Найненависніший ворог

Ілюстрація: ru.tvi.ua

Космічні рейтинги Путіна, засвідчені «соціологами» сусідньої країни після початку вторгнення у Крим, свідчать про те, що світ за тисячі років не змінився. "Хочеш стати великим політиком – знайди, а ще краще створи, наймерзеннішого, найжахливішого і найненависнішого ворога серед всіх можливих, а відтак блискуче здолай його". Це - Артхашастра, давній (можливо, найдавніший у світі) політичний манускрипт.
Для ВВП зробити це було дуже легко. «Ворог» був і залишається на порозі. Власне навіть не ворог, а альтер-его Росії, - споконвіку імперської, рівно ж як і споконвіку архаїчної, реакційної, брутальної. «Братський народ», який не тільки закладав фундамент Московії, не тільки живив її духовно, кадрово, матеріально, але й – о парадокс, - завжди намагався розтлумачити тамтешній людності, що життя не стоїть на місці, і що варто таки зазирати, як живуть там, за парканом...
Я не буду зупинятися тут докладно на тому, як, з якою неймовірною ретельністю та самовіддачею, формувався у свідомості росіян образ цього «найненависнішого ворога». Цей процес, мабуть, до порівняння лише з двома відомими пропагандистськими практиками – чорносотенною у самій Росії та геббельсівською у нацистській Німеччині. Скажу лише, що нині, під час «кримської кризи», Путін пожинає плоди завзятого цькування, приниження сусіднього народу.
Однак є зворотній бік медалі. Попри природну терплячість та самозаглибленість у власні проблеми, російський режим розбудив в українській душі не вельми притаманне їй почуття – почуття ненависті, замішане на доволі в’язкому розчині – причетності до великої спільноти. Оце останнє – найбільший «здобуток» Путіна, за який, на думку окремих спостерігачів, ми навіть маємо подякувати ВВП. Йому, як нікому іншому, вдалося зламати старий український принцип «хати скраю», і одночасно ревізувати усталений було стереотип про мозаїчність, роздрібненість, внутрішню ворожнечу поміж нашої спільноти.
Путін зробив усе, аби нівелювати, знецінити речі, якими досі успішно послуговувалися українські політики, змагаючи за владу. З’ясувалося, що для «бендерівців» (які тепер, за твердженням Кісєльова, населяють не тільки Галіцію, але й усю Україну, за винятком Криму) не важать питання мови чи «п’ятої графи» у паспорті. Для них справа надцята – конфесійна належність. Найголовнішим критерієм самоідентифікації на терені, що західніше Хутора Михайлівського, тепер є українство. Українство як система цінностей, орієнтирів, уявлень про батьківщину і, - що головне, - про свою особисту поставу щодо цих понять. "Його (Путіна - Авт.) воєнні експерти переконали у переважаючій силі россійської армії над українською. І вони мають рацію, - пише Андрєй Піонтковскій. - Та вони не розповіли йому, що одразу ж після вторгнення з попелу відродиться Українска Повстанська Армія людей, готових йти на смерть. Армія, яка воювала з Гітлером до 1945 року, зі Сталіним до 1953 року і до відповідної дати буде воювати з ним".
Найненависнішим ворогом путінської «керованої демократії» є власне її заперечення, наочний доказ того, що суспільство, яке обрало демократичний шлях, здатне керуватися без зовнішніх впливів, знаходити такі механізми саморегуляції, консенсусу, які абсолютно не потребують адміністративного втручання, виробляти такі мотивації для здобуття бажаних цілей, за яких виявляється абсолютно зайвим патерналізм держави. Тут мова не про знівельовану лівацькими уявленнями анархію – «мать порядку», а про зріле, самодостатнє середовище, яке вміє формулювати завдання наділеним владою і має інструменти для того, аби змусити їх ці завдання втілювати.
Чим довше триватиме «дивна війна» на українському півострові,тим частіше й частіше притомна і відповідальна частина російського суспільства ставитиме перед собою доволі незручні, але вкрай важливі запитання. Чому так відбувається? Чи варті велетенські фінансові, людські та моральні втрати тієї мети, яку переслідує Путін? Чи, може, модель, запропонована українцями, таки раціональніша і життєздатніша? І, отримавши відповіді на ці наразі риторичні для неї речі, росіяни самотужки ідентифікують свого «найненависнішого ворога». "Він (Путін - Авт.) хоче мати Крим, але він драматично ізолював Росію, розлякав усіх пострадянських сусідів, чийого сприятливого ставлення хотів. І він керує державою багатьох народів, якій сепаратистські прагнення теж не чужі" (Badische Zeitung, Німеччина).
Ігор Гулик
Самый ненавистный враг
Космические рейтинги Путина, определенные «социологами» соседней страны после начала вторжения в Крым, свидетельствуют о том, что мир за тысячи лет не изменился. "Хочешь стать великим политиком - найди, а еще лучше создай, самого мерзкого, ужасного и самого ненавистного врага среди всех возможных, а затем блестяще победи его". Это - Артхашастра, давний (возможно, древнейший в мире) политический манускрипт.
Для ВВП сделать это было очень легко. «Враг» был и остается на пороге. Собственно даже не враг, а альтер-эго России, - исконно имперской, равно как и исконно архаической, реакционной, агрессивной. «Братский народ», который не только закладывал фундамент Московии, не только питал ее духовно, кадрово, материально, но и - о парадокс, - всегда старался растолковать тамошнему населению, что жизнь не стоит на месте, и нужно все-таки посматривать, как живут там, за забором...
Я не буду останавливаться здесь подробно на том, как, с какой невероятной тщательностью и самоотдачей, формировался в сознании россиян образ этого «самого ненавистного врага». Этот процесс, по-видимому, можно сравнить лишь с двумя известными пропагандистскими практиками - черносотенной в самой России и геббельсовской в нацистской Германии. Скажу только, что сейчас, во время «крымского кризиса», Путин пожинает плоды упорной травли, унижения соседнего народа.
Однако есть обратная сторона медали. Несмотря на естественную терпеливость и самоуглубленность в собственные проблемы, российский режим разбудил в украинской душе не очень присущее ей чувство - чувство ненависти, замешанное на довольно вязком растворе - причастности к большому сообществу. Вот это последнее - самое важное «достижение» Путина, за которое, по мнению некоторых наблюдателей, мы даже должны поблагодарить ВВП. Ему, как никому другому, удалось сломать старый украинский принцип «хаты скраю», и одновременно ревизовать устоявшийся было стереотип о мозаичности, раздробленности, внутренней вражде между нашим обществом.
Путин сделал все, чтобы нивелировать, обесценить вещи, которыми до сих пор успешно пользовались украинские политики, стремясь во власть. Выяснилось, что для «бендеровцев» (которые теперь, по утверждению Киселева, населяют не только Галицию, но и всю Украину, за исключением Крыма) ничего не значат вопросы языка или «пятой графы» в паспорте. Для них дело надцатое - конфессиональная принадлежность. Главным критерием самоидентификации на территории западнее Хутора Михайловского является теперь украинство. Украинство как система ценностей, ориентиров, представлений о родине и - что главное - о своей личной позиции относительно этих понятий. "Его (Путина -Авт.) военные эксперты убедили его в превосходящей мощи российской армии над украинской. И они правы, -пишет Андрей Пионтковский. - Но они не рассказали ему, что сразу же после вторжения из пепла возродится Украинская Повстанческая Армия людей, готовых идти на смерть. Армия, которая сражалась с Гитлером до 1945 года, со Сталиным до 1953 года и до соответствующей даты будет сражаться с ним".
Ненавистным врагом путинской «управляемой демократии» является собственно ее отрицание, наглядное доказательство того, что общество, избравшее демократический путь, способно руководиться без внешнего воздействия, находить такие механизмы саморегуляции, консенсуса, которые абсолютно не нуждаются в административном вмешательстве, производить такие мотивации для получения желаемых целей, при которых оказывается совершенно лишним патернализм государства. Здесь речь не о нивелированной левацкими представлениями анархии - «матери порядка», а о зрелой, самодостаточной среде, умеющей формулировать задачи для наделенных властью и владеющей инструментами для того, чтобы заставить их эти задачи воплощать.
Чем дольше продлится «странная война» на украинском полуострове, тем чаще и чаще сознательная и ответственная часть российского общества будет ставить перед собой достаточно неудобные, но крайне важные вопросы. Почему так происходит? Стоят ли огромные финансовые, человеческие и моральные потери той цели, которую преследует Путин? Или модель, предложенная украинцами, все же рациональна и жизнеспособна? И, получив ответы на эти пока риторические для нее вещи, россияне самостоятельно идентифицируют своего «самого ненавистного врага». "Он (Путин - Авт.)желает заполучить Крым, но он драматично изолировал Россию, распугал всех постсоветских соседей, откоторых хотел хороших отношений. И он правит государством многих народовв, для которых сепаратистские устремления также не чужды" (Badische Zeitung, Германия).
Игорь Гулык