ua_redaktor (ua_redaktor) wrote in ua,
ua_redaktor
ua_redaktor
ua

Вишкіл в Українській резервній армії (крізь гендерні окуляри)

Originally posted by gohatto_n at Вишкіл в Українській резервній армії (крізь гендерні окуляри)

Я щойно повернулася з триденних занять на полігоні у складі УРА (української резервної армії). Враження дуже-дуже позитивні, я в ейфорії.

Як ми туди потрапили
Проривалися ми в УРА з "боєм". Через свою стать, звісно ж. Є така неймовірна людина, як Олена Бондаренко, під проводом якої я колись їздила у прес-тур до Польщі. І от ця жінка виявилася згустком енергії і життєвої сили. Вона постійно хотіла знайти собі якесь практичне застосування, навчитися стріляти, об'єднатися з іншими бійцями і патріотами, аби не бути одиноким воїном. Коли Меллон розповіла, що записалася "в партизани", а потім ще й зводила мене на медичну підготовку від УРА (яка була проведена на найвищому рівні), то ми всі різко захотіли і собі втсупити до лав партизанів. Тільки я поїхала в Польщу, і не встигла, а ось Олена пішла і записалася, пославшись на мене )))
Минав час, скрізь була інформація про вишколи і вогневу підготовку, а нас ніхто не кликав ні на які навчання. І от, наскільки я розумію, Олена пішла в штаб УРА і почала брати тамтешніх координаторів "ізмором", мовляв, візьміть нас на вишкіл! І так переконливо це робила, що, зрештою, добилася того, що пообіцяли взяти двох дівчат на волонтерку (а волонтерам, в нагороду, дадуть постріляти). І от Олена подзвонила мені, і ми пішли в штаб уже разом, і там дізналися, що є шанс потрапити у основний склад УРА (бо якісь хлопці відмовилися в останній момент). Все вирішувалося буквально з сьогодні на завтра, і ми дуже попросили нас взяти. Координаторка Таня поставилася з розумінням, і записала нас у основний склад! Ми зібрали речі, і буквально наступного дня поїхали на полігон у Капітанівку.

День 1. Волонтерка.
Перший день ми відпахали так, що руки і ноги відвалювалися. Ми з Оленою одразу сказали "Только не в терновый куст!" "Тільки не на кухню!". Олена з нелюбві до кухні, а у мене нелюбов ще підсилювалася вавкою на тему боротьби зі стереотипами. Тож ми цілий день прибирали будівельне сміття з "казарм" (2 поверхи намінуточку) і підмітали за сміттям. Втомилася я просто до стану дрів... аж пожаліла, що на кухню не пішла, якщо чесно.

DSCF2590


Ще було два телеканали, які так і вилися довкола нас. Ну так, це ж "по улицам слона водили", дівки на військовому вишколі, ека нєвідаль! До речі, іноземні журналісти до нас не чіплялися, явно у них не було такого розриву шаблону, як у наших.
СТБ дуже хотіло зняти, як ми з Оленою стріляємо. І от керівник, як він каже, "нарушаючи всі правила", допустив нас, непідготовлених, до стрільбища..
Я дуже боялася стріляти. Думала,мені плече виб'є віддачею. Але, як виявилося, СКС віддачі не має.
З переляку ми вибили: я 25 очок, а Олена - 21. Красиво так на камеру, ахахахах)
Цей свій результат я так і не змогла повторити, на жаль.

День 2.
У всіх день почався о 7 з зарядки. А ми, як мажорки, приїхали на 8:30, бо ночували в Києві. Нас поділили на два "взводи", призначили командира. Ми дуже хотіли в перший взвод, бо там були наші добрі знайомі зі вчорашнього дня, але нас визначили в другий взвод. Мені він здався якимось... аж надто різношерсним, але потім я дуже прониклася почуттям братерства, якщо чесно).
Навчання наші чоти проходили окремо. У нас за програмою була медична підготовка (упор пані лікар робила в те, чого НЕ МОЖНА робити), далі - бойові мистецтва, потім - вогнева підготовка. На бойових мистецтвах вивчали удари, захисти від ударів, захист від удару ножа, вивільнення від захвату, удари зброєю (АК). На вогневій підготовці вивчали вогневі позиції, розбір і збір калаша, а також стріляли з позиції лежачи без упору на відстань 50 м. У перерві між заняттями вчилися марширувати :))

1795794_732765656754712_242734901_o

На вогневій мене страшенно перековбасило. "Горє от ума", як то кажуть. Страшенно тиснуло те, що я маю показати, що я, хоч і дівчина, але все-таки можу стріляти на рівні. Руки трусилися, у першому заході вибила якусь зовсім фігню, у другому - 21. Дуже засмутилася, що і казати. Все таки за нами стояли інші дівчата, яких дискримінують і не дають вправлятися у військових дисциплінах. Зате Олена "відігралася", обидва рази відстрілявши на "відмінно". Надзвичайно приємний момент, коли на  шикуванні її прізвище зачитали серед 5-ти відмінників.

 Я знаю, це мій особистий глюк. Але мені весь заїзд сприймався через "гендерні окуляри". Щойно почався день, як до нас підійшов хлопчина, який нас геть не знав і щойно побачив, і, нажалівшись, що його командир призначив черговим на кухню, запропонував нам стати на його місце. "А в вухо?" - грізно спитала Олена. Потім він ще пару разів підходив, доки не стало зрозуміло, що ми не поступимося.
Також був випадок на бойових. Щойно взяла в руки ніж, як почула коментар: "Взяла ніж? Правильно, а тепер іди на кухню!".
Ну тобто САМЕ ТОМУ була така напруга в моїх руках під час стрільби. Бо весь час треба було бути на рівні, а бажано і краще. Аби зруйнувати оцю думку, що місце баби - на кухні.

У той день почали прокладати доріжки до сердець потроху. Тим паче, всі були хороші) От часто хтось у групі дуже дратує. Я взагалі скандалістка ще та. А тут - усі кльові. І керівники, і викладачі... а чота - взагалі блиск).

1926064_733788816652396_723461252_o

Після обіду ми мали дві лекції. Одну з виживання на окупованій території, а ще одну - з історії партизанського руху. Також мали ще одне заняття з рукопашки, працювали дві чоти разом. Там познайомилася із одним Миколою, кунг-фуістом, який усіх нас жостко порозкидував  і не було на то ради. В Шао-Ліні вчився...

День 3.
Третій день ми вранці мали ті самі заняття, що і в перший, а після обіду була "теренова гра".
Ставлення хлопців почало зворушувати. Коли ми з Оленою попросили командира дозволу в інд.порядку попрацювати з розборкою-зборкою автомата, довколо нас скупчилося аж 4 чи 5 радників, які все намагалися вирвати макет з рук і показати "як треба". Олена вперто відбирала і казала "я сама". Зрештою, ми виділили кількох найтолковіших, які, зрештою, показали нам хитрощі зборки... бо у нас все одна деталь на попадала в пази. Потім ми ще розібрали інший макет, і виявилося, що "робочий" просто надто роздовбаний, аби збиратися безглючно. Ще хлопці дуже мило вчили нас правильно приймати положення для стрільби. Ну, я до того, що включився якийсь конструктив і реальна поміч для досягнення результату, а не типу "ну, побавтеся, дєвочки". Їхні поради справді дуже допомогли.
ПІд час боївки з нами "безропотно" стали хлопці в пару (а у перший день від нас розбігалися, як таргани від світла і все хотіли поставити разом). Ми попрацювали плідно, як на мене. Мої древні пізнання від спорадичних відвідувань айкібудо чи айкідо виринули з пам'яті... Принаймні, ірімі я робити надрочилася на фехутванні. Коротше, толк був від нас з Оленою, і це не треба було вже доводити - це було видно.

DSCF2603
Іноді з нами тренувалася ще одна дівчина-медик.

Після обіду у нас була "іньєкція оптимізму" від Генадія Друзенко. Він розповів про процеси, які відбуваються в Україні, і висловив просто гору оптимізму і позитиву. Хоч я і не вірю в позитив, та слухати було приємно і дуже цікаво.

1149027_10200648332049800_191525420_n

На цей час відбувся якийсь здвиг в мозку, коли різко я почала всіх любити. Усіх своїх "соратників", чи як це назвати. Відчуття було, що це твої брати, твоя команда, і що ви, в разі чого, спрацюєте разом на ура. Напевно, якби не суворі армійські будні, я б полізла обніматися.
Знову заїхала преса зі своїми типового українськими питаннями: "Ну от чого тут хлопці - зрозуміло. А чого ви сюди приїхали?". Я припухла від таких питань. На щастя, на підсилення мого незв'язного белькотіння була Олена, яка просто блискуче давала інтерв'ю на камеру, із дуже прозорим меседжем.
Далі була теренова гра. Ми щось не встигли і блимнути, як уже біжимо серед лісу в нікуда. Умови: дві команди, одна в обороні, інші в наступі. Є штаб. Є лікар, на якого вішають двох поранених - одного в голову, іншого в ногу (перелом зі зміщенням). У лікаря є санітар і охоронець. Також лікар має берегти аерозоль, заволодіння яким означає перемогу.  Аерозоль мусить бути у лікаря особисто. Розмовляти заборонено. Дозволена рукопашка. Убивають зриванням стрічечки з бійця.
Лікарем була я.
Наші всі здиміли, лишилися ми з санітаркою Оленою і охоронцем. Я обробила поранених (і зрозуміла, що навіть в умовно стресовій ситуації всі мої знання вивітрюються). ПІсля обробки поранених ми сіли на чатах і почали думати, хто куди побіжить в разі нападу. БІгати в лісі дуже важко було, через низькі парості. Зрештою, вирішили отримати "технічну нічию", якщо я фізично заховаюся. Я спорядила Олену медичною сумкою - наче вона і є лікар, сама запхунла аерзоль в турси і поповзла шукати сховок. Зрештою, буквально в 5ти метрах надибала на повалену сосну, в гіллях і хвої якої і запорпалася. Потім був напад на наш штаб, Олена рвонула з місця в інший бік, і всі погналися за нею. Потім вона ножем забила двох противників і гідно полягла. А я майже 2 години втискалася в землю і чекала, доки скінчиться гра.
Найстрашнішим моментом усіх занять був свист бойових куль над головою в лісі. Поки лежала у сховку під кононаду вистрілів, то почула, що наді мною свистять кулі і ударяються поруч об дерева. Мене добряче проколошматило, я навіть почала кричати кудись в ліс на голоси, типу "Хлопці, тут бойові кулі літають!". Тренування проходило у лісі за стрільбищем "Бєгущій кабан", теоретично стрільбище огороджено... Це хіба якийсь умнік з крутеликів вирішив у лісі постріляти. Або, як підказав чоловік, стріляти могли по тарілках, і кулі, вистрелені вгору, закінчували свій шлях біля нас в лісі.
Потім я подумала, що якщо я буду волати, то видам себе і мені все одно ніхто не повірить про справжні кулі, і подумають, що я баба-істеричка. Тож я тільки плотніше вжалася в землю..
Але потім  Олена розповіла, що вони в штабі знали і чули ці кулі, які влучали в листя над головами. І, каже, мало не зачепили "поранених". Так що тренування було дуже наближене до бойових умов...

Зрештою, я о 19 вилізла зі сховку і побрела додому. За умовами, о 19 припиняється гра і всі повертаються. Але як же я здивувалася, коли ліс наповнили крики "Настя!! Настя!!". Люди запанікували і кинулися мене шукати з ліхтарями. Ну да, бо дівчинка ж сама у нічному лісі. І хоч там був ЗАБОР і загубитися було неможливо, та все ж стереотипи про жіночу безпорадність нездоланні. Але на той момент рівень любові в моїй крові був такий високий, що я не лише не обурилася, а я знайшла це дуже милим. Мімімі :))

В результаті можу сказати, що не бачу причин не брати жінок на такі вишколи. Звісно, аби тут була якась жостка фізуха з підтягуваннями, то ми б не справилися. Але на даному етапі і з такою програмою ми впевнено мали результат "вище середнього". Насправді справа не в жінках як таких, а у нездоланній пелені у головах.
Найпозитивнішим моментом, коли стало ясно, що пелена відсунулася, були слова одного хлопця: "Я б з тобою в розвідку пішов би!"

А взагалі як же набридло комусь щось доводити... Хочеться просто бути і вчитися.
На наступний вишкіл поїду аж прискакуючи)))


Tags: Армия, Армія, ЖенскийЖЖ, Самозащита, Форсмажор
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment