Час України
Originally posted by 
ihorhulyk at Час України
Ілюстрація: ukr.obozrevatel.com
Реакції, що їх спостерігаємо зараз, під час неймовірного напруження нервів, загострення пристрастей, та й узагалі, - тривалого суспільного стресу, породженого протистоянням на Майдані, а відтак – передчуттям війни із північним сусідом, - так ось, цей мікс мені видається абсолютно природним. Ба більше, - гірше було б, коли така різнобарвна какофонія емоцій осідала б у людських мізках, щоб відтак, обсолютно неочікувано вибухати або необгрунтованою агресією, або – ще гірше, - генезувати у тотальну депресію.
Насправді ми переживаємо те, що мали б пережити два десятки літ тому. Пережити і забути. Мудрі китайці кажуть з цього приводу таке: «Кращий час, щоб посадити дерево, був двадцять років тому. Наступний найкращий час – сьогодні». Як, до прикладу, литовці. Я був свідком цієї великої драми маленького прибалтійського народу, а повернувшись з редакційного відрядження, зустрів тут купу людей, для яких було невтямки, навіщо там, у Вільнюсі, платять таку непомірну ціну за здавалося б (як на тодішню Україну) дармовий плід свободи.
Якщо говорити начистоту, то буквально до останнього часу українське суспільство легковажно і недалекоглядно тішилося з популізму політиків, які за будь-яку ціну намагалися втримати свій електорат у сірій зоні совкового мислення. Цей «совок» засів у наших мізках настільки міцно, що й зараз, коли біля кордонів країни вороже військо готове у будь-яку мить до бліц-кригу, ми не здаємо собі справи у справжності загроз. Ми й надалі схильні розглядати свободу і незалежність, як манну небесну, забуваючи, однак, що і вона випала перед здивованими юдеями акурат тоді, коли, у принципі, перед народом-блукачем забовванів привид смерті.
Те, що коїться нині у Криму, у мегаполісах Південного Сходу, власне кажучи, прозорий натяк на доволі невтішну перспективу для тих, хто волів би розслабитися після успішного і переможного Майдану. Це – історія про обов’язкову причетність кожного, де б він не жив, якому Богові не молився б, до народження нової України. Це – феномен Майдану, який мусить повторитися у найглухішому селі, який обов’язково має торкнутися кожного мешканця країни. Задля того, аби перетворити його із «населення» у громадянина.
Критична маса, на щастя, вже є. І саме через це маємо спокійно, тверезо і адекватно реагувати на войовничу істерику Путіна. Рівно ж як і на подекуди абсолютно бездарне наше провідництво.
Путін програв ще задовго до кримської авантюри. Його фіаско починалося навіть не з Майдану. "Головне занепокоєння - це не членство України в НАТО, бо воно жодної загрози для Росії не являє, - зауважує Андрєй Піонтковскій. - Занепокоєння викликала відмова України від участі в Євразійському Союзі... Це психологічні комплекси російської еліти очолити щось таке глобальне. Саме відмова України стала для В.Путіна поразкою його мрій".
Співавтором путінського Ватерлоо, як не дивно це виглядає, був його нинішній ростовський заручник Янукович. Саме він, необачно і неоковирно розіграв перед українцями «європейський спектакль». І, з’ясувалося, що країна акурат живе цією ідеєю, дійсно хоче в Європу. Тому, повернувши у Вільнюсі оглоблі убік Росії, Янукович фактично знову став крадієм, - тільки цього разу не шапок, а мрій. Він повернувся у далекі 80-і, у звичний для себе «совок». А країна вже жила в іншому вимірі, вже тоді почалися перейми нового стану речей, нового світобачення.
Тепер же все у руках українських громадян. Нас підтримує світ, ми мотивовані не тільки першими перемогами, але й відчуттям причетності до них. У нас все вийде, оскільки, хто б що не казав, на нашому боці правда. Зовсім інша, ніж по той бік барикад. "Згідно зі Статутом ООН Російська Федерація має право накласти вето на резолюцію Ради безпеки, та у неї немає права накласти вето на правду, - сказала на засіданні РБ ООН представниця США Саманта Павер. - Як ми знаємо, слово «правда» посідає в історії сучасної Росії поважне місце. З часів Лєніна і Троцкого до падіння Берлінського муру, «Правдой» називалася придворна газета совєтського комуністичного режиму. Та упродовж усього цього терміну можна було провадити марні пошуки правди в «Правдє». І нині знову тривають марні пошуки правди у російській позиції щодо Криму, щодо України...".
До того ж ми врешті-решт усвідомили справжню ціну свободи, і відкрили для себе відповідь на те задавнене запитання до литовців: «Навіщо вони це роблять?». А проблеми – вони минущі. Ба більше: «Тільки великі проблеми дають великі можливості».
Ігор Гулик
Время Украины
Реакции, которые наблюдаем сейчас, во время невероятного напряжения нервов, накала страстей, да и вообще, - долгого общественного стресса, порожденного противостоянием на Майдане, а затем - предчувствием войны с северным соседом, - так вот, этот микс мне кажется совершенно естественным. Более того, - хуже было бы, если бы такая разноцветная какофония эмоций осела в человеческих головах, чтобы затем, обсолютно неожиданно взорваться или необоснованной агрессией, или - еще хуже, - трансформироваться в тотальную депрессию.
На самом деле мы переживаем то, что должны были пережить два десятка лет назад. Пережить и забыть. Мудрые китайцы говорят по этому поводу следующее: «Лучшее время, чтобы посадить дерево, был двадцать лет назад. Следующее лучшее время - сегодня». Как, к примеру, литовцы. Я был свидетелем этой великой драмы маленького прибалтийского народа, а вернувшись из редакционной командировки, встретил здесь массу людей, для которых было невдомек, зачем там, в Вильнюсе, платят такую непомерную цену за кажущейся (как на тогдашнюю Украину) даровой плод свободы.
Если говорить начистоту, то буквально до последнего времени украинское общество легкомысленно и недальновидно тешилось с популизма политиков, которые любой ценой пытались удержать свой электорат в серой зоне совкового мышления. Этот «совок» засел в наших мозгах настолько прочно, что и сейчас , когда у границ страны вражеское войско готово в любой момент к блицкригу, мы не осознаем подлинности угроз. Мы и дальше склонны рассматривать свободу и независимость, как манну небесную, забывая, однако, что и она выпала перед изумленными иудеями аккурат тогда, когда, в принципе, перед народом-скитальцем замаячил призрак смерти.
То, что творится сейчас в Крыму, в мегаполисах Юго-Востока, по существу, прозрачный намек на довольно плохую перспективу для тех, кто хотел бы расслабиться после успешного и победного Майдана. Это - история об обязательной причастности каждого, где бы он ни жил, какому Богу не молился бы, к рождению новой Украины. Это - феномен Майдана, который должен повториться даже в самом глухом селе, который обязательно должен коснуться каждого жителя страны. Для того, чтобы превратить его из «населения» в гражданина.
Критическая масса, к счастью, уже есть. И именно поэтому мы должны спокойно, трезво и адекватно реагировать на воинственную истерику Путина. Равно как и на кое-где абсолютно бездарное наше руководство.
Путин проиграл еще задолго до крымской авантюры. Его фиаско начиналось даже не с Майдана. "Главная обеспокоенность - это не членство Украины в НАТО, поскольку оно никакой угрозы для Росии не несет, - заметил Андрей Пионтковский. - Обеспокоенность вызвана отказом Украины от участия в Евразийском Союзе... Это психологические комплексы росссийской элиты возглавить что-то глобальное. Именно отказ Украины стал для В.Путина поражением его мечтаний".
Соавтором путинского Ватерлоо, как ни странно это выглядит, был его нынешний ростовский заложник Янукович. Именно он, опрометчиво и неуклюже разыграл перед украинцами «европейский спектакль». А выяснилось, что страна живет именно этой идеей, действительно хочет в Европу. Потом, повернув в Вильнюсе оглобли в сторону России, Янукович фактически снова стал вором, - только на этот раз не шапок, а мечты. Он вернулся в далекие восьмидесятые, в привычный для себя «совок». А страна уже жила в другом измерении, уже тогда начались родовые схватки нового положения вещей, нового мировоззрения.
Теперь же все в руках украинских граждан. Нас поддерживает мир, мы мотивированы не только первыми победами, но и чувством причастности к ним. У нас все получится, поскольку, кто бы что ни говорил, на нашей стороне правда. Совсем другая, чем по ту сторону баррикад. "По Уставу ООН Российская Федерация имеет право наложить вето на резолюцию Совета Безопасности, но у неё нет права наложить вето на правду, -сказала на заседании Совета безопасности ООН представительница США Саманта Пауэр. - Как мы знаем, слово «правда» занимает в истории современной России видное место. Со времён Ленина и Троцкого до падения Берлинской стены, «Правдой» называлась придворная газета советского коммунистического режима. Но в течение всего этого срока можно было вести тщетные поиски правды в «Правде». И сегодня вновь идут тщетные поиски правды в российской позиции по Крыму, по Украине...".
К тому же мы в конце концов осознали истинную цену свободы, и нашли для себя ответ на тот давний вопрос к литовцам: «Зачем они это делают?». А проблемы - они преходящи. Более того «Только большие проблемы дают большие возможности».
Игорь Гулык
ihorhulyk at Час УкраїниІлюстрація: ukr.obozrevatel.com
Реакції, що їх спостерігаємо зараз, під час неймовірного напруження нервів, загострення пристрастей, та й узагалі, - тривалого суспільного стресу, породженого протистоянням на Майдані, а відтак – передчуттям війни із північним сусідом, - так ось, цей мікс мені видається абсолютно природним. Ба більше, - гірше було б, коли така різнобарвна какофонія емоцій осідала б у людських мізках, щоб відтак, обсолютно неочікувано вибухати або необгрунтованою агресією, або – ще гірше, - генезувати у тотальну депресію.
Насправді ми переживаємо те, що мали б пережити два десятки літ тому. Пережити і забути. Мудрі китайці кажуть з цього приводу таке: «Кращий час, щоб посадити дерево, був двадцять років тому. Наступний найкращий час – сьогодні». Як, до прикладу, литовці. Я був свідком цієї великої драми маленького прибалтійського народу, а повернувшись з редакційного відрядження, зустрів тут купу людей, для яких було невтямки, навіщо там, у Вільнюсі, платять таку непомірну ціну за здавалося б (як на тодішню Україну) дармовий плід свободи.
Якщо говорити начистоту, то буквально до останнього часу українське суспільство легковажно і недалекоглядно тішилося з популізму політиків, які за будь-яку ціну намагалися втримати свій електорат у сірій зоні совкового мислення. Цей «совок» засів у наших мізках настільки міцно, що й зараз, коли біля кордонів країни вороже військо готове у будь-яку мить до бліц-кригу, ми не здаємо собі справи у справжності загроз. Ми й надалі схильні розглядати свободу і незалежність, як манну небесну, забуваючи, однак, що і вона випала перед здивованими юдеями акурат тоді, коли, у принципі, перед народом-блукачем забовванів привид смерті.
Те, що коїться нині у Криму, у мегаполісах Південного Сходу, власне кажучи, прозорий натяк на доволі невтішну перспективу для тих, хто волів би розслабитися після успішного і переможного Майдану. Це – історія про обов’язкову причетність кожного, де б він не жив, якому Богові не молився б, до народження нової України. Це – феномен Майдану, який мусить повторитися у найглухішому селі, який обов’язково має торкнутися кожного мешканця країни. Задля того, аби перетворити його із «населення» у громадянина.
Критична маса, на щастя, вже є. І саме через це маємо спокійно, тверезо і адекватно реагувати на войовничу істерику Путіна. Рівно ж як і на подекуди абсолютно бездарне наше провідництво.
Путін програв ще задовго до кримської авантюри. Його фіаско починалося навіть не з Майдану. "Головне занепокоєння - це не членство України в НАТО, бо воно жодної загрози для Росії не являє, - зауважує Андрєй Піонтковскій. - Занепокоєння викликала відмова України від участі в Євразійському Союзі... Це психологічні комплекси російської еліти очолити щось таке глобальне. Саме відмова України стала для В.Путіна поразкою його мрій".
Співавтором путінського Ватерлоо, як не дивно це виглядає, був його нинішній ростовський заручник Янукович. Саме він, необачно і неоковирно розіграв перед українцями «європейський спектакль». І, з’ясувалося, що країна акурат живе цією ідеєю, дійсно хоче в Європу. Тому, повернувши у Вільнюсі оглоблі убік Росії, Янукович фактично знову став крадієм, - тільки цього разу не шапок, а мрій. Він повернувся у далекі 80-і, у звичний для себе «совок». А країна вже жила в іншому вимірі, вже тоді почалися перейми нового стану речей, нового світобачення.
Тепер же все у руках українських громадян. Нас підтримує світ, ми мотивовані не тільки першими перемогами, але й відчуттям причетності до них. У нас все вийде, оскільки, хто б що не казав, на нашому боці правда. Зовсім інша, ніж по той бік барикад. "Згідно зі Статутом ООН Російська Федерація має право накласти вето на резолюцію Ради безпеки, та у неї немає права накласти вето на правду, - сказала на засіданні РБ ООН представниця США Саманта Павер. - Як ми знаємо, слово «правда» посідає в історії сучасної Росії поважне місце. З часів Лєніна і Троцкого до падіння Берлінського муру, «Правдой» називалася придворна газета совєтського комуністичного режиму. Та упродовж усього цього терміну можна було провадити марні пошуки правди в «Правдє». І нині знову тривають марні пошуки правди у російській позиції щодо Криму, щодо України...".
До того ж ми врешті-решт усвідомили справжню ціну свободи, і відкрили для себе відповідь на те задавнене запитання до литовців: «Навіщо вони це роблять?». А проблеми – вони минущі. Ба більше: «Тільки великі проблеми дають великі можливості».
Ігор Гулик
Время Украины
Реакции, которые наблюдаем сейчас, во время невероятного напряжения нервов, накала страстей, да и вообще, - долгого общественного стресса, порожденного противостоянием на Майдане, а затем - предчувствием войны с северным соседом, - так вот, этот микс мне кажется совершенно естественным. Более того, - хуже было бы, если бы такая разноцветная какофония эмоций осела в человеческих головах, чтобы затем, обсолютно неожиданно взорваться или необоснованной агрессией, или - еще хуже, - трансформироваться в тотальную депрессию.
На самом деле мы переживаем то, что должны были пережить два десятка лет назад. Пережить и забыть. Мудрые китайцы говорят по этому поводу следующее: «Лучшее время, чтобы посадить дерево, был двадцать лет назад. Следующее лучшее время - сегодня». Как, к примеру, литовцы. Я был свидетелем этой великой драмы маленького прибалтийского народа, а вернувшись из редакционной командировки, встретил здесь массу людей, для которых было невдомек, зачем там, в Вильнюсе, платят такую непомерную цену за кажущейся (как на тогдашнюю Украину) даровой плод свободы.
Если говорить начистоту, то буквально до последнего времени украинское общество легкомысленно и недальновидно тешилось с популизма политиков, которые любой ценой пытались удержать свой электорат в серой зоне совкового мышления. Этот «совок» засел в наших мозгах настолько прочно, что и сейчас , когда у границ страны вражеское войско готово в любой момент к блицкригу, мы не осознаем подлинности угроз. Мы и дальше склонны рассматривать свободу и независимость, как манну небесную, забывая, однако, что и она выпала перед изумленными иудеями аккурат тогда, когда, в принципе, перед народом-скитальцем замаячил призрак смерти.
То, что творится сейчас в Крыму, в мегаполисах Юго-Востока, по существу, прозрачный намек на довольно плохую перспективу для тех, кто хотел бы расслабиться после успешного и победного Майдана. Это - история об обязательной причастности каждого, где бы он ни жил, какому Богу не молился бы, к рождению новой Украины. Это - феномен Майдана, который должен повториться даже в самом глухом селе, который обязательно должен коснуться каждого жителя страны. Для того, чтобы превратить его из «населения» в гражданина.
Критическая масса, к счастью, уже есть. И именно поэтому мы должны спокойно, трезво и адекватно реагировать на воинственную истерику Путина. Равно как и на кое-где абсолютно бездарное наше руководство.
Путин проиграл еще задолго до крымской авантюры. Его фиаско начиналось даже не с Майдана. "Главная обеспокоенность - это не членство Украины в НАТО, поскольку оно никакой угрозы для Росии не несет, - заметил Андрей Пионтковский. - Обеспокоенность вызвана отказом Украины от участия в Евразийском Союзе... Это психологические комплексы росссийской элиты возглавить что-то глобальное. Именно отказ Украины стал для В.Путина поражением его мечтаний".
Соавтором путинского Ватерлоо, как ни странно это выглядит, был его нынешний ростовский заложник Янукович. Именно он, опрометчиво и неуклюже разыграл перед украинцами «европейский спектакль». А выяснилось, что страна живет именно этой идеей, действительно хочет в Европу. Потом, повернув в Вильнюсе оглобли в сторону России, Янукович фактически снова стал вором, - только на этот раз не шапок, а мечты. Он вернулся в далекие восьмидесятые, в привычный для себя «совок». А страна уже жила в другом измерении, уже тогда начались родовые схватки нового положения вещей, нового мировоззрения.
Теперь же все в руках украинских граждан. Нас поддерживает мир, мы мотивированы не только первыми победами, но и чувством причастности к ним. У нас все получится, поскольку, кто бы что ни говорил, на нашей стороне правда. Совсем другая, чем по ту сторону баррикад. "По Уставу ООН Российская Федерация имеет право наложить вето на резолюцию Совета Безопасности, но у неё нет права наложить вето на правду, -сказала на заседании Совета безопасности ООН представительница США Саманта Пауэр. - Как мы знаем, слово «правда» занимает в истории современной России видное место. Со времён Ленина и Троцкого до падения Берлинской стены, «Правдой» называлась придворная газета советского коммунистического режима. Но в течение всего этого срока можно было вести тщетные поиски правды в «Правде». И сегодня вновь идут тщетные поиски правды в российской позиции по Крыму, по Украине...".
К тому же мы в конце концов осознали истинную цену свободы, и нашли для себя ответ на тот давний вопрос к литовцам: «Зачем они это делают?». А проблемы - они преходящи. Более того «Только большие проблемы дают большие возможности».
Игорь Гулык