Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

Воннегут і середовище

Originally posted by ihorhulyk at Воннегут і середовище
fae75e123b553e2230b2d4ffcc62d5901c11e8f5
Ілюстрація: file-rf.ru

Письменник, якого чекала його епоха, і який, заплутавшись у ній, тихо помер майже незнаним нею, Курт Воннегут, якого навряд чи читатимуть наші діти, і який, далебі, залишиться «експонатом» у ностальгійному музеї тих, кому зараз за сорок, – чудовий ілюстратор того, як людину формує її контекст.
Спільнота тих, хто потрапив до вітчизняних анналів десь на початку 90-х, і залишився там, трансформувавшись, мов дитяча китайська пластмасова забавка, під потребу нового тисячоліття, пнуться й надалі демонструвати нам взірці воннегутівського «карассу».
Усі разом ці люди формують таке собі кубельце, здатне перевтілюватися на будь-який кшталт, хоча на старті своїх кар’єр кожен з них, був, безумовно, особистістю – з власними неповторними рисами, якщо бажаєте, креативом і харизмою серед певного кола освічених осіб, здатних бодай на дещицю відрізняти зерно від полови.
Дехто з них, наших політиків, вочевидь читав і захоплювався Воннегутом, і не проминув знаменитої «Колиски для кота». То чому ж не почерпнули звідти найголовнішого - скепсису до влади.
Воннегутівський критицизм – власне маленький елемент великого бунту, молекуляризованого в середовищах гіпі, правозахисництва, – яких би форм воно не набувало, – початках нинішніх «зелених» і, можливо, навіть сьогоднішніх антиглобалістів. Всі вони, попри відмінності гасел та ідеологій, дійшли до крамольної, по суті єретичної думки, що влада – аж ніяк не продукт Божественного промислу, а справа невмитих людських рук, виплодок несусвітного компромісу «добра» і «зла». Автор «Утопії», – а, власне, чи є більш влучніша назва для роману, – побачив цей «консенсус» заздалегідь. Перепрошую за розлогу цитату: «Наша конституція вже не працює. Зникли противаги й механізми контролю над будь-якою гілкою влади, особливо виконавчої. Теоретично має існувати якась опозиція, але наш президент не має опозиції, бо насправді політичні опоненти – то одна партія: вони лише вдають, що воюють одні з одними, але і тих і інших фінансують наші мільярдери, а звичайні люди середнього і робітничого класу ніким у владі не представлені».
У часи Воннегута на його батьківщині його недвозначні натяки сприймалися як «лівацтво», однак на теренах «страни совєтов» вони імпульсували ліберальну думку зневаженої, приниженої і позбавленої відчуття самоідентифікації інтелектуальної спільноти, і від того голос автора «Утопії» на захист Андрєя Сахарова став своєрідним інсультом для багатьох ще живих мізків.
"За часів прем’єрств Єґора Ґайдара та Леоніда Кучми модернізація була ще цілком реалістичною програмою російських та українських технократів, - пише Михайло Мінаков на "Критиці". - Реалістичности цим планам надавало те, що вони спиралися на вірування й очікування розколотого радянського суспільства, де все ще сильними були модернізаційні цінності Перебудови. Та чим далі відривалися нові народи від пізньої радянської ситуації, тим менше поваги мали до емансипаційних цінностей Модерну".
Коли ж нинішні політики зважилися на свій «голос», протиставляючи його Кучмі, мені почало здаватися, що у цій країні все гаразд, що «веселі, брате, часи настали», що, у принципі, тяжіння землі переважує гравітацію грошей. Було серед них кілька незнано-знаних імен, здатних, зрештою, навернути нашу околицю до цивілізованого людства.
Але чому, чому досі українська політика – це компіляція давнього дискурсу Пантелеймона Куліша з Франком, а не логічне продовження ідеологем Сковороди? Чому, зрештою, купа володарів дум, з яким колись можна було сперечатися на цілком атракційні теми, стали нудотно-нецікавими? «Зникли противаги і механізми» Воннегута? Чи «колиска для кота» виявилася поплатнішою і комфортнішою?
Просто, як пише Олег Покальчук, "слід якнайшвидше попрощася з думкою, що все повернеться і буде, як раніше. Не буде. По-перще, календарно вже інший рік. По-друге, світ змінився. Ця ситуація змінила весь світ. Він не став гіршим. Він тепер просто інший. Війни та громадянські конфлікти щорічно тривають у всьому світі. Нас просто довго Бог від цього беріг. Тепер конфлікти прийшли до нас. Нічого особливого. Ось така сумна, цинічна фраза, але вона цілюща: «В цьому немає нічого особливого».
Ігор Гулик
Воннегут и среда
Писатель, которого ждала его эпоха, и который, запутавшись в ней, тихо умер почти неизвестным для нее, Курт Воннегут, - его вряд ли будут читать наши дети, он, пожалуй, останется «экспонатом» в ностальгическом музее тех, кому сейчас за сорок, - замечательный иллюстратор того, как человека формирует его контекст.
Сообщество тех, кто попал в отечественных анналы где-то в начале 90-х, и остался там, трансформировавшись, как детская китайская пластмассовая игрушка, под потребности нового тысячелетия, активно желает и сейчас демонстрировать нам образцы воннегутовского «карасса».
Все вместе эти люди формируют некое гнездышко, способное перевоплощаться на любой вкус, хотя на старте своих карьер каждый из его "птенцов", был, безусловно, личностью - с собственными неповторимыми чертами, если хотите, креативом и харизмой среди определенного круга образованных лиц, способных хотя бы на толику отличать зерна от плевел.
Некоторые из них, политиков, очевидно читали и увлекались Воннегутом, не преминули знаменитой «Колыбели для кошки». Тогда почему не избрали для себя скепсис к власти.
Критицизм Воннегута - собственно маленький элемент большого бунта, молекуляризованого в кругах хиппи, правозащитников, - в какие бы формы они не облачались, - праобразы нынешних «зеленых» и, возможно, даже сегодняшних антиглобалистов. Все они, при всем различии лозунгов и идеологий, пришли к крамольной, по сути еретической мысли, что власть - отнюдь не продукт Божественного промысла, а дело немытых рук, исчадие невероятного компромисса «добра» и «зла». Автор "Утопии", - а, собственно, разве существует более меткое название для романа, - увидел этот «консенсус» заранее. Извините за пространную цитату: «Наша конституция уже не работает. Исчезли противовесы и механизмы контроля над любой ветвью власти, особенно исполнительной. Теоретически должна существовать какая-то оппозиция, но наш президент не имеет оппозиции, потому что в действительности политические оппоненты - это одна партия: они только делают вид, что воюют друг с другом, но и тех, и других финансируют наши миллиардеры, а обычные люди среднего и рабочего класса никем в власти не представлены».
Во времена Воннегута на его родине его недвусмысленные намеки воспринимались как «левачество», однако на территории «страны советов» они импульсировали в либеральном сознании оскорбленного, униженного и лишенного чувства самоидентификации интеллектуального общества, и поэтому голос автора "Утопии" в защиту Андрея Сахарова стал своеобразным инсультом для многих еще живых мозгов.
"Во времена премъерств Егора Гайдара и Леонида Кучмы модернизация была еще совсем реалистичной программой российских и украинских технократов, - пишет Михаил Минаков на "Критике". - Реалистичности этим планам придавало то, что они базировались на верованиях и ожиданиях расколотого советского общества, в котором сильными оставались модернизационные ценности Перестройки. Но чем далее отрывались новые народы от поздней советской ситуации, тем менше уважения оставалось к эмансипационным ценностям Модерна".
Когда же нынешние политики решились на свой ​​«голос», противопоставляя его Кучме, мне стало казаться, что в этой стране все в порядке, что «веселые, брат, времена пришли», что, в принципе, притяжение земли перевешивает гравитацию денег. Было несколько неведомо-известных имен, способных, в конце концов, повернуть нашу окраину к цивилизованному человечеству.
Но почему, почему до сих пор украинская политика - это компиляция древнего дискурса Пантелеймона Кулиша м Франка, а не логическое продолжение идеологем Сковороды? Почему, черт побери, куча людей, с которым когда-то можно было спорить на вполне атракционные темы, стали приторно-неинтересными. «Исчезли противовесы и механизмы» Воннегута? Или «колыбель для кошки» оказалась денежнее и комфортнее?
Просто, как пишет Олег Покальчук, "нужно как можно быстрее расстаться с мыслью о том, что все вернется и будет как раньше. Не будет. Во-первых, календарно уже другой год. Во-вторых, мир изменился. Эта ситуация изменила весь мир. Он не стал хуже. Он теперь просто другой. Войны и гражданские конфликты ежегодно идут по всему миру. Нас просто долго Бог от этого берег. Теперь конфликты пришли к нам. Ничего особенного. Вот такая печальная, циничная фраза, но она целебная: «В этом нет ничего особенного».
Игорь Гулык
Tags: колонка, імена
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments