desyateryk (d_desyateryk) wrote in ua,
desyateryk
d_desyateryk
ua

40 днів Небесної сотні. Місця спомину.

З 23 січня - наступного дня після того, як на вулиці Грушевського загинули перші протестувальники - я почав фотографувати місця спомину і смерті.

Накопичилося кількасот фото.

Сьогодні публікую частину з них. Мій особистий літопис скорботи.

Оце - я чітко пам*ятаю - був перший жалобний портрет Сергія Нігояна - з*явився вже ввечері 23-о в підземному переході під Майданом, приклеєний на поліетилені, котрим продавці квітів огороджували свої ряди.







Фото не дуже чітке, бо було темно і до того ж камера була пошкоджена після сутички з одним з медведчуківських борців "за чистий Київ".

Так само 23-24 січня на стінах переходу з*явилися отакі розможені на ксероксі листівки про загиблих.




Дуже швидко створили і цей невеличкий олтар на барикаді з боку Європейської. Він дотримався аж до штурму 18 лютого.




На Грушевського.



25 січня. Вже підтверджено три смерті.





25 січня.




25 січня. Слід від кулі на шибці "Кофе Хаузу". Скільки ще таких слідів з*явиться менш ніж через місяць...







25 січня.




26 січня. Початок Інституської. Пр`оклята вулиця, але поки що ще ніхто про це не знає.




26 січня.




28 січня. Михайлівська площа.







"Мамо, я повернуся". Вулиця Грушевського, 28 січня.







28 січня, Грушевського.




28 січня, ріг Хрещатика та Європейської площі.




30 січня.



Грушевського, 30 січня.




Грушевського, 2 лютого.




Грушевського, 2 лютого. Пам*яті Михайла Жизневського.



Майдан, 6 лютого. Перший стенд жалоби. На жаль, не останній.





А потім настало 18 лютого, так само 19, 20, 21. Чотири дня війни.





Це похорони одного з героїв Небесної сотні 21 лютого. Його тіло принесли на Майдан і саме під час цієї траурної церемонії на сцену вийшов сотник Володимир Парасюк і заявив, що, якщо янукович не піде у відставку, то наступного дня Самооборона почне штурм зі зброєю. Цього ж вечора янукович втік з Києва.





23 лютого на вулиці Володимирській я перестрів цю процесію. Будисти. Половина, судячи з усього, з калмицької громади.




Йшли, співаючи якусь протяжну мантру.




Я впізнав спів - це була молитва за мир. З такою самою молитвою двоє з них стояли вранці 22 січня перед барикадами на Грушевського - в той страшний день, коли були перші вбиті.




Будисти дійшли до одного з місць спомину на Софіївській площі, обійшли його по колу зі співами, вклонилися. Потім пішли далі.











Я ж, коли побачив квіти, не зміг стримати сліз. Далі в цей день очі в мене часто були на мокрому місці. Як і в багатьох.

Я не знав,чи було когось убито саме на цьому місці перед Софією. За кілька хвилин я опинився у набагато гіршому місці - на перехресті вулиць Володимирської та Великої Житомирської, де в ніч з 18 на 19 лютого тітушня вбила журналіста В*ячеслава Веремія та покалічила його супутників.












Це були перші сліди від куль, які я побачив 23 лютого. Перші, але далеко не останні.













Причому вбивство відбулося просто під міським управлінням мусарні, пофарбованим у веселенький рожевий колір. Звісно, мусора досі не можуть нікого знайти. Прапор з траурною стрічкою, правда, вивісили.










Нічого не змінилося за місяць. Хіба що сніг зійшов.









На Майдані почалося найгірше. В очах просто туман стояв.


















По всьому Майдану - квіти і сльози, квіти і сльози.




























Цей транспарант вивісили журналісти з вікна готелю "Україна" під час боїв на Інститутській.






Найгірше почалося, коли я почав підніматися нагору - спочатку до Жовтневого, а потім перейшов на Інститутську.





Цю людину, котра була без щита, каски, без нічого, снайпер застрелив просто перед входом у Жовтневий. Просто так. Бо була на виду. Легка мішень.




Крові було так багато, що навіть через три дні дощ її не змив.












І вибоїни, вибоїни, вибоїни.

















Але насправді не цей бік був найбільш небезпечним.

Далі було найстрашніше. Криваві 200 метрів від готелю Україна до верхнього виходу з метро "Хрещатик". Прострілені щити. Прострілені дерева й стовпи. Насмерть прострілений простір.















СВД - снайперская винтовка Драгунова.










































52-річна Антоніна Дворянець кинулися захищати хлопця, котрого била мусорня з "Беркуту". Вони її забили насмерть кийками біля верхнього входу в метро «Хрещатик».







Якраз цього дня, 23.02, почалися слідчі дії, до яких, як кажуть, залучили британських фахівців.

































Експерти в роботі.







Відрізали дорожній знак, аби видобути звідти кулю.


















Тут 20 лютого палили шини - намагалися прикритися димом від снайперів.

















Вище по Інститутській теж гинули люди 18 лютого - від шумових гранат, від кийків мусорні, від палиць і кастетів тітушок.



























На похоронах героїв зазвичай звучить "Пливе кача". Прекрасна пісня, але сьогодні мені спадають на думку інші вірші:


Я знаю, никакой моей вины
В том, что другие не пришли с войны,
В то, что они - кто старше, кто моложе -
Остались там, и не о том же речь,
Что я их мог, но не сумел сберечь,-
Речь не о том, но все же, все же, все же...



Вічна пам*ять.
Tags: memory..., r.i.p., Майдан, Наболело
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments