Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Про корисність самвидаву

Originally posted by ihorhulyk at Про корисність самвидаву
chere
Ілюстрація: golos.com.ua

Навіть у часи нинішньої розхристаної української свободи, коли не заборонено ні друковано лаятись, ні вигадувати про ближнього усілякі небилиці, не ризикуючи відтак бути належно покараним, в інтелектуальному середовищі ще жевріє вогник самоцензури. Мені важко пояснити цей дивний феномен, мабуть, то атавізм задавненої ментальності, адже навіть найзлиденніший і найупослідженіший українець завжди хотів виглядати на людях таким, як усі, сховатися серед безликої юрби, розчинити у ній своє «Я», бо так обачніше і певніше.
Уся ця моя бесіда до того, що й і сьогодні не завадило б, особливо політикам чи тим, хто дуже прагне такими здаватися, дещо притримувати язика за зубами, позаяк кожне їхнє слово сприймається публікою спочатку як одкровення, відтак як обіцянка, а ще згодом – як витертий часом мідяк, здевальвований і не вартий навіть поклону, щоб підняти його з битого шляху. У дискусіях довкола майбутнього України ми втрачаємо чомусь одну суттєву річ. Її помітила, - і це очевидно, бо дивилася здалеку, - Юлія Латиніна. Мені, наприклад, теж ніяк не укладається в голові, з якої це радості чи, радше, з безвиході, керівництво суверенної країни, просить у закордоння допомоги у налагодженні стосунків з... терористами, які псують життя мешканцям Південного Сходу? Або ж ще цікавіше, – з якого доброго дива на провідних міліцейських посадах Донеччини опинилися колишні керівники приватних підприємств Ахмєтова, а також – ви не повірите, - один із міліцейських очільників, звільнених після скандальної Врадіївки? Розумію, Ахмєтов – потужна фігура у Донбасі, але врешті-решт невже невтямки, що він особисто відбиває цей кусень у Києва, намагаючись звити гніздечко, у якому й надалі вилуплюватимуться «януковичі»?
Проблемою самодостатності українського провідництва власне й вичерпується надуманий дефіцит національної ідеї. Оскільки зверхники самотужки не можуть сформулювати ні завдань, що стоять перед нацією, ні шляхів до їх виконання, то завжди потребують підказок, шпаргалок більш досвідчених або впливових колег. Боронь Боже, я не закликаю до ізоляціонізму вітчизняної еліти, але надто вільне трактування шевченкового «…і чужому научайтесь» переходить іноді межі здорового глузду. Просто слід іноді читати бодай Франка, аби усвідомити, що "...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації» (курсив мійАвт.).
Шляхетні наміри добра для свого народу, задекларовані перед світом, часто обертаються провалами і непорозуміннями у власній країні. Я вже не кажу про те, що виголошені за кордоном обіцянки потребують зусиль для їх виконання, а з цим також дуже проблематично. У висліді маємо розчарування і «синдром утоми Україною» у колі навіть прихильних до нас спільнот. І це вже вдруге після Помаранчевої революції.
Знана в англомовному світі перекладачка Кобзаря Віра Річ в одному зі своїх інтерв’ю розповіла доволі курйозний анекдот. «До певної міри мені шкода, що радянська влада не заборонила Шевченка – отоді його б читали і знали! – каже пані Віра. – Це як у старому анекдоті про росіянина, який переписував від руки «Війну і мир» – і на запитання, що ви робите, Іване Івановичу, відповів: «Це я для сина, щоб він подумав: самвидав».
Це – непряма порада нашим політикам: дещо зі своїх ідей залишати все ж у шухляді, або намагатися полагоджувати внутрішні справи у товаристві земляків. Таким чином можна зберегти імідж поважних політиків. А також подбати про те, якої думки будуть про них нащадки.
Ігор Гулик
О полезности самиздата
Даже во времена нынешней расхристанной украинской свободы, когда не запрещено ни печатно ругаться, ни придумывать о ближнем всякие небылицы, не рискуя потом быть должным образом наказанным, в интеллектуальной среде еще ​​теплится огонек самоцензуры. Мне трудно объяснить этот странный феномен, видимо, это атавизм многолетней ментальности, ведь даже последний нищий и самый униженый украинец всегда хотел выглядеть на людях таким, как все, спрятаться среди безликой толпы, растворить в ней свое «Я», потому что так осмотрительней и уверенней.
Весь этот разговор к тому, что и и сегодня не помешало бы, особенно политикам или тем, кто очень хочет казаться таковыми, чуть-чуть придерживать язык за зубами, поскольку каждое слово воспринимается публикой сначала как откровение, потом - как обещание, а еще позже - как потертый временем медяк, здевальвированный и не стоящий даже поклона, чтобы поднять его с большой дороги. В дискуссиях вокруг будущего Украины мы теряем почему-то одну существенную вещь. Ее заметила, - и это очевидно, потому что смотрела издалека, - Юлия Латинина. Мне, например, тоже никак не укладывается в голове, с какой это радости или, скорее, от безысходности, руководство суверенной страны, просит у зарубежья помощи в налаживании отношений с... террористами, портящими жизнь жителям Юго-Востока? Или еще интереснее - с какой стати на ведущих милицейских должностях Донетчины оказались бывшие руководители частных предприятий Ахметова, а также - вы не поверите, - один из милицейских руководителей, уволенных после скандальной Врадиевки? Понимаю, Ахметов - мощная фигура в Донбассе, но в конце концов, неужели невдомек, что он лично отжимает этот кусок у Киева, пытаясь свить гнездышко, в котором в будущем появятся новые «януковичи»?
Проблемой самодостаточности украинских лидеров собственно и исчерпывается надуманный дефицит национальной идеи. Поскольку князья самостоятельно не могут сформулировать ни задач, стоящих перед нацией, ни путей к их выполнению, то всегда требуют подсказок, шпаргалок более опытных или влиятельных коллег. Не дай Бог, я не призываю к изоляционизму отечественной элиты, но слишком вольная трактовка шевченковского «... и чужому научайтесь» переходит иногда пределы здравого смысла. Просто следует иногда читать хотя бы Франко, чтобы осознать, что "...синтезом всех идеальных соревнований, строением, для которого должны использоваться все кирпичи, будет идеал полной, ничем не вязаной и не ограничиваемой (кроме добровольных концессий, вызванных нуждами дружеских связей с соседями) жизни и развития нации» (курсив мой - Авт.).
Благородные намерения добра для своего народа, задекларированные перед миром, часто оборачиваются провалами и недоразумениями в собственной стране. Я уже не говорю о том, что произнесенные за рубежом обещания требуют усилий для их выполнения, а с этим также очень проблематично. В результате нас ждет разочарование и «синдром усталости от Украины» в кругу даже приверженных к нам обществ. И это уже во второй раз после Оранжевой революции.
Известная в англоязычном мире переводчица Кобзаря Вера Рич в одном из своих интервью рассказала довольно курьезный анекдот. «В определенной степени мне жаль, что советская власть не запретила Шевченко - тогда его бы читали и знали! - говорит Вера. - Это как в старом анекдоте про русского, который переписывал от руки «Войну и мир» - и на вопрос, что вы делаете, Иван Иванович, ответил: «Это я для сына, чтобы он подумал: самиздат».
Это - косвенный совет нашим политикам: кое-что из своих идей оставлять все же в ящике стола, или пытаться улаживать внутренние дела между собой. Таким образом можно сохранить имидж уважаемых политиков. А также позаботиться о том, какого мнения будут о них потомки.
Игорь Гулык
Tags: колонка
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments