусь мітинґу в Горловці, а потім зник кудись після викриття. Не здивуюсь, що багато інших дійових осіб були набрані також як актори. Тим не менш, за цією фальшивістю стоять справжні збройні атаки, мінометні обстріли, кров, заручники і всі інші радощі захопленого бандитами реґіону.

Проте в нашу інформаційну добу задовольнити будь-яку цікавість відносно легко. З середини травня в блоґосфері почастішали розповіді росіян-очевидців, котрі їздили на Донбас воювати з українцями особисто, або возили терористам матеріальне забезпечення, від зброї до медикаментів. Ці розповіді цікаві з багатьох поглядів. Зокрема, дозволяють оцінити кільість бойовиків, їхню військову підготовку, сприяння російського уряду, справжні масштаби підтримки серед місцевого населення, участь місцевої міліції й фінансових еліт, деталі українських військових операцій, часто незрозумілі з офіційних зведень.

Наприклад, кількість терористів. Гіркин скаржився, що не може знайти і тисячі донеччан для підтримки сепаратизму, але в той же час з Російської Федерації (за одними версіями, набрані неофіційно через військкомати, за другими, через підгодовувані Кремлем націоналістичні й одкровенно фашистські групи) воювати в Україну приїхали до двох тисяч добровольців. Для тих, хто слідкував за подіями, не стане новиною, що російські професійні диверсійні загони, які починали заворушення, за два-три останні тижні путінського відступу були заміщені такими добровольцями. І це негайно відбилося на перебігу антитерористичної операції, на координації різних груп терористів, які гучно називають себе «народними республіками», ба навіть на їхній елементарній домовленості не воювати між собою.

* * *

Розповіді тих, хто з власної волі бував у таборі терористів, різні за тональністю, але одна мене чомусь розчулила. Російський сталініст і націоналіст, як сам себе ідентифікує, поїхав воювати з українцями, а потрапив у полон до бойовиків, яких вважав і досі вважає своїми. Доброволець-невдаха пережив поневіряння, «свої» його не признали, прив’язували до батареї, тримали як «правосека», а потім передали неназваним українським військовим, щоб ті його викинули за прозорий кордон з Російською Федерацією. Наївний опис унаочнює типово бандитську групу безпредєльщиків. Але мене розчулили не стільки поневіряння, як ставлення самого героя до насильства над ним:

Тобто ця наївна обдурена людина, якій дивом пощастило, що її не кинули в річку з розпоротим животом, вважає, що може пожертвувати своєю свободою і своїми правами заради вищої мети. Це справжня людська катастрофа. Адже проблема досить відома, чи патріотизм проявляється в тому, щоб боротися навіть зі своїм власним урядом за людську гідність, чи жертвувати гідністю, якщо батьківщина накаже?

Пригадую, саме таку проблему схематично обіграли в моєму улюбленому серіалі «Юристи Бостона« (Boston Legal). В одній із серій головний герой зі здивуванням спостерігав, як з дурно зрозумілого патріотизму жертвує своєю гідністю новий американець арабського походження, якого запідозрили у зв’язку з терористами. Він сам відмовлявся від адвокатів і дозволяв тримати себе в нелюдських умовах, гадаючи, що таким чином проявляє лояльність до влади. Відмову від гідності автори вирішили пояснити тим, що це культурна азійська особливість, бо справжній американець ніколи б не дозволив так поводитися з собою. Серіал це художня вигадка, схема, але тут була справжня людина, яка готова дозволяти зневажати себе заради вищої мети.