Ми воюємо чи граємо в карти?

Ілюстрація: facebook.comshishlya

Я завжди був поміркованим пацифістом, уважаючи, що насправді навіть поганий мир ліпший за будь-яку війну. Моя позиція базувалася не на диванних розумуваннях і висновках після прочитаних книг. Я просто бачив війну такою, як вона є, війну, яку практикують на постсовєтському просторі: починаючи від Литви і закінчуючи Грузією.
Але, мабуть, я чогось не розумію в актуальній для України ситуації. Звісно, протистояти російській армаді, зосередженій під кордонами України з північного сходу, півдня, Криму, до того ж – з Придністров’я, ми не зможемо. Світ обрав варіант економічних боїв, - і маємо вже певні результати. Санкції обвалили російський ринок, а з ним і рубль, дали зрозуміти тамтешнім олігархам, що не все у них «в шоколаді». Є надія, що товстосуми не подарують Путіну завданих їм збитків і прикрощів.
А тепер про нас. Вам не приходять до голови певні алюзії того, що відбувається нині між Україною та Росією в царині так званих господарських зв’язків. Хіба не схоже між СРСР і нацистською Німеччиною курсували потяги із вугіллям, кораблі зі збіжжям, іншим крамом аж до фатального 22 червня 1941 року? Тепер же трубами української ГТС справно тече у Європу газпромівські нафта й газ, митними теренами України справно транспортуються з Європи в Росію харчі та інші потрібні речі. Це – війна, чи, може, мать родна для комфортного існування агресора?
Якщо говорити начистоту, то Путіну власне не потрібна Україна як черговий трофей чи перлина його «імперської корони». Його непокоїть особистий бізнес – газ. Саме на ньому російський карлик заробляє астрономічні бариші, і саме тому ВВП мусить усіма фібрами душі «дбати», аби курка, що несе золоті яйця, безперешкодно постачала їх до європейського обивателя.
Якщо так, - а хтось має сумніви? - то голка, на кінчику якої – смерть кривавого Валоді – у руках українців. Я переконаний, що перемовини із Москвою ми маємо всі шанси вести теж з позиції сили, просто прикрутивши кілька кранів на розподільчих газових станціях. Атоді ставити ультиматуми – негайне виведення окупантів з Криму і подальші переговори. Переговори з «чистого листа» - без кабального «великого договору», без «харківських угод» і без Чорноморського флоту у Севастополі.
Але... Акурат зараз, коли я пишу ці рядки, джерела «Дзеркала тижня» повідомили, що наші очільники підготували план замирення з Росією. Дивний, скажу я вам, план. Він передбачає повернення до "угоди 21 листопада", правда, вже без Януковича. Ухвалення нової конституції, формування широкої коаліції з Партією регіонів (!) (без позачергових парламентських виборів), розширення автономії Криму, - все це восени.
Все це скидається не на війну, а на картярські вправи зі шулерами по обидва боки столу. Якщо реально оцінити цей план, то він абсолютно прозоро натякає на збереження статусу кво для нинішніх політичних еліт в Україні. Статусу, який, в принципі, й породив Майдан – свого непримиренного ворога, статусу, за знищення якого поклала життя Небесна сотня. Тепер ці життя роблять розмінними монетами у брудному торзі з агресором. В оборудці, від якої виграють усі – і Путін, і його майбутній колега (обраний президент України), регіонали, які затято, аж до нестями, «тримають оборону» до ліпших часів.
Я розумію, - життя вимагає компромісів. Тільки не варто укладати їх на шкоду тим, хто, в принципі, теж хоче жити по-людськи, і який платить за це дуже часто кров’ю.
Якщо наші політики досі цього не втямили, то вони – або геть погані учні, або, - що певніше, - люди з когорти януковичів. Безпринципні, продажні, самозакохані гопники. У такому разі урок Майдану слід повторити.
Ігор Гулик
Так мы воюем или играем в карты?
Я всегда был умеренным пацифистом, считая, что на самом деле даже плохой мир лучше любой войны. Моя позиция базировалась не на диванных рассуждениях и выводах после прочитанных книг. Я просто видел войну такой, как она есть, войну, которую практикуют на постсоветском пространстве: начиная с Литвы и заканчивая Грузией.
Но, видимо, я чего-то не понимаю в актуальной для Украины ситуации. Конечно, противостоять российской армаде, сосредоточенной возле границ Украины на северо-востоке, юге, в Крыму, к тому же - в Приднестровье, мы не сможем. Мир выбрал вариант экономических боев, - и у нас уже определенные результаты. Санкции обвалили российский рынок, а с ним и рубль, дали понять тамошним олигархам, что не все у них «в шоколаде». Есть надежда, что толстосумы не простят Путину причиненных им убытков и неприятностей.
А теперь о нас. Вас не посещают определенные аллюзии того, что происходит сейчас между Украиной и Россией в области так называемых хозяйственных связей? Разве не похоже между СССР и нацистской Германией курсировали поезда с углем, корабли с зерном, другим товаром вплоть до рокового 22 июня 1941 года? Теперь же трубами украинской ГТС исправно текут в Европу газпромовские нефть и газ, таможенными территориями Украины исправно транспортируются из Европы в Россию продовольствие и другие необходимые вещи. Это - война, или, может, мать родна для комфортного существования агрессора?
Если говорить начистоту, то Путину собственно не нужна Украина как очередной трофей или жемчужина в его «имперской короне». Его беспокоит личный бизнес - газ. Именно на нем российский карлик зарабатывает астрономические барыши, и именно поэтому ВВП должен всеми фибрами души «заботиться» , чтобы курица, несущая золотые яйца, беспрепятственно поставляла их европейскому обывателю.
Если так, - а кто-то сомневается? - то игла, на кончике которой - смерть кровавого Володи - в ​​руках украинцев. Я убежден, что мы имеем все шансы вести переговоры с Москвой тоже с позиции силы, просто закрутив несколько кранов на распределительных газовых станциях. А тогда ставить ультиматумы - немедленный вывод оккупантов из Крыма и дальнейшие переговоры. Переговоры с «чистого листа» - без кабального «большого договора» , без «харьковских соглашений» и без Черноморского флота в Севастополе.
Но... Аккурат сейчас, когда я пишу эти строки, источники «Зеркала недели» сообщили, что наши руководители подготовили план примирения с Россией. Странный, скажу вам, план. Он предусматривает возвращение к "соглашению 21 ноября", правда, уже без Януковича. Принятие новой конституции, формирование широкой коалиции с Партией регионов (!) (без внеочередных парламентских выборов), расширение автономии Крыма, - все это осенью.
Все это похоже не в войну, а на карточные упражнения с шулерами по обе стороны стола. Если реально оценить этот план, то он абсолютно прозрачно намекает на сохранение статуса кво для нынешних политических элит в Украине. Статуса, который, в принципе, и породил Майдан - своего непримиримого врага, статуса, за уничтожение которого положила жизни Небесная сотня. Теперь эти жизни делают разменной монетой в грязном торге с агрессором. В сделке, от которой выиграют все - и Путин, и его будущий коллега (избранный президент Украины), регионалы, упорно, до умопомрачения, «держащие оборону» до лучших времен.
Я понимаю, - жизнь требует компромиссов. Только не стоит устраивать их в ущерб тем, кто, в принципе, тоже хочет жить по-человечески, и который платит за это очень часто кровью.
Если наши политики до сих пор этого не поняли, то они - или совсем плохие ученики, или - что вероятнее, - люди из когорты януковичей. Беспринципные, продажные, самовлюбленные гопники. В таком случае урок Майдана следует повторить.
Игорь Гулык