За подвійним стандартом

Ілюстрація: ru.wikipedia.org
"Російська історія до Пєтра Вєлікого – суцільна панахида,
а після Пєтра Вєликого – суцільна кримінальна справа!"
Фьодор Тютчєв
Зараз у Росії, цілком у тренді «вставання з колін» взялися на реабілітацію одного з найвідоміших провідників Білого руху генерала Петра Краснова. Український читач, не надто обізнаний з перипетіями сусідської історії, може зауважити, що Краснов, як і тисячі офіцерів царської армії, боролися проти большевизму під час громадянської війни, а тому питання їхньої реабілітації не підлягає сумнівові, оскільки ще 1950-х розпочався процес відновлення історичної пам’яті жертв тоталітаризму, особливо сталінізму.
Але з генералом Красновим дещо інша історія. Річ у тім, що після невдалого спротиву большевицькій інвазії на Дон, генерал емігрував з Росії і до початку Другої світової війни писав мемуари та художню публіцистику у французькому селищі Сантені. Однак війна відірвала його від цього захоплюючого заняття. Він палко привітав фашистську агресію проти СРСР, брав участь у роботі козацького відділу Імперського міністерства східних окупованих територій. А вже 1943-го Пйотр Краснов став начальником Головного управління козачих військ в Німеччині. З березня 1944-го керував організацією Козачого стану на окупованій території та у Північній Італії.
28 травня 1945 року британське окупаційне командування в австрійському Лієнці видало генерала разом з тисячами однодумців радянським союзникам. 16 січня 1947 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Краснова до кари на горло. Його повісили у Москві разом з генералами Шкуро, Султан-Келєч-Гіреєм та іншими.
Отже, маємо справу з «колаборантом», що, як і генерал Власов, «зрадив Батьківщину», збройно повставши проти неї на боці нацистів. Ба більше, – генерал був інкорпорованим у систему нацистської адміністрації, обіймаючи посаду в Імперському міністерстві. І ще, – навіть факт видачі Краснова британською окупаційною владою большевикам свідчить, що союзники цілком усвідомлювали масштаб співпраці білогвардійського офіцера з гітлерівською Німеччиною.
А тепер – реабілітація… Хіба могло бути інакше? Адже саме козачі війська на боці нацистів мали за відзнаку... георгіївську стрічку, так шановану нині Путіним і К, що "юзають" цим атрибутом, як помелом, у боротьбі з "фашизмом".
Я міркую, у чому різниця між учасниками українських національно-визвольних змагань, яких росіяни не втомлюються пов’язувати з нацистською Німеччиною, і проти визнання яких затято виступають, і генералом Красновим? Між іншим, цієї різниці часто недобачають і в Європі, коли мова заходить про сучасні рушійні сили української революції. Степан Величенко на "Критиці" зауважує таке: "У той час, як ліві й ліберальні інтелектуали (Європи - Авт.) голосно засуджують український “фашизм”, який не відрізняють від нацизму, вони вперто воліють не згадувати про потужний путінський нeoімперіялізм, українське національне питання та російських колоніяльних тітушок, які схожі на французьку OAС часів алжирських визвольних змагань. Англомовні ліві ніде не засуджують екстремістську фашистську організацію «Російська Національна Єдність», тобто групу, яка зорганізувала анексію Криму. Її символ − величезна червона та біла свастика, а її члени говорять про чистоту Арійської раси".
А різниця лежить на поверхні. Білогвардійський чин боровся проти большевизму за реставрацію імперії, і задля цієї «великої справи» сучасники-земляки ладні вибачити йому будь-які гріхи. ОУН-УПА повстало проти двох імперій, вони воювали на своїй землі, за її свободу. Причому, якщо порозуміння з нацистами завершилося 1941-го, фактично, так і не почавшись, після проголошення у Львові Акту відновлення Української держави, то генерал Краснов співпрацював з гітлерівською верхівкою до її капітуляції 1945-го.
Цю різницю варто мати на увазі, оцінюючи реакції російської громадськості на ідею реабілітації Краснова. Якщо комуністи, природно, здійняли галас про «глум над пам’яттю”, то монархісти, як не дивно, також проти цієї затії. На їхню думку, генерал не потребує реабілітації від держави, яка, по суті, є правонаступницею країни Рад, проти якої воював козачий генерал, і яка його стратила.
Без сумніву, росіяни мають право визнавати за героїв будь-кого, на власний розсуд. І ніхто, власне, особливо й не перейматиметься тим, що вирішать у Москві з приводу реабілітації Краснова. Єдине, чого хотілося б, – такої ж толерантності наших сусідів до чужих історій, зокрема, української.
Та наразі не виходить…
Ігор Гулик

По двойному стандарту
"Русская история до Петра Великого – одна панихида,
а после Петра Великого – одно уголовное дело!"
Федор Тютчев
Сейчас в России, вполне в тренде «вставания с колен» взялись на реабилитацию одного из самых известных вождей Белого движения генерала Петра Краснова. Украинский читатель, не слишком знакомый с перипетиями соседской истории, может заметить, что Краснов, как и тысячи офицеров царской армии , боролись против большевизма во время гражданской войны, а потому вопрос их реабилитации не подлежит сомнению, поскольку еще в 1950-х начался процесс восстановления исторической памяти жертв тоталитаризма, особенно сталинизма.
Но с генералом Красновым несколько другая история. Дело в том, что после неудачного сопротивления большевистской инвазии на Дон, генерал эмигрировал из России и до начала Второй мировой войны писал мемуары и художественную публицистику во французском поселке Сантени. Однако война оторвала его от этого увлекательного занятия. Он горячо приветствовал фашистскую агрессию против СССР, участвовал в работе казачьего отдела Имперского министерства восточных оккупированных территорий. А уже в 1943-го Петр Краснов стал начальником Главного управления казачьих войск в Германии. С марта 1944 года руководил организацией Казачьего стана на оккупированной территории и в Северной Италии.
28 мая 1945 британское оккупационное командование в австрийском Лиенце выдало генерала вместе с тысячами единомышленников советским союзникам. 16 января 1947 Военная коллегия Верховного суда СССР приговорила Краснова к смертной казни. Его повесили в Москве вместе с генералами Шкуро, Султан-Келеч-Гиреем и другими.
Итак, имеем дело с «коллаборантом», который, как и генерал Власов, «предал Родину», с оружием восстав против нее на стороне нацистов. Более того, - генерал был интегрирован в систему нацистской администрации, занимая должность в Имперском министерстве. И еще - даже факт выдачи Краснова британской оккупационной властью большевикам свидетельствует, что союзники вполне осознавали масштаб сотрудничества белогвардейского офицера с гитлеровской Германией.
А теперь - реабилитация... Разве могло быть иначе? Ибо именно казачьи войська на стороне нацистов держали за знак отличия... георгиевскую ленту, которой очень дорожат сегодня Путин и К, "юзая" этим атрибутом, как помелом, в борьбе с "фашизмом".
Я вот думаю: в чем разница между участниками украинской национально-освободительной борьбы, которых россияне не устают связывать с нацистской Германией, и против признания которых упорно выступают, и генералом Красновым? Между прочим, этой разницы часто не видят и в Европе, когда ручь идет о современных жвижущих силах украинской революции. Степан Величенко на "Критике" подметил такое: "В то время, когда левые и либеральные интелектуалы (Европы - Авт.) громко осуждают украинский “фашизм”, не отличая его от нацизма, они никак не желают припомнить мощный путинский нeoимпериализм, украинский национальный вопрос и российских колониальных титушек, похожих на французскую OAС времен алжирских освободительных движений. Англоязычные левые нигде не осуждают экстремистскую фашистскую организацию «Русское Национальное Единство», то есть группу, организовавшую анексию Крыма. Ее символ − гигантская красная и белая свастика, а ее члены говорят о чистоте Арийской расы".
А разница на поверхности. Белогвардейский чин боролся против большевизма за реставрацию империи, и для этого «великого дела» современники-земляки готовы простить ему любые грехи. ОУН-УПА восстали против двух империй, они воевали на своей земле, за ее свободу. Причем, если взаимопонимание с нацистами завершилось в 1941, фактически, так и не начавшись, после провозглашения во Львове Акта восстановления Украинского государства, то генерал Краснов сотрудничал с гитлеровской верхушкой до ее капитуляции 1945-го.
Эту разницу следует иметь в виду, оценивая реакции российской общественности на идею реабилитации Краснова. Если коммунисты, естественно, подняли шум о «глумлении над памятью", то монархисты, как ни странно, также против этой затеи. По их мнению, генерал не нуждается в реабилитации от государства, которое, по сути, является правопреемником страны Советов, против которой воевал казачий генерал, и которая его казнила.
Без сомнения, русские имеют право признавать героем любого, по своему усмотрению. И никто, собственно, особо и не волновался из-за того, что решат в Москве по поводу реабилитации Краснова. Единственное, чего хотелось бы, - такой же толерантности наших соседей к чужим историям, в частности, украинской.
Но пока не получается...
Игорь Гулык