Ігор Гулик (ihorhulyk) wrote in ua,
Ігор Гулик
ihorhulyk
ua

«Автономка»

Originally posted by ihorhulyk at «Автономка»
1
Ілюстрація: anekdot.ru

Це, мабуть, доконечно важливо для сучасних поводирів Росії – створювати напругу, нагнітати агресію, а відтак апелювати до загальнолюдських цінностей. Природне бажання кожної нації тішитися своєю вагою та авторитетом у світі трансформується у спотворену, не виправдану нічим політику, що роз’їдає усталені комунікації із зовнішнім світом, але й не надто позитивно впливає на настрої власного народу. «Звичка до ненависті» культивується із запалом і ретельністю, гідними кращого застосування. Іноді, поглядаючи на телеекран, де російський президент виголошує черговий спітч, складається враження, що змаліла імперія образилася, і тепер мусить вилити дитячі жалі на голови тих, хто ще здатен чути.
Останні публічні виступи Путіна, а головно – жести Кремля, зокрема у Криму, за якими чітко проглядається стиль «альфа-самця» охрестити початком нової холодної війни. Британські пошановувачі сумнівної естетики конфронтації потирають руки: відкритий там вісім років тому музей протистояння двох непримиренних систем, якому не бракує відвідувачів, зможе поповнитися новими експонатами. Мабуть, не останнім серед них буде й георгіївська стрічка, якою означують себе на півострові надто ревні прихильники РФ.
Російські політологи намагаються пролити світло на причини агресивної риторики і вчинків свого патрона. Кажуть, що Путіна бісить найближча перспектива побачити у бінокль прапор Євросоюзу на кордонах України; що Кремль підозрює всесвітню змову проти нього, яка може вилитися у порожні крісла на планованому у Сочі саміті G-8; що московські владоможці втомилися від провалів на всіх можливих і неможливих геополітичних напрямках…
Усе це, можливо, й так. Та найголовнішим є непроартикульоване бажання Путіна утримати під контролем бодай частину колишнього СРСР, особливо ту, яка донедавна давала йому в руки паси для загнуздання Європи. Білорусь та Україна – транзитери російського статку на Захід – дві фішки, на які сподівалася Москва. Але з плином часу і з ротацією еліт ситуація на геополітичному кону змінилася не на її користь. Переможний Євромайдан та новий уряд України, що вперто демонструє витримку навіть під час карикатурної анексії Криму, останні різкі й категорично-колгоспні філіппіки мінського «бацькі» стали тлом, яке змушує Путіна бути відвертим на словах і ділі. Відвертим настільки, що, на думку Константіна Борового, лідера російської партії "Западный выбор": "Якщо раніше мова йшла про злочини проти власного народу і узурпацію влади, то тепер, після агресії в Криму, мова про злочин проти людяності. Ніхто не штовхав бідного Путіна до того, щоб він виявив себе людиною, суд над якою мусить відбутися у міжнародному трибуналі. Цей новий чинник геть змінює ситуацію і означає, що російска влада починає робити дії, які кваліфікуються міжнародним правом як злочини проти людяності".
Бо направду, коли мова заходить, скажімо, про європерспективу України, то «асиметричність» російської реакції виглядає трохи дивною. Інша річ, – протистояння 1946 – 1988 років, коли ворожнеча із Заходом освячувалася ідеологічними стереотипами. Сьогодні вони випарувалися і, погодьтеся, суттєво не впливають на стосунки «капіталістичних систем».
Ба більше, Москва наполегливо пнеться позиціонувати себе перед світом як демократичний режим. Тому її войовнича риторика виглядає більш ніж дивною.
Але є «українське питання», а, отже, в ньому таки суть. Надійна парасолька над Києвом та околицями зробить «хохлів» ще вільнолюбнішими і некерованішими, дозволить перекинути левову частку коштів, що досі витрачалися на ремонт та обслуговування допотопної техніки і на утримання не по кишені чисельного війська в продуктивніші галузі господарки. Це буде крах ідеї «братства бідних», їхньої корпоративної солідарності проти «ситих». Росія втратить терени для експорту світоглядних моделей, для ретрансляції імперського месіанства. Вона залишиться в «автономці».
Є такий доволі пророчий серіал, який колись невтомно крутило НТВ. Там російська атомна субмарина гине у Чорному морі, не очікуючи допомоги від братів-українців, які чомусь стали й зовсім не братами, а втіленням гріховності, зрадництва і підлоти. Цей «мистецький витвір» настільки пронизаний фобіями і жовчю, що навіть севастопольські ветерани флоту тоді написали обуреного листа його авторам. Але, мабуть, так треба, бо «автономка» – це реальний наслідок реальної політики, який не змусив на себе довго чекати. Після Криму й поготів.
Ігор Гулик
«Автономка»
