„Я – не диктатор”

Ілюстрація: home.earthlink.net

Аляксандр Лукашенка, принаймні, був відвертим у Шустера, окресливши свій статус „не останнього диктатора”. Він, – щиро чи ні, – уважає, що попри всі незручності свого становища („Людина, владарюючи над іншими, втрачає власну свободу” (Ф.Бекон), його місія необхідна „народові”. Бацька уперто вирішив вести свою країну ексклюзивним шляхом, інша річ, що цей шлях завершується, зазвичай, компіляціями з практик відомих диктатур. Тепер Лукашенка визнав: його перевершив Путін.
Власна свобода, утім, не важлива для Лукашенкі, оскільки він ніколи чи майже ніколи не відчував потреби бути вільним. Він не може зрозуміти, що цю потребу мають інші, що вона може бути природною, а не проплаченою з-за кордону, виплеканою прочитаними „єретичними” книгами. Він – продукт системи, яку, за іронією долі, відспівали на теренах його ж країни, у Біловежжі.
Але чи тільки Лукашенка з Путіним хибує таким нерозумінням? Якщо прискіпливо глянути на наш вітчизняний бомонд, то можна зауважити, що переважна більшість його фігурантів не такі вже й далекі від тоталітарного світорозуміння. Вони, далебі, не говорять уголос „Я – диктатор”, але десь глибоко в закутках свого єства воліли б бодай на мить стати урівень зі своїми екзотичними сусідами. Розшарпані поміж глобальними центрами впливу, вони мріють про „мить особистої свободи”, і ці мрії інколи втілюються у напрочуд неадекватних вчинках і висловах.
Пов’язані зобов’язаннями і обіцянками, залежні від примх Америки чи Росії, прикуті до своїх спонсорів і обмежені можливими реакціями опонентів, вони борсаються у цьому замкнутому проклятому колі, дивуючи поміркованих співгромадян, розчаровуючи вчорашніх симпатиків і тішачи довкілля. Врешті, їхній шлях завершиться класичним: „Полковнику ніхто не пише”, а „осінь вітчизняних патріархів” буде самотньою і позбавленою будь-яких сенсів.
Проблема не в тому, що вони апріорі позбавлені бажань зробити бодай щось вартісне і знакове. Проблема – у неможливості самореалізації в системі, яка, за первинним задумом, мала б сприяти посиленню їхніх впливів (принаймні, практика попередників переконує у цьому легковірів), проблема – у невмінні виробити нові правила гри, або ж погодитися з такими трансформаціями, пропонованими іншими. Не дивно ж: переможці часто перебирають риси переможених...
Власні моделі розвитку країни вважаються абсолютними й безапеляційними. Чужі відкидаються, лише тому, що чужі. Підозри, недовіра і острах зради – те, що лякає диктаторів. І реальних, і виплеканих нездоровими фантазіями політиків.
Ігор Гулик
"Я - не диктатор"
Аляксандр Лукашенка, по крайней мере, откровенничает у Шустера, очертив свой ​​статус "не последнего диктатора". Он, - искренне или нет, - считает, что, несмотря на все неудобства своего положения ("Человек, властвующих над другими, теряет свою свободу" (Ф. Бэкон ), его миссия необходима "народу". Бацька упрямо решил вести свою страну эксклюзивным путем, другое дело, что этот путь завершается, как правило, компиляциями из практик известных диктатур. Теперь Лукашенка признал: его превзошел Путин.
Собственная свобода, впрочем, не важна для Лукашенко, поскольку он никогда или почти никогда не испытывал потребности быть свободным. Он не может понять, что эта потребность есть у других, что она может быть естественной, а не проплаченной из-за границы, взлелеянной прочитанными "еретическими" книгами. Он - продукт системы, которую, по иронии судьбы, отпевали на территории его же страны, в Беловежье.
Но только ли Лукашенка с Путиным страдают таким непониманием? Если внимательно посмотреть на наш отечественный бомонд, то можно заметить, что подавляющее большинство его фигурантов не так уж далеки от тоталитарного мировоззрения. Они, пожалуй, не говорят вслух "Я - диктатор", но где-то глубоко в закоулках своего естества предпочли бы хоть на миг стать вровень со своими экзотическими соседями. Разорванные между глобальными центрами влияния, они мечтают о "мгновении личной свободы", и эти мечты иногда воплощаются в удивительно неадекватных поступках и высказываниях.
Связанные обязательствами и обещаниями, зависящие от капризов Америки или России, прикованные к своим спонсорам и ограничены возможными реакциями оппонентов, они барахтаются в этом замкнутом проклятом круге, удивляя умеренных сограждан, разочаровывая вчерашних сторонников и потешая общество. Впрочем, их путь завершится классическим: "полковнику никто не пишет", а "осень отечественных патриархов " будет одинокой и лишенной каких-либо смыслов.
Проблема не в том, что они априори лишены желаний сделать хоть что-то стоящее и знаковое. Проблема - в невозможности самореализации в системе, которая, по первоначальному замыслу, должна способствовать усилению их влияния (по крайней мере, практика предшественников убеждает в этом легковеров), проблема - в неумении выработать новые правила игры, или же согласиться с такими трансформациями, предлагаемыми другими. Неудивительно же: победители часто перенимают черты побежденных...
Собственные модели развития страны считаются абсолютными и безапелляционными. Чужие отбрасываются, только потому, что - чужие. Подозрения, недоверие и страх перед изменой - то, что пугает диктаторов. И реальных, и воспитанных нездоровыми фантазиями политиков.
Игорь Гулык