Это, пожалуй, крайне важно для современных поводырей России - создавать напряжение, нагнетать агрессию, а затем апеллировать к общечеловеческим ценностям. Естественное желание каждой нации гордиться своим весом и авторитетом в мире трансформируется в искаженную, не оправданную ничем политику, разъедает устоявшиеся коммуникации с внешним миром, и не слишком положительно влияет на настроения собственного народа. «Привычка к ненависти» культивируется с пылом и усердием, достойными лучшего применения. Иногда, глядя на телеэкран, когда российский президент произносит очередной спич, складывается впечатление, что измельчавшая ​​империя обиделась, и теперь должна вылить свои детские горести на головы тех, кто еще способен слышать.
Последние публичные выступления Путина, а главное - жесты Кремля, в частности в Крыму, по которым четко просматривается стиль «альфа-самца» уже поторопились окрестить началом новой холодной войны. Британские любители сомнительной эстетики конфронтации потирают руки: открытый там восемь лет назад музей противостояния двух непримиримых систем, которому и без того хватает посетителей, сможет пополниться новыми экспонатами. Видимо, не последним среди них будет и георгиевская ленточка, которой обозначают себя на полуострове слишком ревностные сторонники РФ.
Российские политологи пытаются пролить свет на причины агрессивной риторики и поступков своего патрона. Говорят, что Путина бесит ближайшая перспектива увидеть в бинокль флаг Евросоюза на границе с Украиной; что Кремль подозревает всемирный заговор против него, который может вылиться в пустые кресла на планируемом в Сочи саммите G-8; что московские правители устали от провалов на всех возможных и невозможных геополитических направлениях...
Все это, возможно, и так. Но самое главное непроартикулированное желание Путина - удержать под контролем хотя бы часть бывшего СССР, особенно ту, которая до недавнего времени давала ему в руки ремни для обуздание Европы. Беларусь и Украина - транзитеры российского состояния на Запад - две фишки, на которые надеялась Москва. Но с течением времени и с ротацией элит ситуация на геополитическом кону изменилась не в ее пользу. Победный Евромайдан и новое правительство Украины упорно демонстрирует выдержку даже в ситуации с карикатурной аннексией Крыма, последние резкие и категорически-колхозные филиппики минского «бацьки» стали фоном, которое заставляет Путина быть откровенным на словах и на деле. Откровенным настолько, что, как считает Константин Боровой, лидер российской партии "Западный выбор": "Если раньше речь шла о преступлениях против собственного народа и узурпации власти, то теперь, после агрессии в Крыму, речь идет о преступлении против человечности. Никто не подталкивал бедного Путина к тому, чтобы он проявил себя как человек, суд над который должен проходить в международном трибунале. Этот новый фактор совершенно меняет ситуацию и означает, что российская власть начинает совершать действия, которые квалифицируются международным правом как преступления против человечности".
Потому действительно, когда речь заходит, скажем, об европерспективах Украины, то «асимметричность» российской реакции выглядит немного странной. Другое дело, - противостояние 1946 - 1988 годов, когда вражда с Западом освящалась идеологическими стереотипами. Сегодня они испарились и, согласитесь, существенно не влияют на отношения «капиталистических систем».
Более того, Москва настойчиво желает позиционировать себя перед миром как демократический режим. Поэтому ее воинственная риторика выглядит более чем странной.
Но есть «украинский вопрос», а, следовательно, в нем и суть. Надежный зонтик над Киевом и окрестностями сделает «хохлов» еще более свободными и неуправляемыми, позволит перебросить львиную долю средств, которые до сих пор расходовались на ремонт и обслуживание допотопной техники и на содержание войска в производительные отрасли. Это будет крах идеи «братства бедных», их корпоративной солидарности против «сытых». Россия потеряет территорию для экспорта мировоззренческих моделей, для ретрансляции имперского мессианства. Она останется в «автономке».
Есть такой довольно пророческий сериал, который когда-то без устали крутило НТВ. Там русская атомная субмарина погибает в Черном море, не ожидая помощи от братьев-украинцев, которые почему-то стали и вовсе не братьями, а воплощением греховности, предательства и подлости. Это «художественное произведение» настолько пронизано фобиями и желчью, что даже севастопольские ветераны флота тогда написали возмущенное письмо его авторам. Но, видимо, так было надо заказчикам ленты, потому что «автономка» - это реальный результат реальной политики, который не заставил себя долго ждать. После Крыма и подавно.
Игорь Гулык
Tags: Мнение, колонка
Subscribe
promo ua april 7, 2013 00:40
Buy for 5 000 tokens
Ласкаво просимо в спільноту "Кращі пости українського ЖЖ". Кожен з учасників може пропонувати свої чи чужі пости на розгляд редакції ЖЖ-Україна. Найцікавіші пости потраплять в блог ibigdan, на LiveJournal.ru і в LJTimes. Обов'язково читайте "Правила спільноти". правила спільноти…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments